Рік: 1979
Рід: ліро-епос.
Жанр: історичний роман у віршах.
Напрям: неоромантизм.
Тема: розповідь про нещасливе кохання Марусі та Грицька; зображення картин життя України XVII століття.
Ідея: утвердження найкращих рис українського жіноцтва; захоплення силою духу і незнищенністю українців; значення митця в історії й долі народу.
Герої твору: Маруся Чурай, її батько Гордій та мати Чураїха; Грицько Боб-ренко, його мати Бобренчиха; Галя Вишняківна, її батько Вишняк; полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, війт Семен Горбань, мандрівний дяк, дід-галерник.
Будова: 9 розділів, кожен має назву.
Період подій: доба Хмельниччини (XVII століття).
Місце подій: Полтава, Київ.
Історія написання: Ліна Костенко взяла за основу сюжету вірша “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”.
Важливі деталі:
✨ дві сюжетні лінії: кохання Марусі та Грицька; історичні події XVII століття;
✨ дві кульмінації;
✨ події не в хронологічному порядку.
Цитати про твір:
це народне життя в строкатому його повнокров’ї. Побут, звичаї й вірування, військове спорядження, флора та фауна - усе явлене, усе рухається, переливається, дихає. Потужність духовного космосу віє від сторінок цієї книжки
Маруся Чурай” нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається “сам із себе” за законами внутрішньої необхідності й зовнішньої доцільності
кристал, у якому безліч граней
духовна енциклопедія українського народу XVII ст.
Головні персонажі і їх характеристика:
Маруся Чурай — талановита полтавка, пісні якої надихають козаків. “Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа. Коли в похід виходила Батава, - її піснями плакала Полтава”. Глибоко духовна, незрозуміла для багатьох. Часто страждає від заздрощів і пліток. Вродлива, але віддана тільки Грицеві.
Гордій Чурай — Марусин батько. Справжній патріот, чесний і хоробрий козак. Бився з польською шляхтою, потрапив у полон і був страчений. Користувався величезною повагою не лише козаків, а й простих людей.
Ганна Чураїха — Марусина мати, Гордієва дружина.
Грицько Бобренко — Марусин коханий. Духовно збагачений впливом Чураїв, але з материними корисливими рисами. “Він мріяв не тією міркою, в житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому”. Зрештою обрав багатство, не кохання. “Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані”.
Ориха Бобренчиха — Грицькова мати. Живе лише матеріальним: “воювала за курку, за телицю, за межу”. Підштовхнула сина до багатої нареченої.
Галя Вишняківна — заможна дівчина. “Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп’яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста. Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, - нічого. Заговорить, - гостренькі зуби - чисто ховрашок”.
Вишняк — Галин батько. “Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум’ям горить, він і на цьому теж нагріє руки”.
Іван Іскра — козак, полковий обозний. Один з небагатьох, хто розуміє значущість мистецтва для суспільства. Почувається іноді самотнім через свою глибину. Рятує Марусю від страти через палке кохання.
Мартин Пушкар — полтавський полковник. “Ще не старий. І славу мав, і силу. Про нього потім думу іскладуть. Мине сім літ - і голову цю сиву Виговському на списі подадуть”.
Лесько Черкес — козак, закоханий у Марусю.
Семен Горбань — війт (суддя).
Богдан Хмельницький — гетьман, рятує Марусю своїм універсалом.
Сюжетні елементи:
Кульмінація 1: драматичний суд над Марусею і жорстокий вирок.
Зав’язка: болісні спогади Марусі про стосунки з Грицьком і безтурботне дитинство.
Розвиток дії: проща Марусі.
Кульмінація 2: облога Полтави.
Розв’язка: звільнення міста, Маруся з гордістю проводжає козацький полк, що співає її пісні.
Зміст роману у віршах “Маруся Чурай”
У романі дві сюжетні лінії, які переплітаються, — особиста (Маруся-Грицько) та історична (боротьба українського народу проти політики польської шляхти).
І розділ “Якби знайшлась неопалима книга”
Літо 1658 року. Полтава палає. Серед згарища загубилась книга про справу Марусі Чурай.
Йде судовий процес. Дівчину звинувачують в отруєнні Грицька Бобренка через зраду.
У залі суду зібралися: мати Марусі, війт Семен Горбань, полковник Мартин Пушкар, Грицькова мати, Галя Вишняківна та половина міста. Першою свідчить стара Бобренчиха, звинувачуючи Марусю в отруєнні сина.
Параска Демиха розповідає, як бачила Грицька, що повертався від Чураїв сам не свій. Незабаром почула крики й застала хлопця в конвульсіях. Врятувати не вдалося.
Фесько Дозорний згадує підслухану розмову, де Гриць зізнався Марусі про одруження з Галею. Дівчина (Маруся) хотіла втопитися, але її врятував Іван Іскра.
Галя Вишняківна підтверджує заручини з Грицьком, хоч і знала про його почуття до Марусі.
Семен Капканчик свідчить про вагання друга між двома дівчатами й вибір на користь багатої Галі.
Особливо зворушливі слова матері Марусі: “Чужа душа - то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа - то тихе море сліз. Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна”.
На захист Марусі виступають ще Іван Іскра і Лесько Черкес.
Маруся мовчить. Вона готова прийняти будь-яке покарання, бо життя без коханого – нестерпна мука. Вирок: страта.
II розділ “Полтавський полк виходить на зорі”
Гінець приносить звістку про наближення ворогів. Полтавський полк на світанку вирушає боронити рідну землю.
III розділ “Сповідь”
Марусю відправляють до темниці на три дні для покаяння. У спогадах Марусі постають дитинство, батьки, стосунки з Грицем. Вона розуміє причину їхнього розриву: “Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”. Найболючіший спомин – про Маковія, коли Галя насміхалася з неї.
Від матері Маруся отримує білий одяг і яблучні пироги.
IV розділ “Гінець до гетьмана”
Іван Іскра мчить до Хмельницького просити порятунку для Марусі. Розповідає про її талант і подвиги батька. Гетьман видає універсал про помилування.
V розділ “Страта”
Маруся спокійно йде на страту. Люди реагують по-різному: хтось проклинає як відьму, хтось співчуває. Матері нема серед натовпу – не може бачити смерть доньки. В останню мить з’являється Іван з гетьманським універсалом. Дівчина не радіє порятунку – жити не хоче.
VI розділ “Проща”
За півтора тижня помирає Чураїха. Змучена Маруся вирушає на прощу до Києва. Її супутник – мандрівний дяк-філософ, що розповідає про славних козаків.
Дорогою вони зустрічають різних людей, милуються природою. Маруся глибше пізнає історію України.
Якось вона бачить натовп виснажених людей зі свічками. Вони тікають від голоду, шукаючи порятунку.
У Києво-Печерській лаврі Маруся замислюється: чим святі мученики відрізняються від цих голодних селян? Хіба їхні страждання менші? Після молитви повертається до Полтави.
VII розділ “Дідова балка”
Іван відвідує старого запорожця-різьбяра, визволеного з турецької неволі. Попереджає про ворогів, але дід відмовляється тікати – “вже не раз зустрічав небезпеку і зараз переживе”.
VIII розділ “Облога Полтави”
Місто чотири тижні в польській облозі. Захисники стійко тримаються. Іван Іскра пропонує Марусі одружитися. Вона відмовляє.
IX розділ “Весна, і смерть, і світле воскресіння”
Маруся попрощалася з Іскрою, виснажена горем і хворобою, вона чекає свого кінця. Облогу знято, і місто повертається до звичного життя. Повз будинок Марусі проходять козаки й співають її пісні, а далі дівчата — пісню «Ой не ходи, Грицю».
Про твір
Роман Ліни Костенко дивовижно перегукується з нашим сьогоденням. У героях XVII століття легко впізнати сучасні типи. Особливо гостро звучить проблема патріотизму — безкорисливе служіння Україні. Авторка майстерно протиставляє лицарів, готових боротися за Батьківщину, і безкрилих зрадників, зосереджених лише на власному добробуті.
Тема любові розкривається як неймовірна духовна цінність. Роман збагачує нас глибокою “філософією кохання”, навіть коли це почуття зазнає зради. “Вічні” теми любові та зради вплетені в загальну філософську канву твору.
Надзвичайно важлива у творі проблема “митець і суспільство”. Маруся Чурай зображена як геніальна мисткиня, чиї пісні принесли світову славу нашому народові. Вона стала голосом і душею України, коли писемна література була ще слабкою. Цікаво, що в образі української поетеси XVII століття відчуваються і власні стосунки Ліни Костенко з “застійним” суспільством 1970-80-х років.
Хто ж насправді Маруся Чурай? Її часто називають “дівчиною з легенди”, бо документальних підтверджень її існування немає. Проте численні перекази, згадка в пісні про її батька (“Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!”), біографічні деталі в піснях і зацікавленість Г. Квітки-Основ’яненка, який навіть мав її портрет — усе це схиляє до думки про реальність Марусі. Брак документів пояснюється втратою багатьох архівів протягом нашої непростої історії.
За узагальненим переказом (якщо взяти всі версії про Марусю), Маруся народилася в Полтаві близько 1625 року. Її батько, Гордій Чурай, був хоробрим патріотом, який зарубав шляхтича за знущання над народом, потім воював на Січі і загинув у польському полоні. Дівчина жила з матір’ю, обох шанували за славного батька та Марусин пісенний дар. Серед її залицяльників був Іван Іскра, проте серце Марусі належало Григорію Бобренку.
Л. Костенко майстерно вибудовує образи, де кожна деталь працює на характер персонажа. Цікаво, що Гриць виріс у сім’ї Чураїв “як рідний син”, що пояснює його духовне тяжіння до Марусі. Родина Бобренків натомість жила буденними клопотами — мати “воювала за курку, за телицю, за межу”. Якби не вплив Чураїв, Маруся з її тонким моральним чуттям не полюбила б Гриця.
Маруся духовно виховувала Гриця, і багато чого їй вдалося. Він став шанованим козаком, хорунжим, захисником Батьківщини. Але зрівнятися з Марусею не зміг — у них різна “генетична закодованість”. Його любов виявилася надто звичайною, нездатною витримати життєві випробування.
Любити Марусю непросто. Її глибока й вразлива душа схильна до мінорних настроїв. Бобренчиха називає її “пасмурницею”, дехто вважає навіть “чаклункою”. Типова доля неординарної особистості — самотність, нерозуміння оточення, заздрість і несправедливі обмови. Конфлікт “поет і натовп” тут виразно проступає, хоч сама Маруся навіть не усвідомлює своєї винятковості.
З Іваном Іскрою стосунки складалися інакше — тут Маруся могла багато чому навчитися. Його промова на її захисті свідчить про глибину й масштабність мислення. Він тонко розумів значення талановитого митця для суспільства. Через свою неординарність Іван почувався чужим у Полтаві: “Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша”. Недарма його недолюблювали посередності, включно з Грицем:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає. — Він, — каже, — хитрий, — потайний. В нас на кутку його не люблять наші. Шляхетний дуже і чолом не б’є. Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші. Він і мовчить, бо дума щось своє.
Стосунки Марусі й Івана — одна з найпрекрасніших сторінок не лише роману, а й усієї української літератури. Блискуче виписані сцени: виступ Іскри на суді, його шалений біг до Хмельницького за універсалом, драматичне врятування Марусі від страти, зворушливі відвідини згасаючої дівчини.