Комедія «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого — це блискучий приклад української реалістичної драми, яка висміює прагнення до дворянства. У творі автор викриває хабарництво судової системи та засуджує підміну справжніх людських цінностей становими амбіціями. Сюжет заснований на реальній історії батька письменника, Карпа Тобілевича, який марно намагався відновити дворянство через помилку в написанні прізвища.
Рід: драма.
Жанр: комедія.
Напрям: реалізм.
Тема: дворянство як міф про найкраще життя..
Ідея: викриття хабарництва судової системи; засудження підміни справжніх цінностей заради статусу.
Дійові особи: заможний хлібороб Мартин Боруля, його дружина Палажка, син Степан, дочка Марися; багатий шляхтич Гервасій Гуляницький, його син Микола; реєстратор із ратуші Націєвський, повірений Трандалєв, наймити Борулі — Омелько й Трохим.
Прототип Мартина Борулі - Карпо Тобілевич, батько автора комедії.
Історія написання: твір базується на реальній історії батька письменника. Карпо Тобілевич намагався повернути втрачене дворянство, але отримав відмову через неправильне написання прізвища. Автор використав цей випадок, щоб висміяти спроби простолюдинів пробитися у вищий світ.
Важлива деталь: тематично п’єса перегукується з “Міщанином-шляхтичем” Мольєра і “Миною Мазайлом” Миколи Куліша.
Будова: 5 дій.
Цитата про твір:
Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!
Персонажі і їх характеристика:
Мартин Боруля - заможний хлібороб, одержимий ідеєю повернути “втрачене” дворянство. Змінює прізвище на Беруля й втрачає себе справжнього. Викидає гроші на вітер і ламає родинні традиції лише щоб довести всім своє “благородне” походження.
Палажка - дружина Мартина. Не підтримує чоловікові забаганки, але мовчки терпить.
Марися - донька Борулі. Цурається батькових дворянських мрій і прагне зберегти справжні родинні звичаї. Їй не потрібне панське життя – тільки щастя з коханим Миколою.
Степан - син Борулі. Влаштувався канцеляристом через хабар, згодом втратив роботу. Повна протилежність Марисі – хитрун, який шукає легких шляхів і мріє одружитися з багатійкою.
Микола Гуляницький - сільський хлопець, щиро закоханий у Марисю.
Гервасій Гуляницький - Миколин батько, багатий шляхтич. Глузує з Борулиних дворянських потуг.
Націєвський - реєстратор із ратуші. Сватається до Марисі, але тікає, почувши розмову про майбутніх онуків і помилково вирішивши, що дівчина вагітна.
Трандалєв - пройдисвіт-юрист. Вправно обслуговує одночасно і Борулю, і його противника Красовського.
Омелько і Трохим - Борулині наймити.
Красовський - поміщик. Мартин відчайдушно намагається дорівнятися до нього і постійно з ним ворогує.
Сюжет
В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Сюжет твору (своєрідна, яскраво національна версія відомої комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич») становлять гумористичні сцени із життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в І. Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому плані. У цьому, до речі, є одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму («Міщанин-шляхтич») і реалізму («Мартин Боруля»).
Сюжетні елементи:
Експозиція: знайомство з родиною Борулі.
Зав’язка: Мартин наймає Трандалєва для подання апеляції про визнання дворянства Мартина і подає позов проти Красовського.
Розвиток дії: Степан повертається додому. Кохання Марисі та Миколи. Мартин забороняє доньці виходити за “простолюдина”. Націєвський приїжджає свататись до Марисі. Омелька обкрадають у місті, Мартин необдумано витрачає дуже багато коштів.
Кульмінація: Борулі відмовляють у дворянстві.
Розв’язка: Мартин спалює всі папери й дозволяє шлюб Марисі з Миколою.
Зміст твору
Красовський обізвав Мартина “бидлом”, а його сина “телям”. Обурений Боруля найняв повіреного Трандалєва й подав на кривдника до суду.
Хитрий Трандалєв нібито знайшов доказ шляхетського походження Мартина. Засліплений мрією про дворянство, Боруля не помічав, як повірений наживається на ньому, одночасно прислуговуючи й Красовському.
Мартин затіває “шляхетну” революцію у власній хаті: забороняє жінкам займатися господарством, змінює сільський одяг на панський, примушує дружину вчитися варити каву, а дочку – величати батьків “мамєнька” і “папєнька”.
Сина він прилаштовує канцеляристом у суді. Для Марисі ж підшукує “благородного” жениха Націєвського і запрошує його на оглядини.
Тим часом Микола Гуляницький палко кохає Марисю. Але Мартин відштовхує хлопця через його “мужицьке походження”. Палажка не схвалює чоловікового рішення, але мовчить.
Дізнавшись про батькову відмову, Марися не впадає у відчай – вона любить Миколу і нікому іншому не дістанеться.
Коли Націєвський приїздить свататись, Марися одразу дає йому зрозуміти, що шлюбу не буде.
Степана звільняють, і він повертається додому, але боїться зізнатися в цьому батькові.
Націєвський підслуховує, як Мартин і Палажка сперечаються про хрещення майбутніх онуків. Вирішивши, що Марися вагітна, переляканий жених тікає. Мартин наздоганяє його, і вони б’ються.
Красовський надсилає листа з вимогою звільнити орендовану землю. Цей удар підкошує Мартина, він тяжко хворіє. Останньою краплею стає офіційна відмова у визнанні дворянства.
Родині вдається переконати Мартина, що їм не потрібні дворянські титули. Він спалює документи зі словами: “чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала”. Зрештою Мартин благословляє шлюб Марисі з Миколою.
Літературознавці про твір
Усі спроби Мартина Борулі досягти примарного щастя закінчуються провалом. Це неминуче, адже для нього дворянство — лише спосіб приховати своє мужицьке походження. Боруля не розуміє таких понять, як духовність, культура, освіченість, шляхетність чи етика. Автор саркастично висміює цю рису героя, зокрема в сцені, де Мартин змушує Палажку вчитися подавати чай і каву “благородному” гостю. Сміх крізь сльози викликає момент, коли Боруля намагається зруйнувати народні традиції, вимагаючи від доньки називати його “папінька”, а дружину – “мамінька”.
Марися вирізняється серед інших персонажів своєю моральною стійкістю. Вона прагне зберегти своє щастя і не потребує панського життя, яке так манить її батька. Її слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє», — свідчать про здорову народну мораль, яку Мартин сам колись виховував у своїх дітей.
Повною протилежністю Марисі є її брат Степан, який прагне чиновницької кар’єри не через працю чи інтелектуальні зусилля, а завдяки хитрощам і обману — так, як заведено у чиновницькому колі. Батько підтримує такі методи й навчає сина виживати в цьому світі: «Ну, тепер із богом! Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!».
Сумним виглядає епізод, де Мартин радить синові порвати дружбу з дитячим другом Миколою через його “мужицьке походження”: «Ти, сину, не дружи з нерівнею… Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово… глянь на себе й глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти — канцелярист!».
Яскравий сатиричний образ у творі — повірений Трандалєв, майстер махінацій із документами. Він уособлює бюрократичне суспільство з його корупцією та моральним занепадом. Автор добре знав таких ділків завдяки власному досвіду роботи чиновником і глибоко їх зневажав.
Колоритний образ п’єси — наймит Омелько. За його простакуватістю ховається народна мудрість і гумористично-філософське ставлення до життя. Омелько представляє гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації зі щирістю, пошаною до праці та веселою вдачею. Натомість Мартин належить до дисгармонійного світу сучасної індустріальної цивілізації зі стресами, амбіціями та хибними цінностями.
Наприкінці твору позитивні риси Мартина розкриваються повною мірою. Він ніби народжується заново, повертаючись до природного способу життя: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська — попелом стала».