-
1992 року Борису Харчуку була посмертно присуджена премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за твори літератури та мистецтва для дітей та юнацтва.
-
У повісті «Діана» бабуся сповістила внучку про те, що Діана приходила в гості, коли побачила світло у вікні світлиці.
-
Дідусь у спадок залишив бабусі пасіку, яку вона доглядала самостійно після його смерті.
-
До чужих людей Діана ставилася недовірливо і насторожено.
-
Діана найбільше приятелювала з Мартою, Лесею та дітворою. Без них вона нудьгувала.
-
Марта дуже захоплювалася ловлею метеликів. Разом з Лесею та Діаною вони ходили в поле ловити їх.
-
Як домівку бабуся приготувала для Діани - старий вулик, у якому в льотку з дашком було прорізано отвір для дверцят.
-
Не дуже поважала Діана й Михалка тому, що він був п’яницею, навіть коли він намагався підкупити собаку цукерками, вона не приймала їх.
-
Діана позитивно сприймала, любила й шанувала Марту, Лесю, бабусю, лікаря Миколу та дітвору за те, що вони ставились до неї з любов’ю та турботою.
-
Як ви вважаєте, хто винен у смерті Діани? Чому?
На мою думку, у смерті Діани винні обставини та людська недбалість. Собака повернулася до бабусі, бо сумувала за Мартою і шукала знайомий вогник у вікні. Бабуся, хоч і раділа її поверненню, не змогла передбачити небезпеку траси, яка стала фатальною для Діани. Люди не забезпечили їй безпечних умов, хоча знали про її прив’язаність і звичку бігати до знайомих місць.
Творча робота
Напиши фанфік — розповідь про себе від імені Діани.
Я не просто собака, я — вірна подруга Марти. Пам’ятаю той день, коли мене привезли до бабусиного двору. Я була маленьким, наляканим цуценям, яке ховалося за горщиком у гаражі. Але Марта… Вона назвала мене Діаною і простягнула до мене свої теплі руки. Відтоді я знала, що знайшла свою людину.
Ми з Мартусею стали нерозлучними. Разом бігали до джерела, ловили метеликів і просто насолоджувалися літом. Я завжди йшла за нею, куди б вона не прямувала, бо вона була моїм світом. Її сміх, її голос — усе це робило мене щасливою.
Але літо закінчувалося, і Марта мала поїхати. Мене віддали іншому господареві, Севі. Він був добрим до мене: годував м’ясом і навіть давав цукерки. Але я сумувала за своєю Мартусею. Я не могла забути її запах, її дотик, її голос.
Одного разу я побачила світло у вікні бабусиної хати. Моє серце затріпотіло: я подумала, що це Марта повернулася! Я побігла через дорогу… Але більше нічого не пам’ятаю.
Я завжди залишатимусь вірною своїй Марті. Навіть якщо мене більше немає поруч, я знаю: вона пам’ятає про мене так само як і я про неї.