Аналіз:
Василь Андрійович Симоненко (1935-1963) — український поет і журналіст, шістдесятник.
Про автора
✨ Поет-шістдесятник
✨ Прожив лише 28 років.
✨ Його життєва позиція: кожна особистість — окремий космос, народ — безліч неповторних індивідуальностей.
Важливі цитати та перифрази:
витязь молодої української поезії
лицар нескореного покоління
усе своє коротке життя Симоненко прожив з цією трепетною внутрішньою готовністю до подвигу… Серед нас не було й немає поета більшої громадянської мужності, більшої рішучості, більшої безкомпромісності
не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка. Горить високим, чистим світлом у небі українського красного письменства… по алмазному блиску пізнаємо її серед інших. Його поезія живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, народу, до України, - нині вже оновленої, незалежної, соборної - вона навіки увінчала поета своєю любов’ю”
Коротка біографія
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині в простій селянській родині. Він зростав без батька, а його дитинство припало на складні воєнні та повоєнні часи. Уже в три роки хлопчик почав опановувати грамоту, а у п’ять — написав свій перший віршик.
У 1952 році Василь закінчив десятирічку в селі Тарандиці. Протягом 1952–1957 років навчався на факультеті журналістики Київського державного університету. Після закінчення працював журналістом у редакціях газет «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини». На початку 1960-х років став активним членом Клубу творчої молоді, але через свої погляди потрапив під нагляд КДБ.
Улітку 1962 року Симоненка заарештували міліціонери та жорстоко побили. У цей період його твори перестали публікувати, а друзі відвернулися від нього. У вересні 1963 року він потрапив до лікарні через сильні болі, де йому діагностували рак нирок. У тому ж році, не доживши до 29 років, Василь Симоненко помер у черкаській лікарні.
Симоненко залишив після себе збірки: «Тиша і грім», «Лебеді материнства», «Вино з троянд», «Поезії», які стали класикою української літератури. Основними мотивами його творчості були любов до України, оспівування людей праці та засудження тоталітаризму.
Він також використовував псевдоніми: В. Щербань, С. Василенко, Симон. У 1965 році його висунули на Шевченківську премію, але отримав її поет лише посмертно через 30 років — уже в незалежній Україні.