Роман «Місто» — це перший урбаністичний твір в українській літературі, який розкриває долю людини, що прагне підкорити місто. Твір демонструє духовну та тілесну еволюцію головного героя Степана Радченка на тлі Києва 20–30-х років XX століття.
Рід: епос
Жанр: урбаністичний роман (про місто)
Напрям: неореалізм
Тема: зображення долі людини, яка підкорює місто; духовної й тілесної сторони особистості
Ідея: розкриття характеру людини, яка прагне підкорити місто
Герої твору: Степан Радченко; Надійка (дівчина із села); «мусінька» Тамара Василівна (її чоловік Лука Гнідий та син Максим); городянка Зоська Голубовська; балерина Рита; студент Левко; студент Борис (товариш Степана); літературний критик Михайло Світозаров (прототип — Микола Зеров); поет Вигорський (прототип — Євген Плужник).
Період подій: українізація (20–30-ті рр. XX ст.)
Місце подій: Київ
Епіграфи:
- “Шість прикмет має людина: трьома подібна на тварину, а трьома на янгола…” (Талмуд).
- “Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?” (А. Франс).
Будова: 2 частини по 14 розділів у кожній.
Важливі деталі:
✨ Автобіографічні мотиви: У романі “Місто” Валер’ян Підмогильний частково відобразив власний життєвий досвід, зокрема шлях молодого селянина до міста, його боротьбу за місце в інтелектуальному середовищі та становлення як письменника.
✨ Місто як образ: Київ у романі постає не лише як місце дії, а і як символ. Місто змінюється разом із головним героєм, стаючи відображенням його внутрішньої трансформації — від чужого і ворожого до підкореного і зрозумілого.
✨ Жінки Степана Радченка: Кожна жінка в житті головного героя уособлює певний етап його еволюції.
Цитати про твір:
Це роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму приреченого
Це тріумф урбанізму у творчій методі. Уже самого цього було б досить, щоб “Місто” було однією з вершин української прози й дороговказом для її подальшого розвитку
Занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатися романтиками їх
Одна з вершин української прози і дороговказ для її дальшого розвитку
Персонажі і їх характеристика:
Степан Радченко - “Новітній український Растіньяк”. Сільський хлопець, який приїхав до міста вчитись. На початку твору: “На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, не голені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто із селюків і дехто тепер з поетів”; “за свої 25 років він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро”.
Спочатку мріє повернутися в село: “Культурних сил нам треба, от що”. Місто спершу відштовхує: “Ось вони, горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на їхнє місце прийдуть інші”.
Поступово Радченко змінюється – зовнішність, смаки, жінки. Складна натура – “і диявольське, і янгольське”. Бореться добро і зло, духовне і тілесне. Часто егоїстичний, самозакоханий. Спаливши старий одяг, втрачає зв’язок із селом.
Наприкінці підкорює місто: “Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель…”. Стає відомим письменником, має гроші й визнання. Але відчуває самотність, згадує село і Надійку. Підкоривши місто, не знаходить душевного спокою.
Надійка - село. Спочатку Степанові “здавалася кращою від усіх жінок. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець залишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. У ній вабила його нештучність, рідна його душа”.
Згодом стає “кошмаром” і “непотребом”: “Його кохання виявилося фальшивим папірцем… Вона ж була від села, що зблякло в ньому, була дрібним епізодом”. Витримує образи від Степана, але виявляє силу духу – виходить за Бориса і відкрито зневажає Радченка.
Наприкінці Степан розуміє, “що вона завжди присутня була в його душі, що в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь спогад. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста. Вертаючись до неї, він знаходив себе”.
Степан розуміє, що саме ця жінка - це те справжнє, що “зникло від його хибності, що сам у засліпленні зруйнував”.
Мусінька або Тамара Василівна - передмістя. Старша, заміжня жінка. Додає Степанові впевненості. Спочатку подобається йому: “У неї була товста, округла спина - роздобріла на довільних харчах! У її умінні любити не було нічого штучного, хоча слово “любов” було її найулюбленішим жартом. Мусінька ні про що серйозне не казала, ніколи не турбувала його своєю душею, і він мусив бути вельми вдячним їй за цю пільгу”.
Після оновлення гардероба Степан помічає недоліки: “Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, недокрівність уст і розлеглість грудей, що невблаганно розливалися. Радісний жіночий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі”.
Нещаслива в шлюбі, живе з чоловіком лише заради сина.
Зоська Голубовська - місто. Перша зустріч вразила Степана її непідступністю: “Він глянув на неї, вражений її задиркуватим тоном. Мале на зріст, худеньке, у плескатому капелюшкові. Вона зиркнула спідлоба на юнака, руку свою прибрала й ішла далі своїм чітким, майже військовим кроком”.
Стає для Радченка шляхом до міста: “Саме місткість і вабила його в ній, бо стати городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею міського товариства”.
Коли мета досягнута, перетворюється на “маленьку дрібну постать, похилу і скорботну, як придорожня жебрачка”. Покинута Степаном, кінчає життя самогубством.
Рита - відкритий стиль життя. “Вона складена була з двох тонів, без жодних переходів між ними - чорного: волосся, очі, сукня й лаковані черевики, і смуглого: обличчя, тіло рук і плеча та панчохи, і це просте поєднання надавало її постаті гордого чару; жодних кучерів чи гребінців у рівній зачісці, жодних прикрас чи гаптування в рівній сукні, що від стану трохи ширшала й немов підрізана була внизу, як і пасмо над чолом. Усе чорне мінилося на ній від жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убранні, а в тілі сон”. Відображає внутрішній світ Степана, який уже підкорив місто.
Вигорський - поет, друг Степана. Прототип - Є. Плужник.
Михайло Світозаров - критик. Прототип - М. Зеров.
Максим - син Мусіньки й Луки.
Лука Гнідий - чоловік Мусіньки.
Левко - друг Степана. “Студент-сільськогосподарник. Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер - зразковий агроном. Учився він дуже акуратно, ходив завжди в чумарці й над усе любив полювання”.
Борис - товариш Степана, згодом чоловік Надійки.
Сюжетні елементи:
Експозиція: Приїзд Степана Радченка, Надійки й Бориса до міста для навчання.
Зав’язка: Життя Степана у Луки Гнідого, вступ до університету, початок стосунків із Надійкою.
Розвиток дії:
- Захоплення Степана літературою, написання першого оповідання «Бритва».
- Кохання до Надійки, його зрада.
- Стосунки з Мусінькою, а пізніше – із Зоською.
- Переїзд у краще житло.
- Читання лекцій з української мови, робота редактором.
- Рішення стати письменником і припинення навчання в університеті.
- Відмова повертатися в село.
- Пропозиція Зосьці одружитися і завершення стосунків із нею.
Кульмінація: Смерть Зоськи та переосмислення Степаном свого минулого. Зустріч із Надійкою.
Розв’язка: Стосунки з Ритою, милування Києвом із вікон нової квартири, початок роботи над романом про людей.
Зміст роману «Місто»
Степан Радченко разом із односельцями Надійкою і Левком пливе на пароплаві до Києва, щоб навчатися. Надійка здається Степанові найкращою серед дівчат.
Міських жителів Радченко сприймає як порох, який треба стерти. Хлопець мріє здобути освіту і повернутися в село, щоб зробити його кращим.
Степан оселяється у хліву крамаря Луки Гнідого, що стає ударом по його самооцінці. Проте герой сприймає це як тимчасове явище, адже іншого виходу немає. Він допомагає крамареві по господарству і починає зустрічатися з Надійкою.
Радченко шукає роботу в редакції, але перші спроби невдалі. Хлопець не здається, вступає до університету і отримує стипендію. Лука дозволяє Степанові переїхати до будинку, де він мешкає в кухні — це краще, ніж хлів. У цей період у Радченка починаються стосунки з Мусінькою, дружиною Луки Гнідого.
Степан вирішує стати письменником і пише свій перший твір «Бритва». Він приносить його до критика Світозарова, але той навіть не хоче переглянути текст. Це змушує героя тимчасово покинути ідею письменства.
На одній із зустрічей із Надійкою Степан вирішує розірвати стосунки, бо вважає їх фальшивими. Цей момент стає першим кроком у розриві єдності героя із селом. Радченко продовжує стосунки з Мусінькою, яка розповідає про своє нещасливе життя: вона стала дружиною Луки не з власної волі, терпить постійні образи чоловіка заради сина Максима.
Максим дізнається про стосунки матері зі Степаном, між хлопцями виникає бійка, після чого син Мусіньки залишає дім. Радченко також вирішує переїхати та оселяється у Вигорського.
Степан стає викладачем курсів української мови та залишає навчання в університеті. Вигорський таємно розсилає його тексти по редакціях, і твори Радченка починають друкуватися.
Герой знайомиться із Зоською, яка допомагає йому стати справжнім містянином: він змінює зовнішній вигляд і стає поважним у письменницьких колах. Степан робить пропозицію Зосьці, але пізніше відміняє одруження, зрозумівши свою неготовність до сімейного життя. У той же день він залицяється до інших жінок і знайомиться з актрисою Ритою.
Згодом Степан дізнається, що Зоська покінчила життя самогубством через останні події у їхніх стосунках. Ця трагедія змушує героя переосмислити своє життя: він розуміє, що в гонитві за містом втратив щось дуже важливе.
Наприкінці твору Степан Радченко підкорив місто: “Тоді, у світлі лампи над столом, писав свою повість про людей”.
Про твір
Образ Степана Радченка складний і неоднозначний: у ньому поєднується диявольське з янгольським, що робить його ні позитивним, ні негативним. В. Підмогильний показує героя в розвитку, і читачеві цікаво спостерігати за його змінами. Внутрішній світ Степана постійно терзають суперечності між добром і злом, духовним і тілесним. Він марнославний, егоїстичний та самозакоханий, часто йде на компроміс із совістю, а іноді навіть на людські жертви (саме він спровокував Зоську покінчити життя самогубством). Проте Радченко також відчуває докори сумління, біль, самотність, внутрішнє роздвоєння та гостре відчуття абсурдності буття. Герой схильний до самоаналізу та іронічної оцінки світу й свого місця в ньому.
Читаючи роман, ми стаємо свідками еволюції сприйняття міста Степаном — від категоричної ненависті й ворожості до примирення. Спочатку він вірив у неминуче розчинення міської культури в сільській, але ця віра поступово згасла. Сам “завойовник”, як виявилося, йшов шляхом втрати будь-якого зв’язку з малою батьківщиною та повного асимілювання з киянами. Герой подолав страх перед великим містом, засвоїв його правила поведінки, змінив зовнішність і естетичні вподобання. Спаливши старий одяг, він остаточно звільнився від рідного села та минулого. У ньому нічого не залишилося від колишнього селюка — місто поглинуло “завойовника”.
Внутрішній конфлікт Степана (розум — тіло) автор майстерно відображає через любовні пригоди героя. Змінюючи своє помешкання та зовнішній вигляд, він щоразу здобував кохання нової жінки. Як зазначає літературознавець Т. Тимошенко, “для Радченка кожна з них — Надійка, Тамара Василівна, Зоська, повія, Рита — це певний етап творчості, це ті щаблі на шляху до ангельської суті в людській особистості, символом якої є можливість творити”.
Сп’янілий від почуття моральної свободи, яку дало місто, Степан усвідомлює свою чоловічу силу та владу над жінками. Його любовні пригоди пов’язані з процесом завоювання міста: всі чотири подруги героя чітко поділяються на представниць села (Надійка), передмістя (Тамара Василівна), міста (Зоська) і зовсім відкритого стилю життя (Рита).
Кожна жінка для Радченка була одночасно завойованим трофеєм і жертвою. Стосунки мали поверховий і споживацький характер: хлопець отримував бажане й залишав по собі біль від нездійснених сподівань. Він переможно крокував уперед, колекціонуючи враження. У прозі 1920-1930-х років жінці часто відводили роль домогосподарки або іграшки для чоловіка. Так Надійка й Тамара Василівна виконували хатні обов’язки — кухня та інші справи.
Степан обурювався роллю Надійки у її подружньому житті з Борисом не через несправедливість ситуації, а через те, що вона дісталася іншому чоловіку — тут проявилося його чоловіче его. Якби Надійка була з ним, вона так само дбала б про кухню та його добробут.
Тамара Василівна додала Степанові впевненості завдяки своєму інтимному досвіду й пристрасті. А Зоська стала черговою сходинкою в кар’єрному зростанні Радченка: “Саме місткість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу”. Вона допомагала йому інтегруватися у міське товариство: театри, кіно та вечірки. Проте її роль була тимчасовою забавкою для героя: “Зоська! Страшний жаль згнітив його на спогад про дівчину… Образ її викликав тугу, а не порив”.
Наприкінці твору Степан зустрічається з Ритою — фальшивою та тимчасовою жінкою, як і все в місті. Читач сприймає її як чергову сходинку у підкоренні Києва й уже не очікує світлого фіналу для героя.
Хоч Радченко має улюблену роботу, славу та достаток, він дедалі частіше почувається самотнім у місті й помічає фальшивість поведінки багатьох городян. Герой згадує село та свою першу любов — Надійку — лише на мить, щоб усвідомити втрату справжнього й примарність своїх здобутків: “Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була”.
Так він став одним із найуспішніших письменників країни й нібито підкорив місто (“місто покірно лежало внизу”), але воно не дало йому найголовнішого — душевного комфорту.