Варіант 1
Мене звати Павлик. Я ще зовсім хлопчина, але вже маю важливу справу - допомагаю дідусеві Якиму на дзвіниці нашого Конотопу. Вже кілька місяців наше місто в облозі, навколо стоїть вороже військо, і кожен день - це боротьба за волю України. Я знаю: навіть маленькі можуть бути корисними, якщо мають відкрите серце й уважні очі.
Ми з дідусем не просто б’ємо у дзвони - ми стережемо місто від пожеж і ворогів. Коли десь спалахує вогонь, я одразу помічаю це і ми б’ємо на сполох, щоб люди встигли загасити полум’я. Я пишаюся, що можу допомогти, хоча сили мої ще не великі.
Однієї ночі дідусь пішов по харчі, а я залишився сам на дзвіниці. Було трохи страшно, але я знав: мушу пильнувати. І раптом у тумані побачив, як до міста підкрадається ворог. Я зібрав усю свою мужність і вдарив у найбільший дзвін. Мої руки тремтіли, але я не зупинявся, поки місто не прокинулося і козаки не кинулися на захист.
Я знепритомнів від утоми, але коли прокинувся - дідусь радо показав мені, що ми перемогли. Козаки розгромили ворога, і всі дякували мені за відвагу. Мене посадили на коня, подарували козацьку сурму, і я пообіцяв: якщо ворог ще раз прийде, я знову дам знати, і ми знову захистимо наш Конотоп.
Я щасливий, що навіть маленький хлопчик може стати героєм, якщо любить свою землю і не боїться труднощів.
Варіант 2
Мене звати Павлик. Я живу в славному місті Конотопі, яке вже майже три місяці стоїть в облозі московського війська. Наші козаки на чолі з полковником Гуляницьким мужньо боронять місто, не здаються і не думають здаватися ворогові.
Я допомагаю дідусеві Якиму на високій дзвіниці. Ми удвох пильнуємо місто - чи не почалася де пожежа, чи не напали вороги. Дідусь каже, що в мене бистрі очі, які помічають усе, що внизу діється.
Того вечора дідусь пішов вниз по харчі та воду, залишивши мене самого на дзвіниці. Мені було трохи страшно самому в темній церковній вежі, але я не признався в цьому дідусеві. Я сидів на дубовій перекладині біля найбільшого дзвона і вдивлявся у місто.
Пройшла година, а дідусь все не повертався. Я почав турбуватися. Навколо було спокійно, вранішній туман почав підніматися на лугах за містом. Раптом я помітив щось дивне - неначе довжелезний човен пливе в тумані і наближається до Конотопу. То з’являється, то знову ховається.
Серце моє забилося швидше. Я зрозумів - це московське військо хоче напасти зненацька! Не роздумуючи, я кинувся до найбільшого дзвона. Він був такий важкий, що мені, маленькому хлопцеві, здавалося неможливим розгойдати його. Але я мусив! Зібравши всі сили, я почав бити у дзвін: бам - бам - бам.
Місто прокинулось, козаки на валах схопилися за зброю. Сам полковник Гуляницький на коні помчав до оборонного валу. Московська кіннота вилетіла з туману, але наші козаки зустріли її сильним вогнем. Ворог не зміг напасти зненацька завдяки моєму сигналу.
Останнє, що я пам’ятаю, - як важко стало дихати, в очах потемніло, і я впав під дзвоном. Прокинувся я вже під вечір, закутаний у дідусеву свитку. Дідусь Яким показав мені дивовижну картину - навколо Конотопу червоніли козацькі жупани, скакали вершники. Гетьман Виговський із військом прийшов на допомогу і розгромив московську армію!
Коли ми з дідусем спустилися з дзвіниці, люди зустріли нас радісними вигуками. Козацький сотник посадив мене на свого сивого коня і запитав, що б я хотів у подарунок. Спершу я захотів шаблю, але сотник подарував мені золоту, блискучу сурму.
Тримаючи в руках цей козацький дарунок і відпивши молока, що приніс дідусь, я гордо сказав: “Діду Якиме, як москалі ще колись ітимуть, то ви в дзвони битимете, а я в сурму заграю на сполох! Ніколи вони сюди не доберуться!”
Хоч я й малий, але того дня я зрозумів - кожен, навіть маленький хлопець, може захищати свою землю. І це не менш важливо, ніж воювати з шаблею в руках.