Повість норвезького письменника і драматурга Клауса Гаґерупа «Золота вежа» в українському перекладі Галини Кирпи — це глибока й водночас світла розповідь про дорослішання та внутрішню силу. У центрі оповіді постає історія дівчинки Маріанни та її брата Генрика, які пізнають навколишній світ через гру, родинні звички та подолання власних страхів. Автор із надзвичайною психологічною точністю й тонким гумором змальовує світ дитинства, де кожна подія стає кроком до пізнання життя, любові та справжньої відваги.

Клаус Гагеруп
З норвезької переклала Галина Кирпа

РОЗДІЛ 1

У родині Маріанни Федер усі були колекціонери. її дідусь мав чотири блокноти, заповнені автомобільними номерами, які він записував, коли був хлопчиком. Більше ніхто не колекціонував автомобільних номерів, принаймні в Норвегії. Але Тобіас зберігав свою колекцію. Час од часу, особливо в неділю по обіді, він її виймав і тішився нею.

— Ану гляньте, — казав він бувало. — Це ось А-3765. Капітан “Опель”. О, подумати тільки, чим він був! А тепер це лише купа непотребу, — якщо його не переплавили на лопату, сковороду чи ще на щось.

Ірена, Маріаннина мама, колекціонувала кольорові листівки. У неї було їх тисяча триста шістнадцять звичайних і вісімсот чотирнадцять глянцевих.

— Я залюбки проміняла б ті, яких у мене багато, — казала вона. — Але глянцевими вже майже ніхто не цікавиться.

Маріаннин батько звався Антон. Він колекціонував автографи. Усі, хто давав йому свій автограф, малювали ще й порося, і тепер в Антонових книжках було понад тисячу намальованих поросят.

— Здебільшого знаменитостям набридає давати автографи, — пояснював він. — Та коли я питаю, чи не хотіли б вони намалювати порося, вони відразу ж погоджуються, оскільки раніше їх ніхто про таке не питав.

Маріанна колекціонувала все, що можна було колекціонувати: пробки від лимонаду, поштові марки, ґумки для волосся, давні часописи, листівки, жуйки та серветки. І ще всяку всячину.

Єдиний у родині Федерів, хто нічого не колекціонував, то це Генрик. Він був старший Маріаннин брат, і вона завжди захоплювалася ним більше, ніж кимось іншим у цілому світі.

— Я не маю часу на колекціонування, — казав він. — Мені досить і того, що я живу, а ніхто не може колекціонувати життя. Коли він це казав, йому було одинадцять років.

Маріанні здалися ті слова такими розумними, що вона майже схилилася до думки й собі кинути колекціонувати.

Після того вона прагнула жити так само, як і він. То було нелегко, адже Генрик був страшенно непосидючий і нічогісінько не боявся. Коли вони вибиралися взимку в гори, він спускався донизу найкрутішими лижнями, а влітку, коли вони ходили плавати, він завиграшки стрибав із десятиметрової вишки. Маріанна не була аж така хоробра, але мусила робити те саме, що і її брат, бо тоді в неї з’являлося відчуття, ніби й вона жила по-справжньому.

Того літа, коли вона вперше стрибнула з п’ятиметрової вишки, їй виповнилося десять років. Випірнувши з води, вона побачила Генрика, що стояв край басейну і плескав у долоні.

— Ось бачиш! — вигукнув він. — Нема нічого страшного. Просто весело. Потім Маріанна зійшла на вишку й стрибнула ще раз, а тоді ще раз.

А як стрибнула втретє, то вже зрозуміла, що він мав рацію.

-Ай справді, — мовила вона. — Зовсім не страшно. Просто весело.

— Отож, — відповів він. — А наступного разу стрибатимеш із десятиметрової вишки. Тоді буде ще веселіше.

Тільки він це сказав, у неї запаморочилась голова.

— Я не наважуся, — сказала вона. — То надто високо. Генрик підморгнув їй.

— Зараз не наважишся, — сказав він. — Але почекай до наступного року. Тоді наважишся.

Маріанна кивнула.

— Тоді до наступного року мені нема чим журитися.

Настали канікули, й вони разом із мамою й татом поїхали в Данію. Маранні зроду ще не було так гарно на душі. Вони мешкали в мотелі неподалік Копенгагена. Коли вони не купалися, то цілою родиною вирушали мандрувати на велосипедах або чимчикували до букового лісу, де влаштовували пікнік. Вечорами грали в монополію*, китайські шахи, лудо** або в обертання вісімки. Маріанні дозволялося лягати зовсім пізно, оскільки були канікули, до того ж вона з кожним днем ставала дедалі старшою.

Монополія — настільна гра. ** Лудо — настільна гра.

Іноді, після того, як мама з татом ішли спати, Маріанна з Генриком лишалися ще сидіти. Вони гомоніли про все на світі, а здебільшого про те, що робитимуть, як виростуть. Генрик хотів стати льотчиком, і Маріанна сказала, що її це влаштовує, бо вона хоче стати стюардесою.

— Коли ти летітимеш, я подаватиму тобі їсти, — пояснила вона.

— На тих літаках, що я літатиму, немає стюардес, — сказав Генрик. — Я буду льотчиком-винищувачем.

— Тоді я стану кимось іншим, — сказала Маріанна. — Тільки б бути з тобою, коли ти летітимеш.

— Напевно, в літаку-винищувачу сидить лише одна людина, — завважив Генрик. — Але ти можеш бути авіадиспетчером.

— Що роблять авіадиспетчери? — спитала Маріанна.

— Вони сидять у диспетчерській на землі й пильнують, щоб винищувачі летіли куди треба.

— О’кей, — сказала Маріанна. — Тоді я буду диспетчером.

— От і прекрасно, — відповів Генрик. — Я відчуватиму себе в літаку впевнено, коли знатиму, що ти мій диспетчер. Ну ось! Уже пів на дванадцяту.

— Мені десять років, — нагадала Маріанна.

— Так, — мовив Генрик. — Час летить.

Наступного ранку родина Федерів поїхала до Копенгагена відвідати Тіволі. Саме в тому парку Ірена й Антон зустрілися вперше. їй було вісімнадцять, а йому — двадцять.

То було багато років тому, але коли вони зайшли в Тіволі, то наче знов помолоділи.

Вони трималися за руки, цілувались, обіймалися й шарілися, мов пара закоханих, які щойно зустрілися, а не двоє дорослих людей, одружених більше п’ятнадцяти років.

Вони мовби забулися, що з ними були їхні діти. Поки батьки розкошували у власному світі, Генрикові та Маріанні випало самим розпоряджатися своїм часом і робити, що заманеться.

Це неабияк їх влаштовувало. Вони спробували щастя в лотереї, де Маріанна виграла ведмедика. Вони сфотографувалися в паперових фігурах, де Генрик був Тарзаном, а Маріанна — Джейн. Вони ласували зацукрованим соком на паличках, каталися на каруселі й плавали човнами на озерці посеред Тіволі. Але найбільше їх зачарувала Золота Вежа. Вона була така висока, що Маріанна подумала: “Напевно, найвища вежа в світі”. Власне кажучи, їй не хотілось підніматися так високо, але Генрик її переконав.

— Це не страшно, — сказав він. — Яке то задоволення! Та і я ж буду поруч. Якщо ти зі мною не поїдеш, то шкодуватимеш усе життя. Ну ж бо, Маріанно! Нема чого боятися.

І вона пішла з Генриком у Золоту Вежу. Підіймаючись нагору, вони сиділи впритул одне біля одного. їхали поволі. Дуже поволі. Ніби цілу вічність. І саме та повільність і робила поїздку вгору напрочуд зловісною. Адже Маріанна знала: коли вони дістануться нагору, їм треба буде спускатися вниз. На шаленій швидкості. Без можливості зупинитися. Нагору вони наближалися все повільніше й повільніше. Урешті-решт опинилися мало не в небі. І там зупинилися. “Невдовзі це все закінчиться, — подумала Маріанна. — Невдовзі все минеться”. Та ось Генрик обернувся до неї і майже крізь сміх мовив:

— Тепер помчимо як вітер, Маріанно!

— Так, — відповіла вона. — Тепер помчимо як вітер.

І наступної миті вони помчали вниз. Ніколи в житті Маріанна не була така налякана й щаслива, як тоді. Вона заплющила очі й, поки вони, мов безкрилі птахи, падали додолу, слухала їхні з Генриком захоплені голоси.

Коли вони вже стояли на землі, Маріанна затремтіла від полегшення й радості, що справді на таке наважилась.

— Генрику, а, може, піднімемося ще? — спитала вона. — Може, піднімемося ще раз?

— Аякже, — відповів він. — Піднімемося. Коли знов сюди приїдемо, то ще раз піднімемося на Золоту Вежу.

То було влітку. Потім настала осінь. А тоді зима. Зима з холодними днями, снігом, сонцем і слизькими дорогами. Саме одного такого дня Генрик спитав у Маріанни, чи не хотіла б вона покататися з ним на тобогані***. Вони не каталися на ньому кілька років, і як тільки виїхали на вершину пагорба Веннбакен, Маріанна відчула в тілі таку саму напругу, як і тоді, коли вони піднімалися на Золоту Вежу в парку Тіволі в Копенгагені.

Вона сіла позад Генрика на сани й притулилася до його спини.

— Міцно тримайся, Маріанно! — крикнув він. — Бо тепер помчимо як вітер!

“Еге ж, — подумала вона, — так і буде”. Але змовчала, оскільки вони вже спускалися вниз. Тож вона з усієї сили вхопилася за Генрика.

Напередодні вночі з неба добряче натрусило, і свіжий сніжок красиво і м’яко лежав поверх тоненького шару льоду. Пагорб Веннбакен стрімко спадав униз, де починався поворот. За поворотом пагорб тягнувся далі мимо жовтих воріт сестер Югансен. Раніше, катаючись на тобогані, Генрик завжди легко огинав поворот, а сестри Югансен стояли на воротях і махали йому руками.

Цього разу там ніхто не стояв, і Генрик не впорався з поворотом. Він помчав по кризі вперед і врізався у ворота. Це сталося лише за якусь мить, але та мить навіки закарбувалась у Маріан-ниній пам’яті. Руки, що міцно обхоплювали Генрика. Жовті ворота, що наближалися. Швидко, як блискавка, й поволі, як вічність. І поштовх.

Поштовх, від якого вони вилетіли з саней: Маріанна впала у м’який сніг на узбіччі дороги, а Генрик увігнався в жовті ворота. І — мовчання. Мовчання, яке запало навіки.

Генрикове мовчання. Спершу — тиждень лежання у лікарні в комі. Потім — місяць у дитячому шпиталі. Тоді вдома. Спати. їсти. Дивитися у вікно. Спати. їсти. Але весь час одне й те ж мовчання. Мовчання, що оселилося в його душі й зробило його іншим. Тим, кого вона не знала. Тим, якого вона впізнавала лише вві сні. Щоночі. їй снився брат. її брат, якого їй не вистачало більше, ніж кого-небудь іншого в цілому світі.

РОЗДІЛ 2

Відтоді, як два роки тому Генрик увігнався саньми у ворота сестер Югансен, його мовчання стало часткою Маріанниного життя. Вона почала звикати до цього й менше про це думати. Окрім того, коли вона забувалася й питала його про щось, то не отримувала відповіді. Тоді її серце проймало втратою, й вона якомога швидше переводила думки на інше. Ірена й Антон поводилися так, мовби все було гаразд. Вони розмовляли з Генриком, наче він був цілком звичайний хлопець. А він таки й був звичайний хлопець. Хіба що нічого не говорив, але ж багато хто не говорив. Іноді.

Відмінність була в тому, що Генрик загалом нічого не говорив. Ніколи. Ані слова. Проте Маріаннині батьки вдавали, ніби часом таке бувало. І таким чином витримували його мовчання.

Ірена з Антоном тримали в місті крамничку вживаних товарів. Звалася вона “Скарби Федерів” і влаштовувала обох колекціонерів. Адже вони збирали багато всякої всячини, аж поки зосередилися на кольорових листівках та автографах з намальованими поросятами. Коли їм їхні колекції набридли, вони знесли їх до крамнички й виставили на продаж. Час од часу їм за них платили. А часом і ні.

Скажімо, комплект краєвидів “Техас” вони продали в перший день, а от із триста чотирнадцяти порожніх сірникових коробок не продали жодної.

Покинувши колекціонувати, Маріанна віднесла свою колекцію до крамнички. їй там виділили персональну полицю з вивіскою, на якій було написано “МАРІАННИНІ ВИТРЕБЕНЬКИ”.

Один день на тиждень вона проводила з батьками у крамничці. Сиділа собі за маленьким прилавком, якого змайстрував для неї Антон, і як могла продавала “Маріаннині витребеньки”. Так вона продала кілька поштових марок, пару ґумок для волосся і кілька листівок, а от її хтоз-на-колишніх жуйок і пробок від лимонаду ніхто не купував. Зрештою на полиці лишилося тільки те, що ніяк не продавалося. Тоді Антон запропонував їй почати колекціонувати щось нове.

— Якщо тобі набридне те, що ти назбираєш, то виставиш усе на полиці, — сказав він.

Та його дочка втратила бажання колекціонувати. її це більше не цікавило. Правду кажучи, її вже більше багато що не цікавило.

До того, як Генрик утратив голос, Маріанна була звичайнісіньким дівчам.

Невеличка, чорнява, з гострими рисами обличчя, в круглих окулярах, вона мала карі очі, тонкі ноги й руки, гладенькі, не дуже довгі коси й маленькі, злегка настовбурчені вуха. З неї була не те щоб сумлінна й не те щоб нездала учениця. Вона сиділа в класі на останній парті, й на перервах, коли не було потреби, говорила небагато. Вона досить прудко бігала й плавала швидше за всіх інших дівчат. У неї було кілька гарних друзів і кілька таких собі. Вона нікого не дражнила, і її теж ніхто не дражнив. Вона була страшенно задоволена життям і понад усе хотіла стати дорослою.

Після жовтих воріт усе полетіло шкереберть.

Більше її не захоплювали зустрічі з Генриком. Було б куди краще, якби він був такий же страхополох, як і вона. Тоді не сталося б ніякої біди, і все було б так, як і раніше. Вона більше не намагалася уподібнюватись до нього. Жодного разу відтоді не стрибала з п’ятиметрової вишки. Уже не мріяла ані літати, ані стати авіадиспетчером. І вона більше ніколи не захоче підійматися на Золоту Вежу. Якби Генрик не вмовив її тоді заїхати нагору, то й не взяв би її з собою кататися на тобогані. Тоді вони знайшли б якесь інше заняття, а маючи інше заняття, не поїхали б на пагорб Веннбакен і не увігналися б у ворота сестер Югансен. Власне, усе почалося з тієї Золотої Вежі.

Маріанні несила було про це думати, але якби навіть вона й облишила ті думки, то не зуміла б позбутися страху, який носила в собі. Він мов пазурами здавлював її потилицю.

Маріанна почала триматися осторонь від усіх. Вона перестала ходити в басейн, кіно й гуляти з дівчатами по обіді. Але ставала дедалі сумлінніша в школі й хтозна-скільки могла просиджувати в своїй кімнаті за уроками. її контрольні з математики завжди були бездоганні, а історію вона знала назубок. Більшість учителів, окрім учительки норвезької мови та літератури пані Гальвошен, захоплювалися її успіхами.

— Це так гарно, Маріанно, що в твоїх творах немає помилок, — сказала вона. —1 пишеш ти майже як доросла, але твої твори могли б стати ще кращими, якби ти додала туди трохи жвавості й пригод, хіба не так?

— Я не певна, пані вчителько, — відповіла Маріанна. — Я не певна, що вони стануть кращі, якщо в них буде більше жвавості й пригод. Можливо, навіть стануть гірші.

Пані Гальвошен хотіла заперечити, але потім згадала її брата, який утратив дар мови, й стрималася.

— Ну що ж, — тільки й мовила вона. — У кожнім разі в тебе блискуча норвезька мова.

І Маріанна й далі писала твори все красивішим почерком, все бездоганнішою мовою — і з усе менш цікавими сюжетами.

І не лише в школі вона поводилася інакше. Дівчинка почала більше допомагати й удома. До жовтих воріт у її кімнаті часто панував такий безлад, що Ірена безліч разів попереджувала: мовляв, якщо ти не поприбираєш, то я візьму й віднесу цей мотлох до “Скарбів Федерів” і продам його за безцінь. Тепер усе закрутилося іншим трибом.

Маріанна мила в своїй кімнаті двічі на тиждень, щодня в ній прибирала, а вранці, перед тим, як вирушати до школи, застеляла ліжко. Щовечора вона йшла на кухню й мила посуд, який не влазив у машину.

Раніше “Маріаннині витребеньки” в крамничці лежали на полиці як попало, й вона зовсім на те не зважала. Тепер же вона все поскладала: давні часописи й листівки — чепурними стосиками, пробки від лимонаду в одну коробку, а ґумки для волосся — в другу. Вона почала навіть наводити лад на полицях у батьків, коли там не все лежало так, як мало б, на її думку, лежати, — себто майже завжди.

І хоч Маріанні ця допомога йшла на користь, батьки усе-таки вважали, що то вже було занадто.

— Звісно, це прекрасно, що ти стала така беручка до роботи, — сказала Ірена, зайшовши одного вечора на кухню в той час, як Маріанна вишкрібала каструлю, — але мені здається, що тобі теж треба трохи перепочивати.

Маріанна захитала головою.

— Ні, мамо, — відповіла вона. — Саме цього мені й не треба.

— Ну, гаразд, — промимрила Ірена. — Тільки не ставай зарано дорослою. Та цих слів Маріанна не почула, бо саме заходилася коло каструлі. Відшкрябавши каструлю дочиста, Маріанна обережно поставила її в шафу. Потім підійшла до вікна й кілька хвилин там стояла. Якби мама чи тато заглянули на кухню, то спитали б, що вона там бачить тепер, коли надворі майже зовсім темно. І Маріанна відповіла б, що не бачить нічого, — і то була б щира правда.

Бо вона ні на що й не дивилася. Вона прислухалася. До голосу. Голосу, який вона забула, голосу, задля якого ладна віддати що завгодно, якби тільки ще раз його почути.

Голосу, що лишився за жовтими ворітьми сестер Югансен. Голосу Генрика.

Іноді вона заходила до нього, щоб погратися. Тоді вони сідали долі й складали леґо.

Великий будинок і міста з леґолюдьми, яких Генрик совав туди-сюди, поки Маріанна підбирала їм голоси. Коли Генрикові набридало гратися, він ударяв по кубиках і лягав на ліжко лицем до стіни. Тоді Маріанна прибирала кубики. Поскладавши їх усі акуратно в коробку, вона йшла до себе вчити уроки або на кухню мити посуд.

РОЗДІЛ З Щосуботи вранці Маріанна стояла за прилавком у “Скарбах Федерів”, намагаючись

продати щось із “Маріанниних витребеньок”.

Мало знаходилось таких, що купували в крамничці Федерів, але, на щастя, Ірена й Антон мали кількох відданих постійних покупців.

Пан та пані Флікк приходили кілька разів на тиждень. Пан Флікк був маленький, повненький і червонощокий чоловік, що колекціонував автографи. Він не приховував, що заздрив розкішній Антоновій колекції. Особливо намальованим поросятам.

— Тобі це нічого не важить, — казав він після того, як учотирнадцяте питав, чи не можна йому купити автограф і намальоване порося принца Чарльза, якого Антон оправив у рамку й повісив у крамничці на стіні. —Адже ти маєш сотні намальованих поросят. А я не маю жодного.

Тоді Антон порадив панові Фліккові теж просити малювати порося, коли братиме в когось автограф, але той захитав головою.

— То вже буде плагіат, — сказав пан Флікк. — Адже ти перший до цього додумався.

А коли Антон сказав, що не буде ніякого плагіату і в тому разі, якщо він усього цього й не матиме, пан Флікк почервонів мов рак і сказав підвищеним тоном, що на те все-таки не було великих шансів, бо пан Федер, наскільки він міг зрозуміти, мав усі автографи й намальованих поросят, яких можна було придбати чесним шляхом.

Пані Флікк не цікавилася автографами взагалі. Зате її цікавило все інше. Вона була висока, худа, з гострими рисами обличчя, які робили її схожою на відьму з казки про Білосніжку. Вона походжала крамничкою й водила по полицях пильним поглядом, який змушував Маріанну бути обачною з таким подружжям, як пан Флікк та пані Флікк.

Коли вони вийшли надвір, пані Флікк, як завжди, була в доброму гуморі, оскільки саме купила блакитні чашки для чаю або затискач до штанів для їзди на велосипеді, який довго шукала. Пан Флікк, навпаки, був невдоволений, бо йому не пощастило переконати Антона продати йому оте намальоване поросятко.

Привітна пані Фінґельсен навідувалася щосуботи, щоб дізнатися, чи Федери не збили ціни на ті речі, що не продалися впродовж тижня. Якщо збили, то завжди щось купувала. Дарма, потрібне воно було їй чи не потрібне.

— Ніколи не знаєш, — казала вона Маріанні, поки Ірена запаковувала латунний підсвічник. — Сьогодні це стародавній потемнілий підсвічник, а завтра — антикваріат.

Одначе Маріанна з усіх постійних покупців найдужче любила пана Ґарсена.

Уперше він прийшов до крамнички два роки тому, після того, як Генрик угнався в жовті ворота. Він розповів, що перебрався в старий дерев’яний будинок, розташований на цій вулиці неподалік.

Пан Ґарсен був невеличкий, худенький, з великими чорними очима, гострими рисами обличчя та білою, клинцюватою борідкою й нагадував Маріанні старого чаклуна. То було не так і дивно, оскільки пан Ґарсен замолоду працював фокусником.

Тепер він був на пенсії і ходив із ціпком. На вигляд то був звичайнісінький ціпок, але пан Ґарсен переконував Маріанну, що то була його давня чарівна палиця.

-Якби ти тільки знала, що я можу утнути цією палицею, коли захочу, —сказав він.

Маріанні хотілося спитати, чи може він вичарувати назад Генриків голос, але вона того не спитала. Адже вона знала, що насправді будь-який фокус — то шахрайство й омана, і якби пан Ґарсен чарами повернув Генриків голос, то це сталося б лише тому, що сам пан Ґарсен був черевомовець*. Тож голос знову зник би, як тільки фокус закінчився б. Окрім того її брав сумнів, що пан Ґарсен зуміє повернути голос чарами, навіть якщо він був найкращий у світі черевомовець. Адже пан Ґарсен ніколи його не чув.

Пан Ґарсен мав звичку сідати на допотопного дерев’яного стільця, що стояв біля самих дверей, і смакувати жувальний тютюн. Він жив у старому будинку сам і, здається, йому приємно було з ким-небудь погомоніти. Окрім того дорога від будинку до крамнички і знов од крамнички додому була саме така завдовжки, якої йому вистачало для розминки.

Пан Ґарсен приходив щодня рівно о пів на дванадцяту. А якщо він не приходив, Ірена й Антон непокоїлися. Антон зізнався в цьому панові Ґарсену, коли той одного дня прийшов на п’ять хвилин пізніше, й старенький чоловік хмикнув і відповів, що саме так і було задумано.

— Я не маю ніякої довіри до всіх цих передчуттів, — сказав він, — та коли близькі приятелі виявляють занепокоєння, це вже для мене щось.

*Черевомовець — людина, яка не ворушить губами, коли говорить, через що звуки ніби линуть із живота (черева).

І хоч Ірена з Антоном не вважали себе близькими приятелями пана Ґарсена, та їм зробилося приємно, що вони виявилися для нього тим “щось”.

Здається, Маріанні також. Окрім того, вона любила слухати, як він розповідав про своє захоплююче життя мандрівного фокусника. Замолоду ціпок у пана Ґарсена правив за чарівну палицю, і він до неї вдавався, коли вичаровував кроликів із капелюхів і жінок зі скринь, а тоді зачаровував їх назад. Маріанна так уживалася в ті історії, що за кілька хвилин забувала про все на світі. У неї з’являлося відчуття, що те, про що він розповідав, сталося тепер, а не п’ятдесят років тому. Напевно, в пана Ґарсена воно теж з’являлося, зморшки на його обличчі розгладжувалися, бліді щоки рожевіли, і він висмикував жмутики волосинок із довгої бороди.

— Ось так воно було, — своїм звичаєм казав він, закінчивши розповідь. — Час плине, час проминає, і коли я сиджу тут і розводжу теревені, то здається, ніби ті добрі давні часи вертаються. Хоч насправді це не так.

Закінчивши розповідати, пан Ґарсен міцненько стискав свого ціпка і дибав до прилавку, щоб спитати, чи немає в них у запасі чогось ціка-венького. І хоч вони нічого такого й не мали, він, як правило, купував сяку-таку дрібничку.

— Адже я мушу щось заплатити за час, який я вам згаяв, — мав звичку казати він.

Коли Ірена або Антон відповідали, що він зовсім не згаяв їм часу, пан Ґарсен усе- таки наполягав на своєму і щось купував.

Однієї суботи він купив хтозна-колишню Маріаннину пробку з-під лимонаду. Потім схилився над прилавком, підморгнув їй і, поки вона гарненько загортала його покупку так, як і завжди, коли щось продавала, розповідав, що саме йому хотілося мати в своїй колекції. Маріанна спитала, чи він збирав пробки з-під лимонаду, і пан Ґарсен відповів, що він збирав багато всякої всячини і що краще збирати речі завеликі, ніж замалі.

Потім він злегка підняв капелюха, який завжди був у нього на голові, постукав ціпком об підлогу й пішов.

Маріанна ніколи не була в пана Ґарсена вдома, але уявляла собі той дім як допотопний склад, захаращений мільйонами непотрібних речей, що валялися на полицях і лежали в ящиках, — тож коли вона про це думала, їй робилося моторошно. З такою кількістю непотрібних речей у будинку пана Ґарсена, очевидно, панує страшний безлад, а Маріанні важко було уявити, щоб пан Ґарсен прибирав. Може, край полиці там стоїть важезний латунний підсвічник. Якщо пан Ґарсен його якось зачепить, то він, напевно, впаде і влучить йому в голову. Чи, крий Боже, одного дня пан Ґарсен у всьому тому безладі об щось зачепиться й скрутить собі шию? Вона знала, що старенькі люди часто ламають шию, коли падають. Хто йому тоді допоможе? Маріанна була певна, що він був неодружений, бо вона ніколи не чула ні про яку пані Ґарсен. Іноді вона подумувала про те, чи не запропонувати йому свою допомогу, щоб прибрати в господі, але так і не запропонувала. Вона не дуже добре його знала й боялася, що він образиться, коли вона спитає.

Генрик, як звичайно, по суботах ходив із нею до крамнички. Він мав там за Маріанниним прилавком персональний стілець. За другим сніданком Генрик їв разом із усіма бутерброди. Решту дня він сидів на своєму стільці й позирав на покупців, що заходили й виходили. Коли в крамничці не було нікого, він дивився перед собою заплющеними очима. Хтозна, що в нього було на думці, проте він нікому не докучав, і Маріанна його нічим не турбувала. Кілька разів він трішки жвавішав, коли приходив пан Ґарсен.

Уперше Генрик побачив пана Ґарсена, сидячи на стільці. Удруге Генрик випростався й подався вперед. Утретє він підвівся, уклякнувши за прилавком.

Четвертий раз він підійшов зовсім близько до старенького фокусника й стояв біля нього доти, доки пан Ґарсен закінчив розповідати про давноминулі часи. Тоді Генрик повернувся на своє місце, а пан Ґарсен тим часом купив якусь дрібничку, злегка підняв капелюха і, як завжди, сказав “до побачення”.

І хоч він ніколи не звертався до Генрика навпростець, у Маріанни було відчуття, що вони одне з одним розмовляли. Це відчуття ставало дедалі сильніше й сильніше, і вона майже схилилася до того, щоб спитати в пана Ґарсена, чи вони таки розмовляли, аж тут сталося таке, що змусило її думати про щось зовсім інше.

РОЗДІЛ 4

То був кепський суботній день. Єдине, що продали Федери, то це футляр для окулярів — пані Фінґельсен. Ірена з Антоном трохи непокоїлися, що пан Ґарсен не прийшов, як звичайно, о пів на дванадцяту.

— Напевно, він просто запізнився, — сказав Антон, коли годинник показав дванадцяту.

— Тільки б нічого з ним не сталося, — мовила Ірена. — Хоч він і казав, що так було задумано.

— Це правда, але я не відчуваю якогось особливого занепокоєння, а ти?

— Ні. Либонь, почекаємо його ще кілька хвилин, — сказала Ірена.

— Цього ще бракувало.

І так вони втішали одне одного аж до пів на четверту. Потім махнули на те рукою.

— Схоже, що сьогодні він не прийде, — заявила Ірена.

— Так, мабуть, щось завадило, — згодився Антон.

— Атож, — мовила Ірена, — хоч, напевно, щось несерйозне.

— Звісно, щось несерйозне, — мовив Антон. — Напевно, він прийде в понеділок.

— Я теж так думаю, — сказала Ірена. — Усе буде гаразд. Ти ж зі мною згодна, Маріанно?

Маріанна тихенько сиділа за прилавком і слухала, як мама й тато втішали одне одного. Чим більше вони переконували одне одного, що все було гаразд, тим більше вона впевнювалася в тому, що так не було. Вона відчула в себе на потилиці пазурі.

— Нічого не гаразд! — крикнула вона. — Якби все було гаразд, то він давно прийшов би, а він не прийшов! Він ніколи більше не прийде! Він зник назавжди!

Вона не тямила, що казала. Слова були просто розбурханим страхом, який вона в собі носила. Тепер він вивалювався з неї.

— Ви нічого не розумієте. Це ваша вина! Ви мали бути там, ви мали бути там, коли це сталося. А вас там не було. Ви весь час тільки базікаєте. Ви тільки прикидаєтеся.

Усе не так. Нічого не гаразд. Нічого ніколи не буде гаразд. Він пропав назавжди! Він більше не прийде. Це ваша вина! — репетувала вона. А потім замовкла.

Вона стояла за прилавком із роззявленим ротом, поки пазурі попустили. Ні Ірена, ні Антон не здобулися на жодне слово. Вони пополотніли на виду й витріщили на неї очі. Вона почула біля себе якісь приглушені звуки. То був Генрик. Він лежав, схилившися вперед, головою на прилавку, але не можна було розібрати — сміявся чи плакав. Антон провів рукою по своїй чуприні. Ірена просто дивилася.

Маріанна підійшла до них.

— Вибачте, — мовила вона. — Я так не думала. Я не думала нічого з того, що казала. Просто казала та й усе.

— Ми розуміємо, — сказав Антон, і далі проводячи рукою по чуприні. —Еге ж, Ірено?

— Еге ж, — відповіла Ірена. — Сонечко, ми тебе дуже добре розуміємо. —Вона обняла Маріанну. — Тут ніхто не винен. Просто так складається.

“Зараз я заплачу, — подумала Маріанна. — Зараз я таки заплачу”. Але вона не заплакала. Натомість звичайнісіньким своїм голосом, яким говорила завжди, сказала:

— Скоро четверта. Може, я помию підлогу перед тим, як зачинятимемо?

— Не треба, — відповіла Ірена. — Помиємо в понеділок.

— Краще я помию зараз, — стояла на своєму Маріанна. — Якщо можна.

— Звісно, можна, — сказав Антон. — Можеш помити, коли тобі хочеться, еге ж, Ірено?

Ірена кивнула.

— Справді, можеш. Підлога не зовсім чиста. От і добре, якщо помиєш. Красненько дякую.

— Просто мені буде приємно, — сказала Маріанна.

— Я не знаю, — поволі почав Антон, — та, може, нам навідатися до пана Ґарсена?

— Атож, — підхопила Ірена, — щоб переконатися, що все гаразд.

— Напевно, гаразд, — сказала Маріанна.

— Ми все-таки до нього сходимо, — заявив Антон.

— Для певності, — додала Ірена. — Як ти гадаєш, Маріанно, ви з Генриком зумієте допильнувати крамничку, поки ми вернемося?

— Я певен, що зуміють, — сказав Антон. — Правда ж, Маріанно?

— Авжеж, — відповіла вона.

— Я так і знав, — сказав Антон.

— Ми не будемо баритися, — додала Ірена.

— Ми прекрасно впораємося, — сказала Маріанна.

Вона стояла біля вікна й дивилася їм услід, аж поки вони зникли за поворотом.

Потім вона обернулася, відійшла од вікна й сіла за прилавком поруч із Генриком. Його очі були заплющені. Здавалося, ніби він спав, але Маріанна знала, що ні. Він просто хотів, щоб йому не заважали, подумала вона. Йому хотілося побути в спокої, і це єдине, чого він хотів.

Вона сиділа й дивилася на нього кілька хвилин, тоді встала й подалася по віник і відро. Коли вона пройшла кімнатою півдороги, відчинилися двері й у крамничку зайшов хлопчик її віку.

Маріанна не йняла віри своїм очам. Якби той хлопчик був на шістдесят років старший, то в неї не виникло б і краплини сумніву, що він —брат-близнюк пана Ґарсена. Він був маленький, худенький, з такими самими гострими рисами обличчя й чорними очима, як і старенький фокусник.

Він зупинився біля дверей і подивився на Маріанну прискіпливим поглядом, від якого її впевненість стала трохи менша. Оскільки їй хотілося показати, що все гаразд, вона підійшла до нього.

— Мене звати Маріанна, — мовила вона й простягла руку. Він узяв ту руку.

— Я це знаю, — сказав він.

— Що ти знаєш? — спитала Маріанна, подумавши про те, чи довго він триматиме її руку.

Та як тільки вона про те подумала, він відпустив руку.

— Мене звати Вемунн, — мовив він, — а твого брата звати…

— Генрик.

— Я це знаю, — сказав Вемунн і зиркнув на Генрика, який сидів за прилавком.

— Він не говорить, — стиха мовила Маріанна.

— Я це знаю, — сказав Вемунн і пішов мимо неї до прилавку. Маріанна пішла слідом.

— Ти хочеш щось купити? — спитала вона. — Я маю кілька давніх серветок. Якщо це тебе цікавить, — додала вона голосом, що видавався дуже дорослим, коли вона бентежилася.

Вемунн знову зиркнув на Генрика.

— Ти маєш які-небудь голоси?

Маріанна не знала, що відповісти, й похитала головою.

— Хіба це не крамничка уживаних речей?

— Крамничка, — відповіла Маріанна. — Ти прийшов до “Скарбів Феде-рів”, — додала вона достеменно так, як звичайно робила, коли до крамнички навідувалися покупці.

— Тоді у вас, напевно, є які-небудь вживані голоси?

— Ні, — відповіла Маріанна. — У нас є лише ті голоси, якими говоримо ми самі. А тепер нам пора зачиняти крамничку. Це…

Вона запнулася. Генрик підвівся зі свого стільця. Він витріщився на Вемунна. А Вемунн витріщився на нього. Таким самим робом. Напівроз-зявиши рота й широко вибалушивши очі. Жоден із них не ворушився. Вони просто стояли й не зводили одне з одного погляду. Мов два птахи. Два птахи, яким було чуже все на світі, крім них самих.

Маріанну пройняв дріж. Аж тут Вемунн обернувся до неї.

— Я прийду знову, коли в тебе заведуться які-небудь голоси.

— Не думаю, що вони в мене заведуться, — відповіла Маріанна.

— Але ти цього не певна, — зауважив Вемунн.

— Ні, — відповіла Маріанна. — Я цього певна. Вемунн похитав головою.

— Ти не можеш бути певною, — сказав він. — Цього ніколи не можна знати наперед.

— Ні, можна, — затялася Маріанна. — Я ніколи не матиму голосів, які колись належали комусь.

— Мабуть, матимеш, — сказав Вемунн і рушив до дверей.

— Навіщо тобі вживані голоси? — спитала Маріанна.

— Просто так. Вемунн відчинив двері.

— Бо вони мені потрібні. Маріанна підбігла до нього.

— Як твоє прізвище?

Тоді Вемунн усміхнувся. Уперше, відколи зайшов до крамнички.

— Моє прізвище Ґарсен.

— Я так і знала, — мовила Маріанна, та Вемунн Ґарсен уже пішов. Маріанна обернулася до Генрика. Він знову сидів на своєму стільці.

Його очі були заплющені. Маріанна знала, про що саме він думав.

За дві хвилини після того, як Вемунн пішов, повернулися мама й тато. Вони були схвильовані, ніж будь-коли, але вдавали, що нічого не сталося.

— Виявляється, пана Ґарсена немає вдома, — повідомила Ірена.

— Так, він саме кудись пішов, — додав Антон.

— Але все, напевно, гаразд, — вела далі Ірена.

— Атож, — додав Антон, — адже він не може весь час сидіти вдома, еге ж?

— Еге ж, — відповіла Маріанна. —1 він, безперечно, повернеться. Вона не зводила з Генрика погляду, і її помалу охоплювало відчуття, якого вона давно не знала. То було відчуття надії. Вона обернулася до батьків.

— Я знову починаю колекціонувати. Вони аж засяяли.

— Як цікаво, — мовила Ірена.

— Атож, добра новина, — додав Антон. —1 що ж ти колекціонуватимеш тепер?

— Я колекціонуватиму голоси, — відповіла Маріанна.

РОЗДІЛ 5

У понеділок пан Ґарсен знову прийшов у крамничку.

Ірена й Антон відчули полегшення, але не подали й виду, і решту тижня пан Ґарсен приходив, як звичайно, щодня о пів на дванадцяту.

Коли настала субота, Маріанна спитала, де він був у той день, коли не приходив до крамнички. Пан Ґарсен висмикнув із бороди чималий жмут.

— Либонь, прогулювався, — сказав він якось так загадково, що розпалив у дівчині ще більшу цікавість. А тоді підморгнув їй. — Але Вемунн тут був, правда ж?

— Так, ви його знаєте?

— Звісно, я його знаю, — стримуючи сміх, відповів пан Ґарсен.

— Він ваш родич?

Пан Ґарсен постукав палицею по підлозі.

— Ну, гаразд, пора вже йти додому. Чи можете ви сьогодні запропонувати щось незвичайне давньому постійному покупцеві?

Маріанна подалася за ним до прилавку.

— Він у вас гостював?

— Можна й так сказати, — відповів пан Ґарсен і кивнув головою пані Ірені, яка саме виймала старовинний млинок для перцю. — Непоганий. Цікаво, з якого дерева він зроблений?

— Мабуть, з горіхового, — відповіла Ірена.

— Він ще приїде? — спитала Маріанна.

— Це добре, що з горіхового, — сказав пан Ґарсен.

— Він ще приїде? — повторила Маріанна.

— Я беру його, — сказав пан Ґарсен.

— Він іще приїде? — перепитала Маріанна втретє. Тепер пан Ґарсен обернувся до неї.

— Навіщо тобі це знати?

Маріанна відчула, що почервоніла, але вдала, ніби те її не обходить.

— Можете переказати йому від мене вітання, якщо він приїде? — спитала вона. — Ви можете переказати йому вітання й сказати, що я почала колекціонувати голоси?

Тоді пан Ґарсен усміхнувся, і попри те, що був старенький чоловік, усміхався він, як дванадцятилітій.

— Хто такий Вемунн? — спитала Ірена, коли пан Ґарсен пішов.

— А, — відповіла Маріанна, — просто хлопчик, який хотів купити голоси, які колись належали комусь.

— Он як, — сказав Антон.

— Розумію, — додала Ірена.

Але сказали вони це таким тоном, що Маріанна збагнула — вони нічого не зрозуміли.

За три тижні Маріанна мала в своїй колекції чотирнадцять голосів. Вона хутко збагнула, що колекціонування голосів — не якесь там просте хобі. Не так легко було прослуховувати голоси й ховати їх до кишені. Виявилося, що занесення до колекції лише одного голосу — довгий процес, аж на чотири етапи. По-перше, вона, звісно, мусила чути голос, який хотіла взяти до колекції. По-друге, треба було впізнати голос, як тільки вона побачить того, кому він належав. По-третє, слід було впізнати голос, як тільки вона почує його, не бачачи того, кому він належав. По-четверте, вона мала пам’ятати голос і тоді, коли не бачила й не чула того, кому він належав. Щоб занести його до колекції, слід зберігати той голос у своїй голові так, щоб можна було взяти його звідти й послухати, як тільки їй припече, — чи тоді, коли вона снідала, чи коли їхала в автобусі, чи лежала у ванні, чи готувала уроки. І лише опанувавши всі голоси, вона могла сказати, що вони є в її колекції.

Якщо так на це дивитися, то чотирнадцять голосів за три тижні — зовсім непогано.

З іншого боку, як мовиться, майстрами не народжуються, а стають, і це правда, принаймні, якщо ти маєш хист до того, за що берешся. Маріанна його мала. Упродовж короткого часу вона так натренувалася, що могла проминути другий і третій етапи колекціонування. Для неї було досить почути голоси один раз, і вони вже відкладалися в її голові. Тож минуло зовсім небагато часу, а її колекція вже налічувала понад сотню голосів.

Велика перевага в колекціонуванні голосів та, що колекція займає дуже мало місця. Якби ми знали, скільки осель битком набиті іграшковими машинами, щипцями для лускання горіхів, черевиками, поштовими марками, ляльками, футболками, сірниковими коробками та маленькими пляшечками, то бодай двічі подумали б, перш ніж починати щось колекціонувати. З голосами інакше. Неймовірно, як багато голосів поміщається в голові й не вилітає з неї.

Правда, трохи жаль, що ти не можеш поділитися своєю колекцією з іншими, якщо сам не вмієш імітувати голосів, — а ніхто з колекціонерів голосів того не вміє.

Колекціонування голосів, як правило, вельми особиста справа, яку колекціонери хоч- не-хоч мусять тримати в собі.

Спершу Маріанна зосередилася на голосах, що здавалися їй найкрасивішими, найогиднішими або найхимернішими. Скрипучий голос пана Ґарсена, верескливий — пана Флікка, високий, писклявий — пані Флікк та лагідний — пані Фінґельсен. Усі вони зайняли свої місця в її колекції. Вемунна вона більше не бачила. їй дуже хотілося б мати там і Вемуннів голос, але вона його не пам’ятала. Він був надто звичайний.

У колекції голосів насправді найцінніші не ті, що найособливіші з усіх. Якраз навпаки. Найкращі — найзвичайніші. І чим звичайніший голос, тим важче його запам’ятати. То, власне, через те, що звичайний голос набагато менше вирізняється з- поміж інших голосів, ніж красиві, огидні та химерні. Чим більше інших голосів схожі на один голос, тим звичайнішим він стає. Це те, що знають усі колекціонери голосів.

Через те більшість їх мріє роздобути собі найзвичайніший у світі голос, хоч ніхто ще його не знайшов.

Один голос Маріанна мріяла мати в своїй колекції понад усе. То був Генриків голос.

О, якби ж то вона могла почути його ще раз! Більше нічого в світі вона й не бажала б!

їй так його не вистачало, що її серце аж розривалося, але хоч скільки вона прислухалася, не могла його більше почути. Навіть у закапелках пам’яті. Вона чула Генриків голос тисячу разів. Тепер він зник. Вона його забула. Та все ж не переставала сподіватися. І попри те, що вона вже давно не чула, як він говорив, однак жила надією, що одного дня почує голос схожий на Генриків. Голос, що змусить її пригадати. Новий голос, що спонукатиме її впізнати той голос, який вона забула, такий, що вона зможе взяти до своєї колекції. Там вона опікуватиметься ним і щодня його слухатиме. Тоді він лишиться в неї навіки. Навіть якщо виходитиме вже не від нього, а з її голови.

Іноді вона думала й про Вемунна. їй хотілося, щоб він знову прийшов до крамнички, щоб вона ще раз почула його голос і взяла до своєї колекції. Коли ж минуло два місяці, а він так і не прийшов, вона махнула на те рукою.

Була субота, полудень. Усі пішли додому. Маріанна знов лишилася в крамничці прибирати. У ящику з часописами вона знайшла хтозна-колишній журнал “Дональд”, який не читала. Маріанна сіла на кришку унітаза й заходилася гортати його, аж тут до неї долинув голос пана Ґарсена.

— Агов? Є тут хто-небудь?

Що він там робить? Адже було пів на п’яту, а не пів на дванадцяту. Напевно, щось забув.

— Хвилиночку! — крикнула вона.

— Не квапся!

Маріанна здригнулася. Тепер то був голос пані Фінґельсен. Але ж вона вже приходила й купила старий наперсток! І вона його таки не забула, оскільки Маріанна бачила, як пані Фінґельсен ховала той наперсток у сумку, що тримала в руках, коли виходила надвір.

— Я зараз прийду! — гукнула вона.

— Виходь, як упораєшся.

Маріанна заціпеніла. Не через ті слова. У них не було нічого особливого. Леле, її спину обсипало морозом через той голос. То був голос не пана Ґарсена. І не пані Фінґельсен. То був голос, який вона чула мільйон разів. її власний.

Вона сиділа, завмерши на місці. “Це неправда, — думала вона. — Там нікого немає.

Це тільки я. Це через мою колекцію. Я маю так багато голосів усередині, що мені здається, ніби я чую їх насправді. Я вже не знаю, що правда, а що — омана. Може, я просто уявляю собі те, що мені здається правдою, а може, те, що мені здається, що я собі уявляю, і є правда. Якщо це так, то я захворію, бо я колекціоную голоси, а якщо я захворію через те, що колекціоную голоси, то мені доведеться покинути колекціонувати, а якщо я покину, то ніколи не знайду Генрикового голосу, а якщо я не знайду його, то все втрачає будь-який сенс, а якщо це так, то…” Маріаннині думки вертілися, мов заведені, й хтозна, як би вони зупинилися, коли б їх не обірвали.

— Я так давно тебе чекаю.

То знов був він. її власний голос. Маріанну кинуло в жар. їй хотілося бігти. Від самої себе. Від голосів. Від усього.

— Тебе немає! — крикнула вона. — Іди геть!

Зненацька вона запнулась. Щось було не так. Голос, який вона чула, був не такий, як той, що вона почула, коли сама говорила. Він був інакший. Той голос, що долинав із крамнички, був її власний голос, схожий на той, який вона чула в записі на магнітофон, що тато зробив торік улітку. Виходить, це був не той голос, який у неї всередині. Це був той голос, який чули інші, коли вона говорила, і це, напевно, означає, що…

— Ти не я! — крикнула вона.

— Так, це я.

Цього разу відповів четвертий голос. Голос, який вона раніше чула одненький раз.

Зовсім звичайний голос. Вона підвелася й зайшла в крамничку. Там стояв він, дивлячись на неї чорними очима.

— Вемунн Ґарсен, — мовила вона. Він кивнув головою.

— Увесь цей час був твій голос.

— Ні, жоден із них не був мій. Я їх імітував.

— Як це тобі вдалося?

— Я навчився в дідуся.

— Я думала, що він фокусник.

— Імітування голосів — один із його трюків. Він каже, що я стану ще кращим за нього. Я тренуюся щодня.

Маріанна дивилася на нього з повагою. Бавлячися з Генриком, вона говорила до нього іншими, не своїми голосами. Але то було лише кілька голосів, які вона опанувала.

А от голоси, що були в її колекції, вона могла тільки чути, а говорити ними не могла.

— Скільки голосів ти можеш імітувати? — спитала вона. —Усі.

-Усі?

— Так, усі ті, що чую. Ті голоси, яких я не чую, я не можу імітувати.

— Як це в тебе виходить?

— Виходить та й усе. —1 в мене.

— Ти теж імітуєш голоси?

— Ні, — відповіла Маріанна. — Я їх слухаю, а потім ховаю.

— А куди?

— В голову.

— Хочеш мінятися?

— Чим саме мінятися?

— Голосами.

Маріанна була приголомшена, коли почула, як Вемунн говорив її голосом. Тепер її почало брати роздратування.

— Не можна мінятися голосами, які в мене в голові, — відрубала вона.

— Ти ж можеш їх ізвідти брати.

— Та не можу.

Вемунн усміхнувся трохи зверхньо, наче він був дорослий, що говорив із дитиною, яка не розуміла його слів. —Ти певна цього?

— Атож, — роздратовано відповіла Маріанна. — Я цього певна. Тепер іди. Я буду зачиняти.

Вона відчинила двері.

— Даси знати, коли передумаєш, — сказав Вемунн.

— Про що передумаю?

— Якщо все-таки захочеш мінятися голосами.

— Я не маю чим мінятися.

— Ти хочеш сказати, що не будеш мінятися тими голосами, які маєш? Маріанна випхнула його за двері.

— Ти добре знаєш, що я хочу сказати.

Вона стояла й дивилася йому вслід, аж поки він зник з очей. Тоді поскладала свої речі, для певності ще раз помила підлогу, замкнула за собою двері й пішла. Вона збиралася йти додому, але ноги понесли її не туди. Вони понесли її до старого будинку пана Ґарсена.

РОЗДІЛ б

Підійшовши до вхідних дверей, Маріанна зупинилася. Вона ніколи не була в будинку пана Ґарсена раніше, хоч проходила мимо сотні разів. Будинок був зелений, але фарба в багатьох місцях облущилася, і під зеленою виднілися рештки тих фарб, у які будинок було пофарбовано раніше.

Біля дверей вона помітила пляму, що сяяла зелено-блакитно-червоно-жовтими кольорами. Мимоволі їй згадалася веселка й одна казка, яку розказував дідусь, коли вона була малою. Там розповідалося про дівчинку на ім’я Маріанна. Так було в усіх дідусевих казках. Деякі з них були страшні, але завжди мали гарний кінець. У цій казці дівчинка заблукала в лісі, бо темні хмари вкрили небо так, що ліс почорнів, і вона не бачила, де опинилась. Пустився дощ. Маріанна змокла до рубчика, вітер шмагав її в обличчя. Вона навпомацки дійшла до якогось дерева й згорнулася під ним калачиком.

Аж тут загуркотів грім. Щоразу, як блискало, ліс так освітлювався, що їй було видно, де вона опинилась. Але спалахи блискавок трива- ли не довше миті. Потім знову западала пітьма. Вітер дужчав, і дощ лив як з відра.

Грім гуркотів дедалі ближче, зарядили блискавки. Навіть здавалося, що небо підпалювала одна-єдина блискавка. Тоді Маріанна збагнула, де опинилась, а ще вона збагнула, що помре. Вона підвелася й почала йти, а тим часом блискавки довкола неї ударяли в дерева і робили їх схожими на велетенські палаючі сірники. І хоч вона була впевнена, що котрийсь із них упаде на неї й спалить її, однак не переставала йти. І хоч була перелякана до смерті, вона не заплющувала очей, щоб не збитися зі стежки, що, на її думку, мала вивести з лісу. І хоч вона була впевнена, що всі сподівання марні, однак не переставала сподіватися. Вона весь час простувала далі. Не заплющуючи очей. Через палаючий ліс. По освітленій стежці. І раптом вона вийшла з лісу. На широку рівнину. Встелену зеленою травою та білими квітами. Де не росло жодного дерева. Там було трохи світліше, як у лісі, але якось інакше. Оскільки то було світло не від тисячі блискавок. То світило сонце. Вона звела очі в небо. Воно було блакитне. Ніде на ньому — ані хмаринки. Та все-таки й досі падав дощ. Важкими краплями теплуватої води. Маріанна окинула поглядом рівнину. І тоді загледіла її. Найбільшу веселку, що коли-небудь бачила. Вона кинулась бігти. До веселки, всередину неї, крізь неї. Аж туди, де веселка закінчувалася, і там вона знайшла…

Маріанна була абсолютно впевнена: зараз дідусь скаже, що дівчинка знайшла якийсь скарб, глечик повен золота або діамантів, та він нічого такого не сказав. Він просто випустив її з обіймів і мовив: “От і вся казка”.

Коли вона спитала, що знайшла дівчинка там, де закінчилась веселка, дідусь відповів, що це таємниця, а коли вона спитала, яка ж то таємниця, він відповів, що ця таємниця — в казці.

То було багато років тому. Дідуся вже немає на світі, й Маріанна майже забула казку, але тепер ось згадала. Тепер, коли вона стояла й дивилася на зелено-жовто- синьо-червону пляму на старому будинку, їй здалося, ніби вона знов почула дідусів голос.

“Але цього не може бути, — подумала вона. — Дідусь помер, казка закінчилася, і ніякої веселки тут немає”.

Маріанна заходилась зішкрябувати нігтями пляму. Вона відчула біль і помітила, що під одним нігтем у неї виступила кров. Та однак шкребти не перестала і за тим заняттям геть забула про казку, дідуся й веселку. Єдине, про що вона думала, це про червоно-зелено-блакитно-жовту пляму, яку хотіла зішкребти. Зовсім.

— Ти прийшла побачити, чи все гаразд? Маріанна здригнулася.

То був голос Вемунна. Він, певно, якось непомітно вийшов надвір, але коли вона обернулася, то побачила пана Ґарсена. Він усміхався до неї й посмикував бороду.

Маріанна завважила, що тут він здавався набагато старішим, ніжу крамничці. Його обличчя було зморщене, як лушпиння на старій картоплині, а повіки важко нависали на чорні очі.

Маріанна розгубилася. Вона похитала головою. Пан Ґарсен підморгнув їй.

— Переконалася, що все гаразд?

— Так, — промимрила Маріанна. — Я просто… я просто намагалася відшкребти…

— Будинок?

— Ні, тільки пляму, щоб із стіною все було…

— …гаразд?

— Ні. Так. Трохи.

— Колись ти, напевно, збагнеш, що нічого не буває гаразд, — поважно сказав пан Ґарсен. А тоді знов усміхнувся. — Хоча колись таки буде. Ти, либонь, щось хотіла?

— А чи можна мені поговорити з Вемунном?

Це було перше, що спало їй на думку, і тільки вона те спитала, як зрозуміла, чого прийшла.

Пан Ґарсен похитав головою.

— Його тут немає.

— Повинен бути, — сказала Маріанна. — Бо я щойно чула його голос.

— А хіба ти віриш усьому, що є? — задоволено спитав пан Ґарсен і почухав за вухом. — Ти чула мій голос.

— Ні, неправда, — відповіла Маріанна. — То був голос Вемунна. Пан Ґарсен вибухнув сміхом.

— Ти можеш так казати, але можеш і не казати, якщо зрозумієш, що я маю на увазі. Утім, це не має значення. Зрозумієш ти чи не зрозумієш, а так воно є. Голос, який ти чула, був мій голос, яким я імітував голос Вемунна, а ти думала, що то говорив він, коли насправді говорив я. Словом, це була ілюзія, як і багато чого в цьому житті.

— Цебто фокус? — спитала Маріанна. Пан Ґарсен заплескав у долоні.

— Саме так, як ти й сказала! — гигикнув він. — Фокус. Витівка. Шахер-махер, та все це страшенно весело! Вемунн тепер зайнятий, але він скоро прийде. Вип’єш чашечку какао?

Маріанна не була впевнена на всі сто, чи хотілося їй какао. І хоч вона не мала причин боятися пана Ґарсена, він був доволі дивний. Щойно він показав їй фокус, а Маріанні не подобалася навіть думка, щоб на ній показували фокуси. Вона б нізащо не хотіла, щоб її хитрощами заманили в якийсь ящик, із якого вона ніколи не вибралася б або розчинилася в повітрі. Окрім того, мама й тато наказували, щоб вона ніколи-ніколи, ну геть ніколи, не заходила до чужих чоловіків додому. Коли вона про це подумала, її тут же запекло сумління. По-перше, Ґарсен не чужий, він приятель. По-друге, це не він привів її до себе додому. Це вона сама прийшла до його будинку. По-третє, вона була цілком упевнена, що пан Ґарсен не мав нічого лихого на думці, бо якби мав, то нічого в цілому світі не можна було б пояснити. Але Маріанна все-таки, мабуть, відповіла б “ні, дякую”, якби пан Ґарсен не сказав був, що Вемунн скоро прийде і якби їй не кортіло так побачити його будинок ізсередини.

— Ой, дякую, — мовила вона. — Залюбки.

— Ну, от і домовилися, — сказав пан Ґарсен і застукав ціпком по сходах. — Ходи за мною, юна леді. Ходи за мною.

Маріанна подалася слідом за ним довгим тісним коридором до просторої вітальні. В одному її кутку стояло два крісла, оббитих червоною шкірою, а між ними — маленький столик із кахляною стільницею у формі клітин на шаховій дошці. На столі валялася купа шахів. Посеред кімнати навколо обіднього столу стояли чотири стільці з високими спинками. Стеля тут була висока. Угорі висіла велетенська люстра, що складалася із сотні скляних крапельок. Вікно запинали важкі штори, і хоч було лише пів на п’яту, в кімнаті панувала темрява. Пан Ґарсен крутнув уми-кач. На них упало світло.

— Сідай, — мовив він і показав рукою на одне з крісел. — А я тим часом піду на кухню варити какао.

Вона сіла в крісло й витріщилася на люстру. Скляні брижі сяяли, ніби то були зірки, а стеля у вітальні — небо.

Коли Маріанна лишалася сама, вона часто витягала з колекції які-не-будь голоси й прислухалася до них. І поки вона прислухалася, то бачила перед собою тих, про кого думала. Не такими, якими вони були насправді, а такими, якими сприймалися на слух.

Голос пана Флікка нагадував їй ледачого, невдоволеного, опецькуватого песика. Коли ж вона брала писклявий голос його дружини, то бачила перед собою спантеличену мишку, яка металася туди-сюди.

Та ось Маріанна заплющила очі й витягла з колекції голос пана Ґарсена.

Прислухаючись до нього, вона завжди бачила перед собою старенького чаклуна. Таким вона його сприймала на слух і часом думала, що то й був чаклун. Насправді. Але тепер вона сприйняла його зовсім інакше. І хоч голос, який вона слухала, був старечий і скрипучий, вона бачила перед собою хлопчика. Хлопчика своїх років.

Вона розплющила очі, підійшла до столика, зібрала шахи й розставила їх красивим рядочком на кахляній стільниці. Більші шахи — праворуч, а менші — ліворуч. Коли вона з цим упоралась, з’явився він із глечиком і двома чашками на таці. Не пан Ґарсен, а Вемунн.

— Ти вмієш грати в шахи? Маріанна похитала головою.

— Воно й видно, — сказав Вемунн. — Шахи стоять геть неправильно.

— Та все ж вони стоять правильніше, ніж стояли, — заперечила Маріанна.

— Однак неправильно. Що ти хотіла?

— Де твій дідусь?

Вемунн відсунув шахи вбік і поставив тацю на столик.

— Він сказав, що ти хотіла зі мною поговорити.

— Атож, але де він?

— Відпочиває.

— Він обіцяв, що принесе какао.

— Так, а замість нього приніс я. Хочеш?

Маріанна не відповіла. Вона стояла, а Вемунн тим часом наливав у чашки какао.

— То про що ти хотіла зі мною поговорити? — спитав він. Маріанна раптом відчула себе дурепою.

— Не знаю, — відповіла вона. — Здається, в мене це випало з пам’яті. Напевно, нічого особливого.

То була правда. Усе так заплуталося. Ноги самі привели її сюди. Тепер вони поривалися додому. От тільки б сказати “дякую” і вийти з будинку. Із цієї пригоди. Вона сіла в крісло.

— Атож, — мовила вона. — Я залюбки вип’ю чашку какао.

Він сів у друге крісло, і вони мовчки пили какао. Закінчивши пити, Маріанна поставила свою чашку на столик.

— А правда, що я можу тобі показати голос, хоч сама й не вмію його зімітувати?

— Звісно, — відповів Вемунн. — Це страшенно легко. —А як?

— Ти просто повинна мені його відтворити.

— Відтворити?

— Відтворити. Мене цього навчив дідусь. Так робить поліція, коли допитує якогось свідка злочину.

Вона на хвильку задумалася.

— Вони питають, чи свідок помітив у злочинцеві щось особливе.

— Скажімо, чи вуха в нього з довгими мочками?

— Атож.

— У тебе вуха з довгими мочками.

— Так, — коротко відповів Вемунн. — Я знаю.

— А тоді?

Вемунн смикнув себе за мочку одного вуха.

— Якщо свідок твердить, що в злочинця вуха з довгими мочками, то художник малює вуха з довгими мочками.

— Художник?

— Так, поліцейські беруть із собою художника, коли треба відтворити обличчя.

Принаймні, брали. Тепер вони, звісно, вдаються до комп’ютера. Не завжди свідок відразу пригадає все обличчя. Спершу він мало чого пригадує. Після того, як поліцейські відтворили довгі мочки на вухах, свідок може згадати, що злочинець мав кругле обличчя. Потім він згадає, що ніс у нього був гострий, а тоді — що волосся було світле й коротке, губи вузькі, а очі мовби сходилися на переніссі. А помізкувавши ще трохи, свідок, мабуть, згадає обличчя повністю, й тоді…

— …той негідник буде їхній? — спитала Маріанна.

— Так, — відповів Вемунн. — Тоді він буде їхній. Коли вони його схоплять, свідок справді його згадає.

Маріанна похитала головою.

— Не вийде.

— Чому не вийде?

— Ти не вмієш малювати голоси.

— Так, але я вмію їх мавпувати.

Раптом Маріанна втямила, що він мав на увазі. Не зрушивши зі свого місця, вона якусь мить дивилася на нього, а потім сказала:

— Я думаю про один голос. Вемунн кивнув головою.

— Голос мого дядька, — вела далі Маріанна. — Дядька Улава. Він торік помер.

Вемунн знов кивнув головою.

— У ньому було щось особливе?

— Він був хриплий, — відповіла Маріанна.

— А пригадуєш щось таке, що ти від нього часто чула?

— Атож, — відповіла Маріанна. — Коли я була мала, він мав звичку підіймати мене вгору, крутити довкола себе й вигукувати: “І love you, baby!”*

-1 love you, baby, — промовиви Вемунн глибоким, хрипким голосом. —Отак?

— Ні, — відповіла Маріанна. — Тонше. —1 love you, baby. Так?

-У тому голосі наприкінці слова “baby” чувся якийсь виск. —1 love you, baby. Так?

— Hi, він мовби переходив на фальцет. —1 love you, baby.

— Так, але, здається, ніби ти застуджений. Дядьків голос був хрипкий по-іншому.

— Як саме?

— Він колись співав у рок-групі. Я думаю, він захрип тому, що зірвав голос.

-1 love you, baby.

Тепер Вемунн проказав майже пошепки, але водночас наприкінці слова “ЬаЬу” чувся слабенький виск.

— Отак?

— Ні, — відповіла Маріанна. — Він не дуже добре чув. Тож говорив набагато голосніше. Раніше мені це не спадало на думку, — додала вона.

-Атож, — сказав Вемунн. — Це часто стається, коли щось відтворюють.

— Те, що ми згадуємо речі, які забули?

— Так. Дідусь каже, що насправді ми нічого не забуваємо. Він каже, що ми забуваємо лише те, що думаємо, ніби забули. I love you, baby.

-Що?

— Твій дядько. Так він казав?

— Ні, — відповіла Маріанна. — Він казав це не так, але майже так. Вемунн розпитував далі, й за кожною Маріанниною відповіддю голос його ставав дедалі схожішим на голос дядька Улава. Заразом із тим його запитання змушували її згадати й інше. Не тільки голос. Його вона вже мала в колекції, а тепер згадалося й те, який вигляд мав дядько Улав, коли був лагідний, коли був сердитий, як він розмахував руками, коли про щось жваво розповідав, який був вираз його очей того дня, коли його поклали до шпиталю і голос у нього став такий тихий, що Маріанна майже не чула його слів. Здавалося, наче Вемуннові запитання і її власні відповіді оживили дядька Улава. Коли Вемунн після того, як поставив сотні запитань, затамував подих і голосно й хрипко, зі слабеньким виском наприкінці речення промовив “І love you, baby”, Маріанні здалося, що в другому кріслі сидів сам дядько Улав.

— Так, — сказала вона. — Такий він мав голос. Це все одно що побачити дядька Улава.

— Ти хочеш сказати “почути”?

— Почути також, — відповіла Маріанна. — Але на якусь мить я його наче ще й побачила.

— Я розумію, про що ти, — мовив Вемунн. — Так буває. Коли колекціонер голосів витягає з себе якийсь голос, то буває, що…

— Що тоді буває?

— Що голос перетворюється на людину.

Маріанна здригнулася. До вітальні зайшов пан Ґарсен, а вона його навіть не помітила.

— О, це ви? — пробелькотіла вона. — Я думала, що…

— Що ти думала?

-Я думала, що… Я думала, що…

Маріанна перевела погляд із пана Ґарсена на Вемунна.

— Я думала, що вас немає, — сказала вона. — Я думала, що ви утнули… фокус. Я думала на нього, що ви — це він.

Пан Ґарсен став за спиною у Вемунна.

— Це не він, — сказав він і поклав свої руки внукові на плечі.

— Не все на світі шахри-махри.

Він усміхнувся Маріанні. І від тієї усмішки мовби помолодшав. На якусь мить Маріанна побачила перед собою Генрика й усмішки, якими він усміхався. Колись давно. До жовтих воріт.

— Я рада, — мовила вона й глянула на годинник. — Йой, мені треба бігти додому. Я геть забула про час.

— Іноді це йде на користь, — сказав пан Ґарсен. — Правда ж, юначе?

— Атож, — відповів Вемунн.

Він підвівся й став поруч зі своїм дідусем.

“Вони — мовби дві фотографії, — подумала Маріанна. — Дві фотографії однієї й тієї ж особи. Із різних епох, але то дарма. Бо того відтинку часу, що був між ними, мов не було.

РОЗДІЛ 7

Ані Ірена, ані Антон не помітили її, коли вона зайшла в дім. Вони сиділи за столом у вітальні і їли яблука, обговорюючи “Скарби Федерів” так, як і завжди в суботу по обіді, коли був поганий виторг.

Генрик сидів у своїй кімнаті. Двері були відчинені, й вона побачила, що він будував щось із кубиків леґо, але їй не видно було, що саме.

Маріанні завжди здавалося, що батьківські суботні обговорення більше схожі на сварки, та коли вона сказала їм про те, Антон заперечив: то вони, мовляв, дуже жваво все обговорюють.

Цієї суботи батьки були надзвичайно жваві, й Маріанна зрозуміла, що за останній тиждень виторг, напевно, був нікудишній. Вона стала біля дверей, тож вони її не помітили.

— Мені жаль, — сказав Антон, — та нам доведеться продати деякі кольорові листівки.

— А чому б нам не продати замість них деякі автографи? — спитала Ірена пронизливим голосом, який Маріанні не подобався.

— Бо вони набагато менше коштують.

— А як щодо малюнків поросят?

— Щодо них? — перепитав Антон голосом, що здавався начебто нормальним, але, як і завжди, трішечки тремтів, коли він хвилювався.

— Скажімо, порося, яке намалювала Брітні Спірс? Скільки, на твою думку, воно коштує?

— Порося, що намалювала Брітні Спірс, майже нічого не коштує, —відповів Антон якомога байдужішим голосом. — Брітні скочується вниз.

— Саме тому тобі й треба тепер його продати, — переможним тоном сказала Ірена.

— Поки Брітні не гепнула на саме дно. Тоді з її мальованого поросяти вийде пшик.

— Продати порося, що намалювала Брітні Спірс! — обурено вигукнув Антон. — Про це не може бути й мови.

— А що ти з ним робитимеш? — так само обурено спитала Ірена.

— Триматиму в себе.

— Триматимеш у себе?

— Так. У своїй колекції.

— Я це знаю, але що ти збираєшся з ним робити?

— Дивитимуся на нього.

— Навіщо?

— Бо мені воно подобається.

— Тобі подобається дивитися на порося, яке намалювала Брітні Спірс? — із підозрою спитала Ірена.

-Так.

— Чому?

— Бо… — трохи невпевнено почав Антон, — бо… бо мені здається, що це прекрасний малюнок поросяти.

— Це бридкий малюнок поросяти, — зневажливо сказала його дружина. — А тобі часом не здається, що це Брітні Спірс така прекрасна?

— Брітні Спірс? — збентежився Антон.

— Атож, — відрубала Ірена голосом, повним зневаги. — А тобі не здається, що ти хочеш тримати в себе той малюнок поросяти тому, що він наводить тебе на думку, яка прекрасна Брітні Спірс?

— Мені взагалі не здається… — почав Антон, — Брітні Спірс. Вона ж не… —Тепер у нього почервоніли не тільки щоки, а й усе обличчя. — Та що це з тобою? Чого ти так хочеш тримати в себе тих двох чоловікоподібних ангелів, покритих сухозлітками? На яку це думку вони тебе наводять?

Тепер Іренине обличчя також почервоніло.

— Вони наводять мене… — почала вона. — Вони наводять мене на думку… — зненацька її голос змінився. Він став м’яким, ніжним і молодим — таким, як і тоді, коли вони вдруге пережили своє перше кохання в Копенгагені, в парку Тіволі. — Вони наводять мене на думку про тебе.

Тоді Антон підвівся, підійшов до своєї дружини й поцілував її в маківку голови.

— Ми однак дамо собі раду, — сказав він м’яким, як і в неї, голосом. —Ми завжди даємо собі раду.

— Привіт, — озвалась Маріанна. Вони обернулися до неї.

— Привіт, — сказав Антон.

— Це ти? — спитала Ірена.

— Я, — відповіла Маріанна.

— Де ти так довго була? — спитав Антон.

— Зовсім не довго, — відповіла Маріанна.

— Хочеш яблука? — спитала Ірена.

— Ні, дякую, — відповіла Маріанна. — Та якщо хочеш, я можу обчистити яблуко для тебе.

Ірена зітхнула.

— Не треба.

— Ану спитаю в Генрика, чи не хоче він часом яблука, — сказав Антон і пішов до сина.

— Напевно, він не хоче ніякого яблука, — сказав він, коли повернувся.

— Що він сказав? — спитала Ірена.

— Нічого.

— Атож.

— Він будує та й усе.

— Так, він тільки будує, — додала Ірена. — Весь час щось будує. Мені хочеться какао. Хтось іще буде пити?

— Ні, але я можу швиденько зварити дві чашки, — запропонувала Маріанна.

— Ну що ти, — буркнула Ірена й зникла в кухні. Антон зиркнув на Маріанну.

— Усе гаразд?

— Авжеж, тату, — відповіла Маріанна. — Усе гаразд. Антон підморгнув їй.

— Ну що ж, гаразд то й гаразд, — проказав він скоромовкою. — А я, напевно, піду в кабінет і трохи подивлюся на своїх поросят. Вони допомагають мені розслабитися. У нас удень були деякі проблеми з крамничкою, але все ще владнається. Усе, що досі не владналося, ще влад- нається. Ну от, я правлю тут теревені, а поросята чекають. Мені пора до себе.

Бувай. І він собі пішов.

Маріанна ще кілька секунд після того постояла, а тоді завернула до брата.

Посеред кімнати височіла споруда, викладена із зелених, жовтих, блакитних та червоних кубиків леґо. Вона була така велика, що Маріанна не помітила Генрика, поки не зайшла аж у кімнату.

Він стояв біля вікна з двома невеличкими фігурками леґо в руках. Маріанні не видно було, яку саме споруду він зводив, але їй та споруда здалася схожою на сходи, які тягнулися в небо, чи на водоспад, що з нічого круто спадав донизу. Вона хотіла зловити Генриків погляд, але він не дивився на неї. Він знов напівзаплющив очі й не відводив їх від споруди, мовби щось у ній шукав або не зовсім знав, як будувати далі.

Маріанна підійшла до нього, примружила очі й почала дивитися так, як і він. Звідси споруда мала зовсім інакший вигляд. Вона нагадала їй щось таке, що Маріанна бачила раніше, от якби тільки здумати, що саме.

— Що ти будуєш? — спитала вона.

Генрик підійшов до споруди з леґо й пересунув одного кубика, а тоді відступив назад і почав роздивлятися знов. Наче Маріанни там не було. Наче він був сам.

— Мені б так хотілося, щоб ти щось сказав, — мовила Маріанна. — Мені б так хотілося, щоб ти розповів, що будуєш.

Вона звела на нього очі. Він був майже на голову вищий від неї. Він був її старший брат, і вона його більше не впізнавала.

— Мені тебе не вистачає.

Здається, він раптом знайшов те, що шукав. Підійшовши до споруди, він поставив дві фігурки з леґо на вершину. Потім вернувся до Маріанни і став поруч так, як і стояв.

“Ніби якийсь краєвид, — подумала вона, —спотворений краєвид, стежка, що підіймається на круту скелю, і двоє маленьких людей на вершині”.

— Я не розумію, що ти будуєш, — мовила вона. — Я нічого не розумію. Тоді він глянув на неї. Потім стенув плечима й ударив по кубиках леґо так, що вони попадали додолу.

— Тепер принаймні нема чого розуміти, — сказала Маріанна й старанно поскладала кубики назад у коробку.

РОЗДІЛ 8

У наступні дні Маріанна більше не бачила Вемунна. Часом їй спадало на думку ще раз сходити до того старого будинку, але вона стримувалася. Маріанна не дуже добре знала Вемунна, і їй не хотілося комусь докучати. Окрім того не було певності, чи Вемунн іще тут. Адже він тільки приїздив вряди-годи в гості. На вихідні. Коли не було занять у школі, до якої він ходив. Про якесь інше місце вона не мала й гадки. А втім, звідки їй було про те знати? Адже їй відомо про Вемунна тільки те, що він онук пана Ґарсена і що він уміє імітувати голоси. “Він молодець, — подумала вона, — але мене це не обходить”. Тож Маріанна силкувалася думати про щось інше, а не про Вемунна Ґарсена. “У нього своє життя, — думала вона. — А в мене своє”.

А як казати правду, то Маріаннине життя таки було не дуже веселе. Генрик знову почав будувати. Те саме, що в останній раз. Маріанні хотілося йому допомогти, та оскільки вона не уявляла, що саме він прагне побудувати, то допомагати не бралася. їй хотілося спитати про те в Генрика, та оскільки він не говорив, вона робила уроки в той час, коли він будував. Дедалі вищу й вищу споруду.

— Невдовзі твої кубики сягнуть аж до стелі, — сказала одного дня за обідом Ірена.

—1 далі ти не зможеш будувати.

— Атож, — додала Маріанна. — Бо якщо ти добудуєш аж туди, то нам доведеться вирізати в стелі дірку, й на підлогу насиплеться повно тирси.

Те, що Маріанна була готова до того, що Генрик не відповів, а от ні мама, ні тато не були готові до того, свідчило: не все в родині Федерів було гаразд. Якби все було гаразд, то вони або засміялися б, або якось пожартували б, або, щонайменше, бодай мали веселий вигляд.

— Нічого страшного, — могла б сказати мама. — Тоді підлога просто перетвориться на цирковий манеж.

— А в помешканні буде більше повітря, — сказав би тато.

Потім вони обоє засміялися б, а Маріанна збентежилася б від того, що вони здавалися неймовірно веселими, хоч насправді такими й не були.

Однак вони нічого не сказали. Ірена підвелася й заходилася прибирати зі столу.

Антон схопився з місця й рушив до свого крісла, та коли помітив, як його дружина на нього глянула, повернувся й заходився їй допомагати. Генрик пішов до своєї кімнати будувати. Маріанна посунула до себе — читати й слухати голоси, які мала в своїй колекції.

Ірена й Антон увесь час намагалися не падати духом. Тепер же опустили руки.

Неважко було здогадатися, що вони засмучені. Не через те, що Генрик не говорив. Вони звиклися з тим, чи, принаймні, вдавали, ніби звиклися.

О ні, тепер вони журилися через “Скарби Федерів”. І хоч Ірена з Антоном не були багаті, та все ж давали собі раду. Крамничка якось трималася. Сяк-так. А тепер усе звелося нанівець. Навіть постійні покупці перестали навідуватися. Ірена й Антон із кожним днем журилися дедалі дужче й дужче. Маріанна розуміла: щось має статися, але що саме, збагнула аж у суботу вночі.

Після першої години вона прокинулася від чогось такого, що потривожило її сон.

Спершу вона не второпала, в чому річ, а тоді почула голоси з вітальні. Вибравшись із ліжка, вона прочинила двері. У вітальні були мама й тато. Вони не сварилися. І не сперечались. Вони собі просто гомоніли. Тихо. Рівними голосами. Маріанна хотіла було до них зайти, але не зайшла. їй не хотілося їх перебивати. Не тому, що це було нечемно, а тому, що вона знала: якщо зайде, вони переведуть мову на щось інше. А вона ніколи не знала, про що вони балакають, а якщо вона цього не знатиме, то не зможе їм допомогти. Ось що крутилося в неї на думці. Інакше кажучи: вона шукала виправдання своєму підслуховуванню. А справжньою причиною була, звісно, її цікавість.

— Невдовзі лишиться тільки пан Ґарсен, — сказала Ірена.

— Атож, — додав Антон. — Ми не можемо жити за рахунок пана Ґарсена.

— Я все-таки спробую продати свої кольорові листівки, — сказала Ірена.

— Тобі не треба їх продавати, — заперечив Антон. — Адже тоді ти нічого не матимеш. Краще я продам намальованих поросят.

— Е, ні! Ти ж їх так любиш. Може, трішки почекаємо? Либонь, наступного тижня щось поліпшиться.

— Не поліпшиться. Люди не хочуть купувати старих речей.

— Це правда. їм хочеться нових.

— Із пластмаси.

— Може, нам заснувати фабрику пластмаси?

— У нас, Ірено, не вийде. Ми ж нічого не знаємо про пластмасу.

— Маєш слушність. Тоді що нам робити?

— Лишається тільки одне, — відповів Антон. — Доведеться оголосити про своє банкрутство, продати крамничку, зареєструватися на біржі праці й сподіватися, що ми комусь будемо потрібні.

— Так, звісно, — відповіла Ірена так тихо, що Маріанна ледве її почула. — Ми ж іще не дуже старі.

У вітальні лежала напівтемрява, але Маріанна бачила, як Антон пригорнув до себе Ірену.

— Ти, голубонько, ніколи не будеш дуже старою, — сказав він. — Ти назавжди лишишся молодою.

Маріанна якомога тихіше зачинила двері. Потім лягла в ліжко й витріщилася в стелю. Так вона лежала, поки настав суботній ранок, і їй востаннє, як вона думала, треба було навідатися у “Скарби Федерів”.

Попри те, що Ірена з Антоном провели надзвичайно сумну ніч, вранці вони сиділи за столом у вельми доброму гуморі. “О, яка в них неприродна, показна й надмірна веселість, — подумала Маріанна. — Така ото веселість, як і тоді, коли вони намагалися приховати журбу, що переповнювала їх насправді. Як ото попервах, коли Генрик перестав говорити”.

— Могло бути набагато гірше, — казали вони тоді.

— Так, він же міг убитися, — казали вони.

— Або покалічитися.

— Або осліпнути.

— Йому пощастило.

— Нам пощастило.

— Стривай-но, ось побачиш. Одного чудового дня він знову заговорить.

— Атож, хіба можна знати щось напевно?

— Де там, ніколи не можна знати, тож будемо цьому радіти.

Мало-помалу дні минали, а Генрик не починав говорити. Ірена з Антоном перестали прикидатися веселими, хоч не перестали журитися. Генрик не мінявся. І нічого з цим не можна було вдіяти. Проте він лишився Генриком, і вони любили його так само, як і завжди. Далебі, здавалося, ніби вони любили його ще більше, ніж раніше.

Вони намагалися робити все, щоб йому було добре. Вони дарували йому подарунки, навіть не в день народження. Вони купили йому нові ковзани, до яких він ніколи не доторкався. Кілька разів на тиждень вони брали його з собою в кіно. Коли вони питали Маріанну, чи не хоче й вона піти, дівчинка завжди казала “ні”. Маріанна знала, що вони йшли в кіно не задля неї. Вона ж натомість лишалась удома й готувала уроки або мила підлогу, хоч, здавалося, вони й не помічали того, коли верталися додому. Іноді вона думала, що вони не помічали навіть її. Вони бачили тільки Генрика. Вона розуміла, що це не так. її гризло нечисте сумління, якого вона намагалась позбутися — себто ще сумлінніше виконувала хатню роботу і вчилася в школі. Батьки, напевно, все помічали, але, здавалося, не раділи цьому. їх огортав смуток, а від того її в кожнім разі охоплювало відчуття, що вона теж була часткою їхнього життя.

За сніданком цього суботнього ранку Ірена з Антоном розводилися про погоду.

Звісна річ, вони розводилися про неї й раніше, але Маріанна ніколи не чула, щоб говорилося так захоплено, як тепер. І хоч день був звичайний, вони так хвалили сонце й небесну блакить, ніби вперше їх побачили.

— Яка погожа днина! — мовила Ірена.

— Атож, просто фантастична, — відгукнувся Антон. —1 сонце сяє, — вела далі Ірена.

— Так, — підтримав її Антон. — Сонце сяє аж блищить.

— А небо яке блакитне!

— Еге ж, ясно-блакитне.

— Блакитнішого я ніде не бачила.

— Ну от, чоловік і жінка теревенять про сонячні дні й небесну блакить, хоч це й смішно.

— Я ніколи такого не бачила! —Ія.

— Атож, нам справді щастить з погодою.

— Не те слово щастить!

І тут уже Маріанна не витримала.

— Ви що — продаватимете крамничку? — спитала вона.

Ірена й Антон глянули на неї. І ніхто нічого не відповів. Усмішки, які вони натягли на обличчя, зникли. Ірена підвелася й почала прибирати зі столу. Атон пішов до свого кабінету. Генрик спокійнісінько сидів на своєму стільці й ні на що не вів вухом.

Маріанна випила молоко. Потім пішла до ванної кімнати. Через десять хвилин усі четверо сиділи в авто. Ніхто з них не промовив ані слова, перш ніж Антон припаркувався біля “Скарбів Федерів”. Тоді Ірена обернулася до Маріанни:

— Так, — сказала вона.

РОЗДІЛ 9

Переступивши поріг крамнички, Маріанна з Генриком підійшли до Ма-ріанниного прилавка. Генрик сів на свій стілець і втупив очі поперед себе, а Маріанна тим часом заходилася збирати речі, які лежали на полиці “Ма-ріаннині витребеньки”. Там стояла коробка з пробками від лимонаду, сімома листівками з чужих країн, кількома часописами, кількома давніми серветками, чотирма маленькими лялечками, кількома заколками для волосся та іншою дрібнотою, яку Маріанна збирала сто років тому.

“Нікому воно не потрібне, — подумала вона. — І я це добре розумію. Мені воно теж ні до чого. Це треба викинути. З усім гамузом”.

Вона пішла в комору і взяла здоровенну паперову коробку, в яку все поскидала.

Потім сіла на стілець поруч із Генриком. А сидячи там, вона дивилася на Ірену й Антона, які теж збирали з полиць свої речі. Хоч вони нічого не казали, та Маріанна знала: як тільки все буде готове, вони поїдуть на звалище за місто. Там вивернуть увесь той гамуз, і він лежатиме й перегниватиме разом із рештою сміття.

Як і звичайно, не прийшов жоден покупець. О пів на дванадцяту крамничка стала зовсім іншою, ніж була напередодні. Коли Маріанна роз-зирнулася навколо, в неї з’явилося відчуття, що вона була в не в “Скарбах Федерів”, а в напівпорожньому, неприбраному складі, який міг бути де-завгодно. Хоч вона й мила там безліч разів, однак помітила пилюку, що зібралася на полицях. Маріанна хотіла було сходити по ганчірку й усе витерти, та потім передумала. Нехай собі лежить, подумала вона. Це не наша пилюка. Вона лежить тут хтозна-відколи, подумала дівчинка, й мимоволі мало не всміхнулася.

Коли Антон зняв зі стіни малюнок поросяти Принца Чарльза, Маріанні якусь мить здавалося, що він його теж хотів пожбурити, але, на щастя, не пожбурив. Батько підморгнув їй і голосом, що був занадто веселий, як для звичайного, сказав:

— Тепер моє улюблене поросятко помандрує додому.

Та ось у крамничку зайшли пан Ґарсен і Вемунн.

Вони зупинилися на порозі. Пан Ґарсен спантеличено розглянувся навсібіч.

— Що ви робите?

Коли ніхто не відповів, він сів на свій стілець і заходився посмикувати бороду.

— У вас весняне прибирання? Ірена з Антоном похитали головами.

— Затіяли ремонт?

Вони знов похитали головами.

— Тоді що відбувається?

— Ми зачинямося, — відповів Антон. Пан Ґарсен сторопіло глянув на нього.

— Але ж тільки пів на дванадцяту.

— Ми зачиняємося назовсім.

У пана Ґарсена все ще був такий вигляд, ніби він не розумів, про що йдеться.

— Назовсім? —Так.

— Назавжди? —Так.

— Цебто “Скарби Федерів” зникнуть?

— Так. Від них самі збитки. Сьогодні останній день. Пан Ґарсен похитав головою.

— Ну, а мені що робити? Тепер, здається, сторопів Антон. —Вам?

— Атож, що мені робити кожного ранку, якщо “Скарби Федерів” зникнуть? Що буде зі мною?

— Ви, мабуть, знайдете собі іншу крамничку, — сказав Антон. Пан Ґарсен сердито постукав ціпком по підлозі.

— Іншу крамничку! Навіщо мені здалася інша крамничка? Адже я весь час приходив сюди. Я старий чоловік. Мені нема куди більше ходити.

Він подався вперед, обхопив голову руками, почав хитатися сюди-туди та ще й ридма заридав.

Хоч і було очевидно, що він ридав од жалю до себе, Маріанні те ридання видавалось якимось химерним. Коли люди ридають, то, як правило, мовби ковтають ридання, а пан Ґарсен ридав не так, він ридав, як мильна булька в мультфільмі.

— Бульк! Бульк! — аж заходився пан Ґарсон. — Бульк, бульк і ще раз бульк!

Ірена з Антоном кинулися до нього. Вони щосили намагалися його втішити, але видно було, що не знали, як це зробити. Ірена гладила пана Ґарсена по голові, Антон же поплескував його по плечах, і разом із тим вони говорили до нього так, ніби він був мала дитина.

— Ну, ну, пане Ґарсене, — казала Ірена.

— Усе буде гаразд, ось побачите, — казав Антон.

— Не буде. Бульк! — заголосив пан Ґарсен.

— Адже ви навідуватиметеся до нас у гості, — мовила Ірена.

— Це не одне й те ж! — скрикнув пан Ґарсен. — Бульк, бульк!

Вони й далі гладили його по голові, поплескували по плечах і втішали. Водночас Маріанна мала відчуття, що насправді то він їх утішав. Хоч вони й побивалися, що доводиться зачиняти “Скарби Федерів”, та ще більше їм було жаль, що пан Ґарсен уже не зможе їх навідувати. Для нього то було чи не найгірше в світі. Для них то таким не було. Найгіршим то було для нього, й, напевно, саме це спонукало їх подумати про когось іншого.

— Ви впевнені, що треба зачинятися?

То озвався Вемунн. Маріанна й не помітила, як він підійшов до прилавка.

— Атож.

— Невже вам немає чого продавати?

— Ні. Люди не хочуть більше купувати давні речі.

— Ви впевнені? —Так.

— А я — ні.

Маріанна відчула, що її вже охоплювало роздратування. У Вемунно-ві з’явилося щось таке, чого вона не могла збагнути. Трохи зарозуміле. Наче він знав щось таке, чого не знала вона, і наче він насолоджувався тим, що знав. Овва, він наче ловив насолоду, що вона чогось не знала.

— А які саме давні речі люди хочуть купувати? — спитала вона ущипливо і якось задоволено, бо ж була певна, що він не зможе відповісти. Але він зміг.

Вемунн перехилився через прилавок.

— Голоси.

Маріанні почулося, ніби скрипнула підлога. То підвівся зі свого стільця Генрик.

Маріанна ковтнула слину. —Голоси?

— Так, — відповів Вемунн. — Люди хочуть мати голоси. Голоси тих, кого вони колись любили. Голоси тих, кого вони знали. Голоси померлих родичів. Втрачені голоси. Голоси, що зникли. Голоси, які їм страшенно кортить почути знов. Я певен, що тисячі людей лише в цьому місті захочуть купувати голоси, якщо хтось зможе їм продавати їх.

— Я не зможу, — відрубала Маріанна.

— Ну що ж, — сказав Вемунн. — А я зможу.

— Як саме?

— Так само, як я повернув тобі голос твого дядька.

— Ти ж тут не живеш.

— Живу, — сказав Вемунн. — Я перебрався до дідуся.

— Коли це?

— Сьогодні.

— Чого?

— Бо мама з татом поїхали.

— Куди?

— З дому, — відповів Вемунн. — Вони час од часу їздять. Я можу тобі допомагати.

— Продавати голоси? —Так.

Маріанна зиркнула на Генрика. Він нерухомо стояв біля неї, не зводячи погляду з Вемунна. Пташиного погляду.

— Що я робитиму? — спитала вона.

— Коли?

— Коли ти продаватимеш голоси?

— Ти будеш їх зберігати. —Як?

— Коли я продам якийсь голос, ти його візьмеш на збереження до своєї колекції. Я вмію імітувати голоси, але не можу їх надто довго пам’ятати. Якщо я продам голос тим, хто захоче ще раз його послухати, вони просто зателефонують і замовлять його. Тоді ти його витягнеш і покажеш мені.

— Як це я його тобі покажу? — спитала Маріанна.

— Звичайнісінько, — відповів Вемунн. — Так, як показувала мені голос свого дядька. Коли покупець зателефонує і замовить голос, ми візьмемо його з твоєї колекції, і як тільки він прийде, я вручу йому його просто на прилавку.

— На прилавку?

— Так, без зайвих балачок. Адже голос уже крутитиметься в мене на язиці. Це заощадить час і гроші. Окрім того, може статися, що хтось забуде голос, який хотів послухати ще раз. Це невелика проблема, якщо ми помістимо його до банку голосів.

— Що за банк голосів? — спитала Маріанна.

— Таж твоя голова. Вона буде банком голосів для людей, що бояться їх втратити.

— А чи не краще це назвати бібліотекою?

— Навіщо?

— Мама з татом не люблять банків. Бібліотека звучить набагато приємніше.

— Не годиться. У бібліотеку не можна нічого поміщати, там тільки беруть. А в банку можна і зберігати, й позичати.

— Так воно і є. Ну, тоді нехай буде банк.

— Гаразд, — сказав Вемунн. — Отже, в нас є і товар, і банк. Як ми назвемо крамничку?

Маріанна задумалася.

— “Скарбничка”? — спитала вона. Вемунн смикнув себе за мочку вуха.

— Тобі не здається, що треба щось пов’язане з голосами?

— “Скарбничка голосів”, — запропонувала Маріанна.

— А як ти дивишся на “Федерівську скарбиничку голосів”? — спитав Вемунн.

Маріанна похитала головою.

— Не годиться, — відповіла вона. — Це ж ти продаватимеш голоси. Я їх лише зберігатиму. Пропоную назвати крамничку “Скарбничка голосів Маріанни та Вемунна”.

— У тебе є на чому писати? — спитав Вемунн.

Маріанна знайшла аркуш паперу, олівець і подала йому. Вемунн кілька разів куснув кінчик олівця, наморщив лоба й почав писати.

— Що на це скажеш? — спитав він, коли написав.

І подав аркуш паперу Маріанні. Там було написано:
МАРІАННА & ВЕМУНН СКАРБНИЧКА ГОЛОСІВ ПРОДАЖ І КАМЕРА СХОВУ
ХТОЗНА-КОЛИШНІ ГОЛОСИ СТАЮТЬ ЯК НОВІ ПРИХОДЬТЕ І КУПУЙТЕ ПРИХОДЬТЕ
Й СЛУХАЙТЕ

— Я згоден, що банк звучить не дуже добре, — сказав він. — Камера схову краще.

— Мені не подобається, — сказала Маріанна. — Ніби йдеться про якийсь сейф.

Вемунн закотив очі.

— Ти ніколи не буваєш задоволена?

— Та ні, — швидко відповіла Маріанна. — Нехай буде камера схову, але чи не задовгий це напис?

— Це текст для оголошення, — сказав Вемунн. — Мені здається, крамничку треба назвати так, як вона зветься тепер.

— “Скарби Федерів”?

— Атож. Немає необхідності змінювати назву зовсім. Таким чином ви збережете давніх покупців. Якщо з продажем голосів усе складеться добре, то ви неодмінно продасте й інші речі. Що скажеш?

Він подивився на неї. Щоки на обличчі з гострими рисами були червоні. Чорні очі блищали.

“Він так вважає, — подумала вона. — Він справді так вважає. Він вірить у те, що можна продавати голоси. Це божевільна ідея, але це єдине, що ми маємо”.

Вона подивилася на Ірену й Антона. Вони й досі сиділи на колінах і втішали пана Ґарсена, чи то він їх утішав. Як би то було дивовижно, коли б Маріанна й Вемунн справді врятували крамничку! “Це неймовірно, але можливо, — подумала вона. — Либонь, нам іноді треба вірити в те, у що нема чого вірити”.

Вона почула поруч якийсь звук. То заворушився Генрик. Він усміхався. Маріанна вже кілька років не бачила, щоб він усміхався. Вона знов обернулась до Вемунна. Він теж усміхався. Не до неї. Він усміхався до Генрика. Вемунн Ґарсен і Генрик Федер усміхалися один одному. Ніби вони були брати.

— Мамо й тату! — крикнула вона. — Вемунн має ідею. Він вірить, що ми зможемо врятувати “Скарби Федерів”.

Ірена й Антон підвелися й подивились у їхній бік.

— Він у це вірить? — сумно спитав Антон.

— Це так приємно, — ще сумніше додала Ірена.

Тоді підвівся пан Ґарсен і постукав ціпком по підлозі, усміхаючись від вуха до вуха.

— Атож, він у це вірить, — сказав старий. — Ось побачите, все владнається. Вемунн

— мій хлопець.

РОЗДІЛ 10

Ані Ірена, ані Антон не надто вірили в ту ідею, та оскільки і Вемунн, і пан Ґарсен, і особливо Маріанна горіли завзяттям, вони вирішили дати їм шанс.

— Адже нам нічого втрачати, — сказала Ірена.

— Саме так, — мовив пан Ґарсен. —1 ви збережете крамничку.

— Гаразд, — згодився Антон. — Спробуємо тиждень, а коли ви нічого не продасте, ми зачинимося.

Він мало не сказав “продасте які-небудь голоси”, але, здається, це так безглуздо звучало, що він від тих слів відмовився.

-1 Маріанна може тут бути тільки годину по обіді, окрім суботи, — додала Ірена. — Попри все, вона ходить у школу.

— Вемунн, попри все, теж туди ходить, — сказав пан Ґарсен.

-Так, так, — мовив Антон. — Сподіватимемося, що все складеться добре.

— Авжеж, — додала Ірена.

— Це мудро, — сказав пан Ґарсен. — Поки ми сподіваємось, у нас усе складається прекрасно.

Решта суботи в Ірени й Антона пішла на те, щоб поставити на місце все, що вони познімали з полиць. У понеділок вони помістили оголошення в місцевій газеті.

Маріанна та Вемунн прибрали в крамничці вивіску “МАРІАННИНІ ВИТРЕБЕНЬКИ” й повісили нову, де було написано:
МАРІАННА & ВЕМУНН ПРОДАЖ ТА ЗБЕРІГАННЯ ГОЛОСІВ

І ось настав вівторок, а нові покупці не з’явилися. У середу також. І в четвер. І в п’ятницю.

У суботу по обіді Ірена з Антоном знову заходилися прибирати з полиць речі.

Маріанна й Вемунн стояли за прилавком. Генрик сидів біля них поруч і, як звичайно, ні на що не дивився. Пан Ґарсен сидів на своєму стільці, спираючись на ціпок. Антон стояв на драбині, він збирався подати Ірені порцеляновий кавник. Аж тут відчинились двері.

До крамниці зайшов не новий покупець. Лише давній.

Коли пані Флікк навідувалася сюди разом зі своїм чоловіком, то завжди була в доброму гуморі. Тепер вона прийшла сама й мала зажурений вигляд. Ставши біля дверей, вона розглянулась довкола, і очі в неї забігали більше, ніж будь-коли. Врешті- решт вони зупинились на вивісці над прилавком Маріанни й Вемунна. Пані Флікк хвильку вдивлялася в неї, а тоді похитала головою.

— Це, звісно, якийсь жарт, — мовила вона й вийшла надвір.

За п’ять секунд вона вернулася. Тепер її очі взагалі не бігали. Вона дивилась просто на Маріанну й Вемунна. Потім подріботіла до них і, мовби їй було незручно про те питати, прошепотіла:

— Це правда?

— То й що? — спитала Маріанна, ніби знала, про що пані Флікк питатиме.

— Це правда, що ви продаєте голоси?

У її обличчі було стільки недовіри, що Маріанна сама засумнівалася. —Я не знаю, — промимрила вона. — Ми допомагаємо так, як можемо. Ми. ..

— Звісно, ми продаємо голоси, — перервав її Вемунн і привітно всміхнувся до пані Флікк. — Вас цікавить якийсь конкретний голос?

Пані Флікк кивнула головою.

— Так, — пошепки відповіла вона. — Це голос, якого я ніколи не забуду. Мені хотілося б знову його почути. Бодай раз. Яка б я була щаслива!

— Що це за голос, пані? — спитав Вемунн.

Він був такий чемний і люб’язний, що Маріанна збентежилася.

— Це голос Амунна.

— А хто такий Амунн, пані? — допитувався далі Вемунн улесливим голосом продавця.

— Амунн — мій чоловік. Маріанна здригнулася.

— Пан Флікк?

Пані Флікк вийняла носову хустинку й висякалася.

— Так, — мовила вона. — Пан Флікк — це мій коханий Амунн.

— Але ж вам не потрібно купувати його голос, — сказала Маріанна. —Ви ж однак його щодня чуєте.

Вемунн наступив їй на ногу.

— Мабуть, ви хочете мати другий такий самий, — сказав він і усміхнувся пані Флікк. — На той випадок, якщо втратите перший?

Пані Флікк знову висякалася.

— Я маю на увазі не такий голос, як у нього тепер, — сказала вона. —Тепер він просто жахливий. Бо людина никає туди-сюди й весь час кричить. Я маю на увазі той голос, який у нього був. Сорок років тому. Коли ми були молоді й закохані.

Вираз на Вемунновому обличчі змінився. Він раптом перестав бути таким, як у продавця. Він був напружений. Напружений і зосереджений, тож Маріанні спало на думку, що такий вигляд, напевно, мав пан Ґарсен, коли був хлопцем і вправлявся показувати фокуси.

— Ви пам’ятаєте його голос?

— Я ніколи його не забуваю, — відповіла пані Флікк. —1 що завгодно віддам за те, щоб почути його знову.

Вемунн подивився їй у вічі.

— Який він був?

— Він був кришталевий, — прошепотіла вона.

— Ви пам’ятаєте, що він любив казати?

— Він любив казати, що я його серденько.

— Як він це казав? —Тихо.

— Тихо й кришталево?

-Так.

— “Ти — моє серденько”. Так він казав? —Ні. Ще…

— …закоханіше? —Так.

— “Ти — моє серденько”. Так? —Ні, ще…

— Ще що?

— Ще ніби… він ніби… він ніби те проспівував.

Наступні десять хвилин ніхто, крім пані Флікк та Вемунна, нічого не говорили.

Ірена й Антон мали такий вигляд, наче звалилися з місяця. Пан Ґарсен мимоволі кивав головою. Генрик дивився на Вемунна своїм пташиним поглядом. Маріанна нашорошила вуха.

Вона слухала, як пані Флікк розповідала про свого чоловіка. Вона прислухалася до Вемуннового голосу, який змінювався щоразу, як хлопець казав пані Флікк, що вона була його серденьком. І так, прислухаючись, вона побачила перед собою зовсім іншого пана Флікка, а не того, що з криком заходив у крамничку купити намальованих поросят. Вона побачила юного пана Флікка. Щасливого пана Флікка. Закоханого пана Флікка, який мав у своєму житті лише одну мрію. Щоб та, кого він щиро покохає, стала колись пані Флікк. Маріанна саме встигла подумати, що коли він зустрів свою кохану, то в кімнаті пролунав юний, кришталевий, співучий голос:

— Ти — моє серденько.

— Так! — скрикнула пані Флікк. — Такий він був. Саме такий був голос у мого коханого Амунна. Ти ба, я знов його почула! Красненько дякую.

— Нема за що, — відповів Вемунн своїм привітним голосом.

— Нема за що! — захоплено мовила пані Флікк. — Ні, таки є за що. Дякую за все. Я майже забулась, як я його любила. Скільки мені треба заплатити?

Маріанна ледь не сказала “ніскільки”, коли це Вемунн копнув її носком у гомілку.

— Напевно, п’ятдесят крон, — мовила вона. — Якщо ви не вважаєте, що це за…

— Так, вважаю, — сказала пані Флікк. — Це занадто мало. Щонайменше це коштує сто крон.

— Та невже? — спантеличилась Маріанна.

— Атож, це справді так, — потвердила пані Флікк і поклала на прилавок двісті крон.

— Попри все, це голос мого коханого Амунна. Дуже, дуже дякую. Дозвольте мені це сказати. А якщо я знову захочу його почути…

— …ви просто приходьте ще, — сказав Вемунн. — Еге ж, Маріанно?

— Еге ж, — додала Маріанна. — Ми будемо тут щодня. З понеділка по середу з п’ятої до шостої. В суботу з десятої до четвертої. Чи не так?

Вона глянула на своїх батьків.

— Атож, звісно, ми тоді будемо. Чи не так? — спитала Ірена й подивилася на Антона, який майже чверть години стояв на драбині з роззявленим ротом.

— Атож, будемо, — сказав він і знову поставив кавника на полицю. —Неодмінно будемо.

Пан Ґарсен підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і чемно вклонився пані Флікк.

— Я не знаю, чи ви, пані розумієте, та, може, вам приємно буде дізнатися: ви щойно врятували крамничку, якій немає ціни.

Коли пані Флікк вийшла надвір, Вемунн обернувся до Маріанни.

— Запам’ятаєш цей голос?

— Так, — відповіла вона. — Я його ніколи не забуду.

РОЗДІЛ 11

Простуючи в понеділок по обіді до крамнички, Маріанна неабияк хвилювалася.

Вона зовсім не була певна, що хтось іще прийде купувати голоси. Ірена й Антон мали чим заплатити тільки за одне оголошення, а пані Флікк, попри все, була давнім, постійним покупцем. Неважко було помітити, що вона не дуже йняла віри в те, що вони справді продавали голоси. Поки сама його купила. Маріанна сподівалася, що пані Флікк розповість про це друзям, яким не вистачає чийогось голосу, але не надто в те вірила. Головним чином тому, що не могла собі уявити, щоб у панства Флікків було багато друзів. Та, на щастя, вона помилилася.

Коли Маріанна прийшла в крамничку, то під вивіскою “МАРІАННА & ВЕМУНН.

ПРОДАЖ ТА ЗБЕРІГАННЯ ГОЛОСІВ” збилася невеличка черга. Вемунн уже стояв напоготові за прилавком. Як тільки Маріанна зайшла, він радісно махнув їй рукою.

— А ось і шеф, — сказав він до черги. — Тож тепер почнемо. Маріанна підійшла до нього й кивнула покупцям, ніби черга біля її прилавка була звичним явищем.

— Який голос ти хочеш сьогодні купити? — спитала вона малого хлопчика, що стояв у черзі першим.

— Мене звати Раймонд Гюмле, — голосно відповів хлопчик. — Мені п’ять років.

Матуся мені дозволила.

— Я Раймондова мама, — сказала пані, яка стояла поруч. — Мене звати Тесса.

Раймонд ще раз хоче почути голос Фредріка.

— Хто такий Фредрік? — спитав Вемунн.

— Він дуже славний, — відповів Раймонд Гюмле.

— Фредрік — хлопчик, із яким Раймонд ходив торік у дитячий садок, —пояснила його мама.

— Хіба він не може йому зателефонувати? — спитала Маріанна, помітивши, як Вемунн закотив очі.

— Ми не знаємо його прізвища, — відповіла Тесса.

— Його звати Фредрік, — сказав Раймонд.

— Який у нього був голос? — спитав Вемунн.

— Він був надзвичайний.

Маріанна зітхнула. Вона зрозуміла, що визначення голосу Фредріка займе немало часу.

— Який саме надзвичайний?

— Страшенно надзвичайний, — відповів Раймонд Гюмле.

Аж о пів на шосту Вемунн зумів зімітувати голос Фредріка, але зіміту-вав він його так довершено, що Раймонд Гюмле подумав, ніби то пере- вдягнутий Фредрік. Коли Маріанна кинулася пояснювати, що то не Фре-дрік, Раймонд почав рюмсати й репетувати, що все вийшло страшенно погано і що хлопець, який удавав із себе Фредріка, не хлопець, а кака, і що взагалі нічого надзвичайного він не бачив, а тепер він хоче морозива.

Він не переставав рюмсати і тягнув свою маму за руку з крамнички. Коли Вемунн нагадав їй, що вона винна їм сто крон за Фредріків голос, Тесса обернулася, пригрозила йому своєю парасолею, крикнула, що малим дітям ганебно так поводитися, і що вона не заплатить ані крони за знущання. Потім вона пішла, й Маріанна сподівалася, що бачила її востаннє.

Тепер до закриття крамнички залишалося лише двадцять п’ять хвилин, а в черзі ще стояло восьмеро людей. Маріанні було цікаво, чи не налякав їх той прикрий епізод із Раймондом Гюмле, але, здається, навпаки — вони начебто були ще збудженіші, ніж будь-коли.

— Ти чув? — спитав один.

— Неймовірно, — сказав другий.

— Той малий думав, що то справді був Фредрік! — сказав третій.

— Хто такий Фредрік? — спитав четвертий.

— Раймондів товариш, — відповів перший.

— Хто такий Раймонд? — спитав четвертий.

— Той, що хотів почути голос Фредріка, — відповів другий. —1 він його почув, — додав третій.

— Дивовижно, — мовив другий.

— Зараз моя черга, — сказала кругленька пані. — Мене звати Ельса Марія Бек. У мене п’ятеро дітей, і тепер я знов при надії. Мала народжувати два дні тому. Мій чоловік у відрядженні в Китаї. Мені хотілося б купити голос першої своєї баби- повитухи. Вона мені страшенно допомогла.

— Мабуть, ми з цим упораємося, — сказав Вемунн. — Який у неї був голос?

— Він був заспокійливий.

— Ви пригадуєте, що вона зазвичай казала? Ельса Марія Бек замислилася.

— Вона зазвичай казала, що я дуже тямуща.

— Ви дуже тямуща?

— Так. Вона казала: “Ну ж бо! Тужся! Ти дуже тямуща!”

— Заспокійливим тоном?

— Так. І підбадьорливо.

— Ну ж бо! Тужся! Ти дуже тямуща! — повторив Вемунн.

— У неї був набагато глибший голос.

— Ну ж бо! Тужся! Ти дуже тямуща!

— Глибший і дзвінкіший.

— Ну ж бо! Тужся! Ти дуже тямуща!

За десять хвилин Ельса Марія Бек почервоніла на виду. Вона важко дихала й, здавалося, їй було і добре, й недобре водночас.

— Такий, атож, — мовила вона. — Він був саме такий! Вона поклала сто крон на прилавок.

— Викличте, будь ласка, таксі.

— Куди треба їхати? — спитав Антон, який саме підійшов до них разом із Іреною.

-До пологового будинку! Мерщій! Треба поквапитися.

— Може, мені поїхати з вами? — спитала Ірена.

— Ні! Усе гаразд! Йой!

— Тримайся! Не тужся! Ти дуже тямуща! — крикнув Вемунн дзвінким, заспокійливим, підбадьорливим і глибоким голосом.

Ельса Марія Бек обвела його вдячним поглядом.

— Ти можеш поїхати зі мною?

— Звісно, можу, — відповів Вемунн. — Ти дуже тямуща.

Він узяв Ельсу Марію Бек за руку й допоміг їй дійти до таксі, яке тут же примчало.

І хоч жінка й казала, що в тому не було потреби, Ірена з Маріанною також поїхали до пологового будинку. Антон же лишився, щоб зачинити крамничку. Тієї ночі Ельса Марія Бек народила сина, якого назвала Вемунном Беком, але це, звісно, зовсім інша історія.

Наступного дня до крамнички прийшли ті шестеро із семи, що не купили голосів.

Окрім того, завітало ще чотирнадцятеро людей, які почули про неймовірний продаж голосів, що відбувався в “Скарбах Федерів”.

Маріанна й Вемунн домовилися брати від ста до двохсот крон за голос — залежно від складності. Пані, яка хотіла почути голос своєї доньки, що здійснювала сафарі в Африці, де не було телефонного зв’язку, заплатила сто крон. Та пані пам’ятала голос так добре, що Вемунн опанував його за якихось п’ять хвилин. А от старому чоловікові, що хотів купити голос канадійського лісоруба, з яким він познайомився понад шістдесят років тому, довелося заплатити двісті. І тому, що він майже забув лісорубів голос і тому, що канадієць говорив англійською. Це зайняло майже двадцять хвилин, перш ніж Вемунн зумів схопити той голос.

Упродовж того часу, що діти були в кармничці, вони продали чотири голоси й поклали в касу 550 крон. У середу по обіді черга стала ще довша, а коли Маріанна прийшла до крамнички в четвер, то черга вже тягнулася аж на вулицю. І хоч вони продовжили свій робочий день від п’ятої до сьомої, а по суботах від дев’ятої до п’ятої, черги росли й росли. Коли б вони мали час, то могли б продавати голоси цілий день.

Інше радісне й несподіване відкриття було в тому, що не тільки продаж голосів пішов як по писаному. Старовинні речі батьків теж почали зникати з полиць. Почувши давні голоси, покупці пригадували й ще дещо. Хтозна-колишні речі, які майже стерлися з їхньої пам’яті, а тепер знову спали на думку. Тож часто бувало, що люди заодно купували то чашку, то попільницю, то іграшковий візочок для ляльки чи якісь давні книжки.

Ірена й Антон були щасливі. Маріанна, певно, раділа б так само, якби не одна обставина, що непокоїла її дедалі дужче й дужче. Генрик.

Після того, як вони почали продавати у крамничці голоси, він перестав разом із нею будувати. Він будував сам, і весь час будував одне й те ж. Чудернацьку споруду, що скидалася на спотворений краєвид зі стежкою, яка здіймалася крутою скелею вгору, — але Маріанна знала, що то було щось інше. Вона не розуміла, що саме. Щось таке, що нагадувало їй про те, чого вона не пам’ятала. Таємницю, яку вони, мабуть, мали колись разом, а тепер вона стала тільки його. Він увесь час будував. Аж до стелі. Коли в нього не виходило будувати вище, він усе руйнував і починав заново. Коли Маріанна заходила до нього, він собі будував далі, не дивлячись на неї. Коли вона питала, може, їм щось побудувати разом, він будував собі далі, не дивлячись на неї, і коли вона виходила з кімнати, він не переставав будувати.

Раніше він завжди ходив із нею до крамнички, але цієї суботи лишився вдома.

Часом Маріанна поглядала на його стілець, прислухаючись і запам’ятовуючи ті голоси, що Вемунн продавав.

її колекція ставала дедалі більшою. У її голові знайшли місце понад тисячу голосів.

Почувши новий голос, вона згадувала його згодом без проблем. А от Генрикового не пам’ятала. Вона й не намагалася його запам’ятати, оскільки була впевнена, що Генрик завжди матиме голос. А тепер уже було запізно. Тепер голос утрачено, і ніхто, навіть Вемунн, не спроможний був їй його повернути. Вона не могла пояснити Вемун-нові, який він був, а Вемунн не міг відтворити те, чого не було.

Коли Маріанна дивилася на порожній стілець, її охоплювало відчуття, що невдовзі зникне не лише Генриків голос. Генрик також може зникнути, подумала вона. Він розчиниться сам у собі. Він більше не бачить мене. Він тільки будує і руйнує. Будує і руйнує.

Разом із тим Маріанна намагалася нічим не виказувати своїх думок. Вона прислухалася до Вемунна, чемно всміхалася покупцям і запевняла, що їхній голос надійно й безпечно збережено в її голові. Якщо вони його забудуть, то з ним не виникне жодної проблеми. Вемунн його моментально дістане з її сховку.

Наприкінці дня Ірена з Антоном підвели підсумки за минулий тиждень. Результат показав, що Вемунн та Маріанна продали голосів на 8 550 крон, тим часом як вони самі продали всіляких товарів на 2 499 крон.

— Виходить, ми вторгували за шість днів 11 049 крон, — захоплено вигукнув Антон.

— Це новий рекорд!

— Диво дивне! — додала Ірена.

— Атож, крамничку врятовано!

— Неймовірно.

— Так, завдяки Вемуннові та Маріанні.

— Як нам віддячити вам? — спитав Антон.

Вемунн злегка вклонився й застережливо махнув рукою.

— Добрим результатом завдячуйте все-таки, пане Федере, собі, — відповів він із такою вишуканою ґречністю, що Маріанна хоч-не-хоч, а задумалася, у якій це школі він такого навчився.

— Може б, нам улаштувати свято? — запропонувала Ірена.

— Блискуча ідея, — підхопив її Антон. — А кого запросимо?

— Не думаю, що треба запрошувати когось іще, — відповіла Ірена. —Мені здається, нам треба влаштувати в крамниці свято для самих себе.

-1 Генрика, — додала Маріанна.

— Звісно, — згодилась Ірена. — Бо ж Генрик один із нас.

— Атож, — мовила Маріанна. — Генрик — один із нас.

— Ну, тоді домовилися! — сказав Антон. — Свято для всіх співробітників “Скарбів Федерів” і, звісно, для Генрика.

— Ми нікого не забули? — спитала Ірена. Антон похитав головою.

— А хіба що? І кого ж це?

Ірена вказала пальцем на пана Ґарсена, який зайшов до крамнички так, що його ніхто не помітив. Тепер він сидів на своєму місці. З піднятою догори рукою він скидався на учня, що просив у класі слова.

-1 пана Ґарсена, звісно, — додав Антон. — Бо ж він також один із нас.

Пан Ґарсен усміхнувся від вуха до вуха.

— Ми вже цьому раді, — сказав він. —1 подбаємо про розваги.

РОЗДІЛ 12

Не часто в родині Федерів улаштовували свято. І хоч прийти мало лише двоє гостей, вони згаяли на приготування цілий день. Ірена куховарила, Антон ходив купувати лимонад та вино. Маріанна прибирала, пилососила, мила, начищала столове срібло, ставила в підсвічники стеаринові свічі, накривала на стіл, робила композицію з квітів, і саме тоді, як вона скручувала серветки, подзвонили в двері.

— Ось і вони, — мовив Антон і пішов у коридор відчиняти. — Сподіваюсь, усе гаразд.

— Не все! — крикнула Маріанна. — Скажи їм, нехай трохи зачекають! Він знову зазирнув у вітальню.

— Чого це?

— Я ще не поскручувала серветки.

— Та це не має ніякого значення, — сказав Антон і знову зник у коридорі.

— Лише одну хвильку! — крикнула Маріанна. — За хвильку я впораюсь!

— Заспокойся, Маріанно, — мовила Ірена. — Світ не западеться, якщо не всі серветки будуть скручені.

— Але мені лишилася тільки одна, — сказала Маріанна. — Це займе лише… Цієї миті коридорні двері відчинилися, і до вітальні зайшов Антон із гостями. І Вемунн, і пан Ґарсен були в чорних костюмах, білих сорочках, червоних краватках-метеликах і гостроносих чорних черевиках. Пан Ґарсен приніс букет квітів.

Обоє вони чемно вклонилися.

— Красненько дякую, що запросили, — мовив Вемунн.

— Для пані цього дому, — сказав пан Ґарсен, простягаючи букет квітів Маріанні.

— Пані цього дому — мама, — сказала Маріанна, намагаючись непомітно для всіх скрутити останню серветку.

— Вибач, — мовив пан Ґарсен. — Я, звісно, мав на увазі панну цього дому. Щось не так?

— Та ні, — весело мовила Ірена. — Усе чудово. Сідайте, будь ласка. Я думаю, Маріанна приготувала іменні картки.

— А навіщо? — спитав Вемунн.

Пан Ґарсен скрушно розвів руками.

— Щоб ми знали, де нам сідати, розумієш? Вемунн не має ніякого уявлення про звичаї, а ти маєш, правда ж?

Він усміхнувся Маріанні, яка досі скручувала серветку.

— Вибачте, — промимрила вона. Вемунн глянув на неї з подивом.

— За що “вибачте”?

— Вибачте за серветку.

— Яку серветку?

Втративши надію скрутити серветку, Маріанна зібгала її в руці.

— Я не встигла її скрутити.

— Скрутити?

— Атож, так, як інші.

І Вемунн, і пан Ґарсен подивилися на стіл, де на тарілках лежало п’ять скручених серветок.

— Це ти їх поскручувала? — спитав Вемунн. Маріанна потупила очі в підлогу.

— Атож, — озвалась Ірена. — Вона накрила стіл і зробила композицію з квітів.

— А ще начистила столове срібло й помила підлогу, — додав Антон. Пан Ґарсен глянув на Маріанну якимось дивним, сумним поглядом.

— Ти завжди така сумлінна?

— Так, — в один голос відповіли Ірена з Антоном. Маріанна похитала головою.

-Я взагалі не сумлінна. Я не впоралася з серветками. Тієї миті зі своєї кімнати вийшов Генрик. Він зупинився на порозі й так і стояв непорушно біля дверей, мов звір, якому загрожувала небезпека.

— Дай мені серветку, — попросив пан Ґарсен.

— Мабуть, я зараз її скручу, — промимрила Маріанна. — Це не займе… Пан Ґарсен перебив її.

— Дай її мені!

Вона дала йому серветку й провела рукою собі по очах. Вони були сухі-сухісінькі.

Пан Ґарсен накрив руку зім’ятим клаптиком тканини.

— Простягни руки вперед, — звелів він. — Ні, не так. Зведи їх докупи. До мене.

Долонями вгору.

Ірена й Антон розуміли — зараз щось станеться, а Вемунн дивився на Генрика, що все ще непорушно стояв на порозі своєї кімнати.

Маріанна простягла руки вперед, звівши їх докупи у формі чаші — так, як робила тоді, коли влітку кілька мільйонів років тому пила воду з гірського джерела.

Серветка досі була схована в руці пана Ґарсена.

— Фокус, — мовив він.

— Покус, — мовив Вемунн.

— Фокус-покус, — мовив пан Ґарсен. — Ти, Маріанно, знаєш, що йде за покусом?

— Так, — вирвалося в неї. — За покусом іде філіокус.

І тієї миті, як вона те сказала, пан Ґарсен сплеснув руками, і їй на долоні впала красива, скручена в трубочку серветка.

— Дивовижно! — вигукнула Ірена.

— Як це у вас вийшло? — спитав Антон.

-Атож, як це в мене вийшло, — проказав пан Ґарсен. — У вас є запитання, а якщо немає ніяких запитань то немає й фокуса.

— А ти що скажеш, Маріанно? — спитала Ірена. — Правда ж, чудово? Але Маріанна нічого не відповіла. Вона витріщилася на серветку.

— Серветка червона, — сказала вона.

— Так, тож насправді це не вона, — сказав пан Ґарсен. — Що могло статися?

— А решта — білі.

— Ти хочеш, щоб і ця була біла? — спитав Вемунн.

— Ні, — відповіла Маріанна. — Мені подобається, що вона червона. Він кивнув головою.

— Мені теж.

— Кому вона дістанеться? — спитав Антон.

Маріанна не відповіла. Вона дивилась на червону серветку, що тримала в руці.

Серветка була скручена інакше, ніж ті, які скручувала вона сама. Набагато красивіша.

Мов квітка.

— Це вирішує Маріанна, — сказав пан Ґарсен. — Це її серветка.

— Звісно, нехай вона лишить її собі, — сказала Ірена. — Еге ж, Маріанно? Генрик усе ще стояв біля своєї кімнати. Маріанна тримала червону серветку так, що йому було її видно.

— Правда ж, гарна? — спитала Маріанна.

Він зустрівся з нею очима. Тепер уже Генрик не скидався на загнаного звіра. Вона не була певна, але їй здалося, що він їй усміхався. В глибині своєї душі. Потім Генрик відступив од дверей і пішов углиб вітальні.

— Ну от, — мовила Ірена. — Тепер, напевно, всі готові. Нам приємно, що ви прийшли. Сідайте, будь ласка.

Маріанна сіла між Вемунном і Генриком. Вона взяла білу братову серветку й поклала її на свою тарілку, а червону поклала на порожню його.

— Це троянда, — мовила вона. — Хочеш її собі?

Генрик якусь мить дивився на свою тарілку. Потім знову поміняв серветки.

Маріанна намагалася приховати своє розчарування.

— Вона тобі не подобається?

— Подобається, — сказав Вемунн. — Він хоче, щоб вона була в тебе. Антон дзенькнув келихом і підвівся.

— З мене поганий оратор, — мовив він.

То був довгий обід. Говорили здебільшого дорослі. А надто пан Ґарсен, що виявився компанійською людиною. Він випив стільки вина, як Ірена з Антоном разом, чотири рази накладав собі курячого м’яса, а коли розповідав про те, як працював фокусником, у нього пашіли щоки й сяяли очі.

Маріанна вважала його дивовижним оповідачем, і їй подумалося, що вона могла б слухати його цілу вічність. Хоч навряд, чи все, що він говорив, було правдою. Якщо вірити йому, то він показував фокуси і американському президентові, й папі Римському. Певна річ, таке могло бути, але коли він розповів, що вичарував у 1964 році два затемнення сонця й чотири погожі дні у Бергені, Маріанна не змогла стриматися:

— Невже це правда?

Пан Ґарсен посмикав себе за бороду.

— Найкраще в цих історіях не те, чи вони правдиві, а те, що тобі хочеться в них вірити. Ти з цим згодна?

Маріанна збиралася сказати, що його історії, напевно, були б іще кращі, якби вона знала, що вони правдиві, але потім зиркнула на Генрика. Він дивився на пана Ґарсена, витріщивши великі очі й роззявивши рота. Маріанна ніколи не бачила, щоб він так слухав, тож їй подумалося, що немає значення, чи те, що пан Ґарсен розповідав, було насправді, якщо Генрик сприймав його розповіді за правду.

— Так, — відповіла вона. — Я вірю.

— Гарна історія як гарний фокус, — вів далі пан Ґарсен. — Ніколи не знаєш, у що вірити. І це про щось мені нагадує. Вемунне, ти готовий?

-Атож, дідусю. Він підвівся.

— Ви вже йдете? — спитала Ірена. — Ми ж щойно поїли.

— Та ні, ми не йдемо, — відповів пан Ґарсен. — Ми хочемо подякувати за обід.

— Ви вже дякували, — сказала Ірена. — Нема потреби виголошувати вдячну промову за обід.

— А ми її й не виголошуватимемо, — відповів пан Ґарсен. — Ми будемо вас розважати, але спершу я розповім одну історію.

— А може, дідусю, не треба? — спитав Вемунн. — Ти ж цілий вечір розповідав історії.

— Я знаю, — зажурено сказав пан Ґарсен. — Я забагато говорю.

— Загалом небагато, — заперечив Антон.

— Ви говорите саме стільки, скільки й годиться, — додала Ірена.

— Ні, ні, — стояв на своєму пан Ґарсен. — Я говорю забагато.

— Це тому, що він дуже сором’язливий, — мовив Вемунн.

— Невже це так, пане Ґарсене? — трохи здивовано спитала Ірена.

— Цим усе й пояснюється, — невпевнено сказав Антон.

— Саме такий я і є, — відповів пан Ґарсен. — Я страшенно сором’язливий. Бувало, скажу якусь фразу, а вона мені видасться такою нерозумною, що доводиться казати нову, щоб забути ту, яку я щойно сказав. Це тому, що язик у мене як помело. Гала- бала-гала-бала-гала-бала! Це вам у двох словах. То що я хотів казати?

— Ви хотіли розповісти якусь історію, — мовила Маріанна.

— Але коротко, — нагадав Вемунн.

— Це не обов’язково, — сказала Ірена.

— На час не зважайте, — додав Антон.

— Мабуть, так не вийде, — сказав пан Ґарсен. — Я вже такий старий, що мені таки треба зважати на час.

Я11

— Та ви не такий і старий, — чемно зауважила Ірена. Пан Ґарсен підвівся й постукав ціпком у підлогу.

— Мені сімдесят чотири роки! — схвильовано промовив він. — Сімдесят чотири роки чотири місяці й чотирнадцять днів, якщо бути точним, а точним, мені здається, треба бути, коли йдеться про людину мого віку.

Він сперся на ціпок. Уперше Маріанна помітила, яка в нього згорблена спина, і що він був не вищий за Вемунна. Раніше він усе-таки був вищий, подумалось їй. Аж тут пан Ґарсен випростався, і вона зрозуміла з його погляду, що тепер він принаймні говоритиме правду.

— Ви, напевно, сушите собі голови тим, куди поїхали Вемуннові тато й мама, — сказав він і, перш ніж хтось устиг заперечити, повів далі. —Вони подалися в мандри, так як завжди робила наша родина. Вони мандрівні актори, такі, як були мої бабуся та дідусь, як були мої батьки, як був я та моя дружина, до дня своєї загибелі 1983 року, коли порвалася сітка безпеки. Після того випадку Вемунн не міг прийти до тями, а йому ще лишалося два роки до школи. Тепер я став застарий, щоб мандрувати по всій країні, гіпнотизувати й показувати фокуси та бозна-що. Я відмовився від публічних виступів, але тепер, на старість, я маю дві радості. Перша — це мій любий Вемунн, яким я опікуюся, коли Єррі та Веб’єрг мандрують. Друга — мої щоденні походеньки в “Скарби Федерів”.

— Ми теж радіємо, коли ви приходите, — озвався Антон.

— Він знає це, — сказала Ірена. — Розповідайте далі, пане Ґарсене.

— На знак маленької подяки ми з Вемунном покажемо вам те, що ми робили, коли Вемуннові виповнилося п’ять років.

Маріанна не знала, скільки років Вемуннові, але вона прикинула, що то, напевно, було років сім-вісім тому.

— Якийсь фокус? — спитав Антон.

— Ні, — відповів пан Ґарсен. — Еквілібристичний номер.

— Який ви не робили з тих пір, як Вемуннові виповнилося п’ять років? — уточнила Маріанна.

— Дідусь дуже постарів, — сказав Вемунн.

— Та завдяки вам я знову відчую себе молодим, — захоплено мовив пан Ґарсен. — Я майже певен, що ми з цим упораємося. Мабуть, ти також, Вемунне?

— Так, дідусю. Я на дев’яносто відсотків певен, що ми з цим упораємося.

— А я на вісімдесят, — сказав пан Ґарсен. — Це означає, що разом ми певні на сто сімдесят відсотків.

— А якщо ви не впораєтеся? — спитала Маріанна.

— Краще нам про це не думати, — відповів пан Ґарсен. — Нам краще думати, що впораємося.

— Ви не проти, щоб ми стали на стіл?

— Звісно, — відповіла Ірена. — Ось я тільки приберу.

— А може, я? — запропонувала Маріанна.

— Не прибирайте, — сказав пан Ґарсен. — Номер вийде ще кращий, якщо його виконувати поміж тарілками й келихами. Вемунне, допоможи мені, будь ласка.

Вемунн узяв дідуся за руку й допоміг йому залізти на стіл. Пан Ґарсен стояв там кілька секунд і стогнав.

— Уже не шістдесят шість, — сказав він. — Справді, ні. Що я звичайно тоді казав, Вемунне?

— Ти звичайно просив, щоб усі дотримувалися тиші, дідусю.

— Он як, — сказав пан Ґарсен. — Я мушу попросити вас дотримуватись абсолютної тиші, а то станеться щось жахливе.

Зненацька Маріанну охопив такий страх, що вона майже перестала дихати.

РОЗДІЛ 13

Страх схопив її пазурами за потилицю й підняв. Зі стільця. Над столом. Крізь стелю поніс у небо, в запаморочення, якого вона не могла витримати, в запаморочення, що змусило її впасти. Униз. Униз, до чогось страшного, що мало статися.

Тож вона сиділа. На стільці. Непорушно. Охоплена страхом, вона не зводила погляду з Вемунна, який виліз на плечі пана Ґарсена. Там він випростався й кілька секунд постояв. Пан Ґарсен зробив крок ліворуч і мало не вступив у миску з фруктовим салатом. Вемунн поволі нагнувся і взявся за дідусеві руки, що виявились якраз навпроти нього. Потім підняв ноги з пліч, на яких стояв, і мало-помалу випростався у стійці головою вниз і прямими ногами на руках у старого чоловіка. Пан Ґарсен увесь спітнів і важко зводив дух, балансуючи поміж тарілками, келихами, підсвічниками та квітами. Тепер Вемунн відпустив одну руку дідуся, що похитуючись ішов по столу. Все ближче і ближче до краю. Мов у тумані Маріанна побачила, що Вемунн махнув їй вільною рукою. Аж тут, як грім із ясного неба, вона почула десь далеко свій власний голос.

— Глядіть, щоб ви нічого не побили!

Тієї миті Вемунн відпустив руки пана Ґарсена, красиво перевернувся в повітрі й приземлився на підлозі перед Маріанниним стільцем. А тоді розвів руками.

— Що скажеш?

— Мені здається, це було чудово, — прошепотіла Маріанна. —1 як добре, що ви нічого не потрощили.

І тут Генрик почав сміятися. Він сміявся, сміявся, сміявся і сміявся. Сміх просто вилітав із нього. Як звуки з флейти. Як пісня з пташки. Немов цвірінькання. Голосне.

Дзвінке. Упродовж кількох хвилин. Без передишки. Так, як він сміявся колись. Дуже давно. Ще до жовтих воріт. Отак він сміявся. Отак сміявся її брат. Генрик Федер. Ось тутечки. Тепер. Сьогодні. І поки він сміявся, Маріанна відчула, що пазурі її відпустили.

Страх зник із її тіла, а Генриків сміх пробрався їй під шкіру. Він клекотів у ній. Він змушував її тремтіти. Він мовби витікав із її очей сльозами. Він мовби виривався з її рота схлипом. Він мовби наповнював її вуха музикою. Потім він щез. Поволі. Так, як сама собою зникає луна. Так, як хвилі раз-по-раз плещуться об берег, поки стають дедалі меншими й меншими і врешті-решт зникають зовсім. Як море.

Коли Генрик перестав сміятися, запанувала глибока тиша. Ніби час зупинився.

Маріанна намагалася зловити його погляд, та марно. Він перебував десь інде. Сміх минувся.

— Тобі здається, що то було смішно, Генрику? — спитала вона.

Якусь мить він дивився на неї. Потім підвівся з-за столу й попрямував до своєї кімнати.

Ірена й Антон аж не тямилися від захоплення. І через мистецьке балансування, і через те, що Генрик сміявся. Уперше після жовтих воріт. Коли пан Ґарсен зізнався, що в нього трохи болить спина, вони допомогли йому злізти зі столу.

— Це було просто неймовірно, — сказав Антон.

— Дивовижно, — додала Ірена. — Як це у вас виходить?

— О, в цьому немає нічого складного, — відповів пан Ґарсен. — Колись ми таке проробляли на маті з цвяхами.

— Невже? — спитав Антон.

— Можеш мені повірити, — відповів пан Ґарсен. — А тепер я хочу тебе, любий Антоне, дещо спитати.

— Ясна річ. Хочете ще вина? Пан Ґарсен похитав головою.

— Ні, дякую, але мені цікаво, чи можна побачити твоїх знаменитих мальованих поросят.

Антон засяяв.

— Ніколи не думав, що ви про них спитаєте.

— Тоді я приберу зі столу й зварю кави, — сказала Ірена.

Маріанна ледь не бовкнула, що, може, вона все те зробить, — та, на свій подив, не мовила нічого.

Коли всі троє подалися з вітальні, вона виявила, що лишилася сама. Вона не помітила навіть, як пішов Вемунн, але їй вистачило однієї миті, щоб збагнути, де він.

Вона підійшла до братової кімнати й відчинила двері.

Напередодні Генрик зруйнував свою споруду. Тепер він сидів на підлозі й знов будував її. Вемунн стояв збоку й дивився на нього. І хоч Ген- рик не бачив Вемунна, а Вемунн нічого не казав Генрикові, у Маріанни з’явилося відчуття, що вони говорили. Мовою, якої вона не розуміла. Це змусило її відчути себе зайвою. Ніби вони знали щось таке, чого вона не знала. Ніби в них була таємниця, що належала тільки їм.

— Привіт, — мовила вона. Обидва подивилися на неї.

— Він будує, — сказав Вемунн.

— Атож, — відповіла Маріанна. — Він весь час будує.

Вона глянула на Генрика. Він зустрів її погляд. Потім узяв із підлоги кубика леґо й знов заходився будувати.

Вона лишилася стояти й кілька секунд дивилася на нього, потім обер-. нулася і вийшла до вітальні. Вемунн пішов слідом.

— Він любить бути сам, — мовила вона.

— Я так не думаю.

Ніхто ще не повернувся. Нікого, крім неї та Вемунна, у вітальні не було. Відстань між ними була не більше півметра. Маріанна відчула на обличчі його дихання. “Зараз я зашаріюся, — подумала вона. — Ось-ось зашаріюся. Хоч немає чого шарітися”.

— Що ти думаєш? — спитала вона.

— Він говорив із тобою.

— Та він нічого не казав.

— Це інший спосіб розмови, ніж словами.

— Звідки ти знаєш? —Я це знаю.

— З тобою він теж говорив?

Вона хотіла його вколоти, але в неї не вийшло. —Так.

-1 про що ж ви говорили?

— Ми говорили про тебе, — відповів Вемунн.

За кілька секунд жодне з них не зронило й слова. Тоді він кивнув.

— Ти хочеш, щоб я тобі його повернув.

— Що саме?

— Генриків голос. Ти хочеш іще раз його почути, еге ж?

— Так, — прошепотіла Маріанна. — Але це неможливо.

— Чого це?

— Бо я його не пам’ятаю. Бо він зник. Бо ти не можеш повернути мені те, чого немає.

Вона чула, як Генрик у своїй кімнаті совав кубики леґо. Вемунн уп’явся в неї очима, вигляд у нього був похмурий.

— Як ти гадаєш, що він будує? — тихо спитав він.

— Не знаю.

— Але тобі це щось нагадує? Маріанна втупила очі в свої черевики.

— Так, — відповіла вона.

— Що саме?

— Я не знаю. Ні. Щось. Щось таке, чого я не пам’ятаю.

— Щось таке, що ви разом пережили?

— Так, — відповіла Маріанна. — Може, це, а може, й щось інше.

— Що саме?

— Я ж кажу, що не пам’ятаю нічого.

— Це був голос?

— Ти про що?

— Про те, що він будує. Чи нагадує тобі воно Генриків голос?

— Я цього не знаю, — відповіла вона. — Його ж немає.

Вемунн роззявив рота, пориваючись щось сказати, тоді знов його закрив. Він примружив очі, стояв так хвильку-другу й пильно дивився на Маріанну, ніби до чогось прислухався.

— Ти певна, що його там немає? — спитав він. — У глибині душі?

— У якій глибині душі?

— У глибині твоєї душі?

— Так, — відповіла Маріанна. — Я цілком цього певна. Бо в глибині моєї душі немає нічого.

— Я не вірю, — сказав він.

— Ти нічого про це не знаєш.

Він підійшов ближче. Надто близько, так, як ніхто інший. Вона хотіла відвернутися.

Вона хотіла провалитися крізь землю. Вона хотіла піти геть. Вона лишилася стояти на місці.

— Тобі не треба так боятися, Маріанно. Вона нічого не відповіла.

— Ти цього не витримаєш.

— Я ніколи нічого не боялася, — сказала Маріанна й подивилася йому в очі. — Я стрибала з п’ятиметрової висоти, — додала вона.

РОЗДІЛ 14

Наступні тижні Маріанна й Вемунн більше не говорили про Генриків голос.

Справи у крамничці йшли як по маслу. Люди записувалися в довгу чергу, воліючи купити голоси, й торгівля в Ірени й Антона була жвавіша, ніж будь-коли. Тепер вони продавали не лише речі, які колекціонували. Вони почали купувати й продавати ще й антикваріат. І хоч Ірена з Антоном не стали мільйонерами, та заробляли стільки, що їм уже не доводилося на всьому ощадити. Вони розуміли, що Вемунн не приходитиме до крамнички завжди. Він урятував їх від банкрутства, але рано чи пізно його батьки повернуться, і він знов перебереться додому. Тож ніхто не здивувався, коли Вемунн похвалився, що має поїхати.

— Я їду в суботу, — сказав він.

— Ти ідеш? — перепитала Ірена.

— Так. До мами й тата.

— Нам тебе не вистачатиме, — сказав Антон.

— Дідусь теж зі мною іде.

— Теж їде? — перепитала Ірена, намагаючись усім своїм виглядом показати, що для неї це добра новина. — Йому буде приємно.

— Ми повернемося, — сказав Вемунн.

— Он як, — мовив Антон, намагаючись усім своїм виглядом показати, що для нього це погана новина. — Твої батьки знов кудись поїдуть?

— Ні, — відповів Вемунн. — Вони й тепер не вдома. Ми поїдемо до них у гості.

— А куди? — поцікавився Антон.

— У Копенгаген. Ми їдемо дивитися виставу.

— Яку виставу?

— Мамину й татову.

— У Копенгагені?

— Так, — відповів Вемунн. — У Тіволі. Дідусь питав, може, ви хочете поїхати з нами, щоб її подивитися.

Ірена з Антоном перезирнулися. Так вони дивилися одне на одного вдруге. Колись давно. Напередодні жовтих воріт. У Копенгагені. У Тіволі.

— Атож, — мовила Ірена. — Залюбки. Що скажеш?

Маріанна з Генриком стояли за прилавком. їй не треба було дивитися на брата.

Вона знала, що він думав те саме, що й вона.

— Атож, — сказала вона. — Ми теж цього хочемо.

Маріанні снилося, що була зима. Вони з Генриком збирались кататися на тобогані.

Вони стояли на вершині Веннбакена. Він був у тому сірому комбінезоні й тій червоній плетеній шапочці, яких не вдягав, відколи йому виповнилося п’ять років, але тепер йому було не п’ять. Йому було п’ятнадцять. Однак комбінезон йому дуже личив. Це тому, що він не виріс, подумала Маріанна. Він був точнісінько такий, як і тоді, у п’ять років.

Вона сіла позад нього на тобоган, обняла його руками за груди й притулилася головою до його куртки. Генрик відкинувся назад, ніби обіймав її своєю спиною. “Нема чого боятися, — подумала вона. — Я міцно тримаюся, тож із саней не впаду”. Вона звела очі в небо. Там сяяли зірки. Вони були білі й скидалися на снігові кристали.

“Напевно, там, угорі, крижаний холод, — подумала Маріанна. — Але тут, на тобогані, тепло. Бо тут ми одне про одного дбаємо”.

— Скоро помчимо як вітер, — мовила вона. — Правда ж, це буде чудово?

Генрик не відповів. Він відштовхнувся ногами від землі. Тобоган почав рухатися.

Лельом-полельом, але Маріанна знала, що так буде недовго. Вона ще ближче притулилася до нього.

— Скоро помчимо як вітер. Еге ж, Генрику? — крикнула вона. — Скоро помчимо як вітер!

І тут він обернувся. Обличчя було біле, як зірки. Його очі блищали, проте він не мав рота, й Маріанна побачила, що весь він був із криги. Потім вони помчали.

Прокинувшись, Маріанна не могла втямити, де вона опинилася. Було темно хоч в око стрель, а коли вона встала з ліжка, у неї під ногами злегка загойдалася підлога.

Вона навпомацки доклигала до дверей, знайшла вмикач і засвітила світло. Тоді їй усе згадалося. Вона пливла на пароплаві, що курсував між Норвегією і Данією. До Копенгагена. У неї була каюта на двох із Генриком. Він спав на горішньому ліжку. Е ні, він не спав. Ліжко було порожнє. Вона зиркнула на годинник. Чверть на третю. Вона відсунула штори з круглого вікна й виглянула надвір. Яка прекрасна ніч! А яка зоряна!

“Я не боюся, — подумала вона. — Немає чого боятися”.

Вона вийшла в коридор. Його там не було.

Може, він подався на палубу. Подихати свіжим повітрям.

Вона зійшла на палубу. їй в обличчя війнув теплий бриз. Вона провела очима вздовж поруччя. Ген-ген унизу хтось стояв. Вона кинулась бігти.

— Генрику! — крикнула вона. — Це ти, Генрику?

Потім вона зупинилася. Там стояв Генрик. Напевно, він чув, як вона кричала, але не обернувся. Він був не сам. І хоч вони стояли спинами до неї, вона впізнала, хто був той другий, то був Вемунн. Вони стояли поруч і дивилися на море.

“Вони розмовляють, — подумала вона. — Атож, вони розмовляють”.

Вона відчула, що змерзла.

— Я знов іду спати, — мовила вона. — На мені сама сорочка.

Вони лишилися стояти й дивитися на море, навіть не озирнувшись на неї.

Маріанна повернулася до каюти й лягла на бік обличчям до стіни. І хоч вона погасила світло, та не спала, доки аж почула, як прийшов Генрик і ліг на горішнє ліжко.

Уранці вона прокинулася від радості. Вона була в Копенгагені.

РОЗДІЛ 15

Коли Антон спитав пана Ґарсена, на котру годину вони домовились зустрітися з Вемунновими батьками, той відповів, що вони ні про що не домовлялися.

— Вони не знають, що ми приїхали, — сказав Вемунн. — Ми не бачитимемо їх до вистави.

— Саме так, — додав пан Ґарсен. — Ми сядемо в першому ряду й будемо аплодувати. — Це буде для них невеличкий сюрприз.

— Коли починається вистава? — спитала Маріанна. Пан Ґарсен подивився на годинник.

— О восьмій. Виходить, у нас купа часу, тож можемо робити все, що заманеться.

Вони саме зайшли в Тіволі. Був ранній полудень, але деякі вулиці вже були освітлені.

Ірена з Антоном переглянулися.

— Ми знов тут, — сказав Антон.

— Так, — сказала Ірена. — Ми тут.

— Ми також, — сказала Маріанна, однак упівголоса, бо їй не хотілося заважати батькам.

Мама й тато обнялися, наче двійко закоханих.

— Що будемо робити, кохана? — спитав Антон.

— Усе, — відповіла Ірена й ще раз його поцілувала.

— Тоді зробимо отак, — мовив Антон і пригорнув її ще міцніше. — Може, почнемо з келиха білого вина?

— Атож, — відповіла Ірена, — чому б і ні.

Потім вона обернулась до пана Ґарсена й мовби трішки збентежилася.

— Вибачте, — мовила вона.

— Вибачте за що?

— За те, що ми з Антоном думаємо лише про самих себе.

— Я гадав, ви думали про біле вино. Ірена розгубилася.

— Та ми й про це думали, але…

— Я теж думав. Антон зітхнув.

— Дуже приємно. Тоді можемо всі втрьох випити по келиху білого вина.

— Авжеж, можемо, — вдоволено підхопив пан Ґарсен. Ірена начебто трішки завагалася.

-А як…

— …діти? — урвав її пан Ґарсен. — Вони самі дадуть собі раду. Адже Вемунн знає Тіволі, як сво…

-… свої п’ять пальців? — спитав Антон.

— Дідуся, — уточнив пан Ґарсен. — Він знає Тіволі, як свого рідного дідуся, еге ж?

— Еге ж, — відповів Вемунн. — Я був тут мільйон разів.

— Ну, тоді, мабуть, усе буде гаразд, — зрадів Антон. — Чи що ти на це скажеш, Маріанно? Може, хочеш піти з нами?

— Ні, — відповіла Маріанна. — Я краще лишуся з Вемунном.

Вона хотіла глянути на Вемунна, але стрималась і натомість глянула на свого брата.

— А ти що хочеш?

Генрик стояв зовсім тихо й дивився углиб Тіволі, роззявивши рота й витріщивши очі. Потім обернувся до Вемунна, і той кивнув йому.

— Він хоче лишитися з нами, — сказав Вемунн.

Маріанна трохи постояла й подивилася дорослим услід. Ірена й Антон трималися за руки. Пан Ґарсен простував поруч і показував ціпком на кав’ярню, де їм подадуть вино.

Маріанні довелося бігти, щоб наздогнати Вемунна та Генрика, які йшли парком попереду.

— Що ми будемо робити? — спитала вона.

— А що тобі хочеться? — спитав Вемунн, не дивлячись на неї. Він дивився на Генрика.

— Мені хочеться розважитися, — відповіла вона.

— Може, покатаємось на Ґалері?

Вемунн все ще не зводив очей із Генрика. І хоч той нічого не відповів, Вемунн кивнув головою, наче Генрик щось сказав.

— Тоді гайда, — мовив Вемунн.

За п’ять хвилин вони сиділи на каруселі, що звалась Ґалера. Вагони були на взірець маленьких піратських суденець, які пролітали колом по чомусь такому, що правило за море. Маріанна сиділа сама у вагоні, що звався Геркулес, а Генрик і Вемунн — у вагоні, що звався Пегас. За короткий час Ґалера набрала повну швидкість, і коли розкрутилася, то мчала так швидко, що аж захоплювало дух, однак не настільки, щоб було моторошно. Підступила нудота. Маріанна міцно вхопилась за поруччя. Вона не зводила погляду з Вемунна й Генрика, що сиділи за кілька вагонів перед нею, проте Ґалера вертілася так швидко, що вона бачила тільки, як миготіли обличчя. Коли Маріанна вийшла з каруселі, хлопці вже стояли на землі.

— Розважилася? — спитав Вемунн.

— Так, — відповіла вона.

— Ти боялася?

— Я ніколи не боюся.

— Це неправда.

— Я трішки боялась.

— Чудово. Трішки боятися не страшно!

Маріанна кивнула. їй не хотілося сидіти самій, але в кожному вагоні було тільки по два місця. Генрик зайшов у вагон до Вемунна, перш вона встигла спитати, чи не хоче він сісти з нею.

— Може, покатаємося ще раз? — спитала вона. Вемунн глянув на Генрика.

— Мабуть, потім, — відповів він. — А тепер спробуємо щось інше.

— Що саме?

Він обернувся до неї.

— Тепер ми спробуємо все, чого твоя душа забажає.

— Це мені подобається, — сказала Маріанна й почимчикувала разом із усіма вглиб Тіволі.

Вони каталися в автомобільчиках. Грали в лотерею. Цілилися м’ячами в рот левам, тиграм і слонам. Купували червоні ковбаски та яблука, посилані червоним цукром. їли льодяники на паличці зі смаком дині, карамелі, ківі, груші, перцевої м’яти, кока-коли, шоколаду, банану, локриці та “Бальзаму данського короля”. Проїхалися на човні підземною рікою із бобрами та пацюками. Влучали м’ячами по бляшанках, мандрували на Летючій Скрині світом Андерсенових казок, де зустріли гидке каченя, принцесу на горошині й лиху Снігову Королеву.

Коли почало смеркати, зайнялося більше сотні тисяч лампочок. Цілий парк Тіволі засяяв морем барв, що надало всьому довкіллю ще більшої таємничості. Маріанна, Генрик та Вемунн зупинилися перед старомодною каруселлю, де можна було кататися верхи на конях, левах і тиграх або сидіти у відкритих вагонах.

Вони зайшли у вагон, що був прикріплений до білого коня. Маріанна затремтіла від радості, коли Генрик сів біля неї. їй видно було з вагона освітлений парк і всіх людей.

Відчувши себе принцесою, вона помахала їм рукою. Карусель закрутилася. Не швидко й запаморочливо, а поволі й упевнено. Повітря наповнилося музикою, що линула з каруселі. Мовби то була музикальна скринька, що крутилась як заведена. В якомусь іншому часі. Там, де не було нічого страшного. У казці, яка ніколи не повинна закінчитися. Усе було так, як і мало бути. А тоді раптом закінчилося.

Коли вони зійшли з каруселі, Вемунн глянув на годинник.

— Вистава почнеться за чверть години, — сказав він. — Нам треба поспішати.

Вони побігли вулицею вниз. Вемунн і Генрик попереду. І хоч Маріанна мчала з усіх сил, однак від них відстала. Вона страшенно боялася загубити їх із поля свого зору й тільки хотіла було гукнути, як спіткнулася. Над нею схилився якийсь огрядний лисий чоловік у великих окулярах.

— Лишенько, — сказав він. —1 що це ми побачили на землі?

— Мені треба знайти свого брата! — крикнула Маріанна.

— Ось ти де.

Це був Вемунн. Він вернувся. Разом із Генриком. Маріанна підвелася. —Я не знаю, де буде вистава.

— У Павиному театрі. Чого ти тут усілася?

— Ви дуже швидко біжите. Я відстала. Ми встигнемо?

— Так, — відповів Вемунн. — Встигнемо, якщо ти наддаси ходу.

— Дякую, що вернувся.

— Дякуй не мені. Дякуй Генрикові.

— Генрикові?

— Це він помітив, що тебе немає.

Маріанна глянула на брата. Він стояв за Вемунном і дивився вздовж вулиці. Потім перевів погляд на неї. — Дякую тобі, — мовила вона.

Він пригладив рукою свою чуприну. Вона кивнула. Він кивнув у відповідь.

І вони всі разом побігли до Павиного театру.

РОЗДІЛ 16

Коли Маріанна, Вемунн і Генрик дісталися до літнього театру, завіса ще була опущена. Вона скидалася на хвіст павича, тим часом як сам театр наче було побудовано в Китаї.

Ірена, Антон і пан Ґарсен сиділи в першому ряду. Вони тримали три місця, і всі, а надто Антон, з полегшенням зітхнули.

— Ми вже думали, що ви заблукали, — мовив він.

— Він уже думав, що ви заблукали, — уточнив пан Ґарсен.

— До початку лишається дві хвилини, — сказала Ірена.

-Я знаю, — сказав Антон. — Хоч і радять приходити в останній момент, але це смішно.

— А яка буде вистава? — спитала Маріанна.

— Пантоміма, — відповів Вемунн. — Це…

— Я знаю, що таке пантоміма, — перебила його Маріанна. — Це вистава, де говорять без… слів.

її раптом обсипало жаром.

— Твої мама й тато… Вона запнулася.

— Ну, звичайно ж, саме такі вони і є, — сказав пан Ґарсен і постукав ціпком у землю. — Моя кохана доня Веб’єрн та її вірний чоловік Єррі належать до провідних світових митців пантоміми.

Він підвищив голос.

— Вистава, яку ми сьогодні ввечері побачимо — це прекрасна історія про народження, смерть, журбу та радість, але передусім це оповідь про дивовижну мовчазну мову вічного кохання.

Він підвівся й розвів руками.

— Вельмишановні пані та панове! Я пропоную вам… Його зупинив Вемунн, смикнувши за пальто.

— Будь ласка, дідусю, — сказав він. — А то вони зрозуміють, що ми тут. —Ай правда, — пан Ґарсен прошепотів так голосно, що його, напевно, почув увесь Тіволі. — Я забувся. У давні часи я ж іще був і конферансьє, —пояснив він Антонові й Ірені. — Без мікрофону! Але тепер нехай буде так, як є. Це не моя вистава. Вельмишановні пані та панове, завіса підіймається!

Хвіст павича розгорнувся, і вистава почалася.

На сцені, розкидані де-не-де в сутінках, стояли шість чи сім картонних дерев. Часом театральний ліс освітлював несподіваний спалах. Із гучномовця полинула невиразна музика, схожа на буркотіння грому.

Першу мить сцена була порожня. Потім на неї вийшли — кожне зі свого боку — двоє людей. Чоловік і жінка. Маріанна глянула на Вемунна, що сидів поруч. Його рот був напіврозтулений, і він пильно вдивлявся в сцену. Вона повернула голову до Генрика. Той теж сидів у такій самій позі. Чоловік і жінка навпомацки скрадалися вперед поміж картонними деревами. Мовби щось шукали, хоч і не знали що. Вони рухалися так, ніби танцювали, щоправда, то був не танець. Рухи були природні. Тільки трохи показніші. Тільки трохи промовистіші, ніж насправді. Тож Маріанна розуміла їхні бажання, хоч вони не казали ані слова.

“Вони шукають одне одного, — подумала вона. — Але самі цього не знають”.

Уся перша дія відбувалася в лісі. Часом ударяла музика, схожа на слабенький грім.

Часом — на цяпотіння дощу. Часом вона нагадувала шум вітру в деревах. Світло змінювалося сутінками, темрявою і миттєвим спалахом. Коли припускав дощ, чоловік і жінка зіщулювалися. Коли на сцену вривалося світло, вони випростовувались і розглядалися навсібіч, доки знов гуркотів грім і западала темрява. І вони знов заходжувалися блукати поміж деревами.

Іноді вони пропливали мимо одне одного в сутінках так близько, що могли б доторкнутися одне до одного, якби знали. А іноді опинялися так далеко одне від одного, наскільки це було можливо на маленькій сцені. Здавалось, ніби вони ступали навмання. Та ось сцену розітнув раптовий спалах світла — такий сильний, що змусив тремтіти цілий бутафорний ліс. Аж тут вони помітили одне одного. Вони підняли руки, щоб помахати. Потім над сценою прокотився грім. Запала пітьма. Чоловік і жінка загубили одне одного з очей, але тепер вони знали, що шукали. Вони й далі рухалися в темряві, але щоразу, як над сценою спалахувала блискавка, зупинялися й дивились одне на одного.

“Вони розмовляють, — подумала Маріанна. — Домовляються, де зустрітися”.

Урешті-решт вони зустрілися. Посеред сцени. При сяйві сліпучої блискавки. Вони простягли одне до одного руки. Грякнув грім. Запала темна темнота. Хвіст павича зімкнувся. Перша дія закінчилася.

Пауза тривала не більше хвилини, а коли завіса піднялася, лісу вже не було.

Замість нього на сцені постав цілий ряд соняхів. Гуркіт грому й завивання вітру змінилися пташиним щебетом і звуком скрипки —здавалося, що співав цвіркун. Сцена більше не тонула в темряві, а була залита золотавим світлом. Єдине, що нагадувало про першу дію, то це шум, слабенький шум дощу, майже нечутний за музикою. Чоловік і жінка стояли посеред сцени, простягнувши одне до одного руки, так, як стояли наприкінці першої дії. Тепер вони вже не шукали одне одного.

Чоловік і жінка перебралися до хати, в них знайшлася дитинка, вони вже вбилися в літа і врешті-решт настільки постаріли, що не могли більше самі ходити. їм доводилось спиратися одне на одного. У Маріанни було відчуття, ніби вона вже бачить не двох, а одну людину. Потім вони знову почали щось шукати. Щось таке, чого вони не знали, не одне одного, а щось інше — сумне, хоч усе-таки й не вельми сумне. Щось таке, про що вони завжди знали, не розуміючи того. І ось воно несподівано з’явилося. Веселка. Вона вигиналася над ними коромислом. Мовби широка барвиста стьожка. Чоловік і жінка якусь мить стояли й дивилися на неї, потім узялися за руки й поволеньки, щоб не впасти, дрібною ходою посунули зі сцени, з цього дійства, туди, де закінчувалася веселка. Завершилась остання дія.

Коли публіка вибухнула оплесками, чоловік і жінка знову вийшли на сцену.

Вклонившись і помахавши руками, вони налаштувалися йти. Та як тільки пан Ґарсен підвівся й крикнув “Браво!”, вони зупинилися й сторопіло глянули на нього. Тоді зістрибнули зі сцени, кинулися до Вемунна та й ну його обіймати, усміхаючись аж до вух.

Пообіймавши Вемунна, вони кинулися обіймати пана Ґарсена. Він теж їх обіймав, і так само щедро усміхався.

— Ви цього не сподівалися? — спитав він і гигикнув. Вони похитали головами.

— Ви здивовані? — спитав Вемунн. Вони закивали головами.

Маріанна взагалі не знала, що їй робити, але перш ніж на щось зважилася, Вемунн узяв її за руку.

— Це Маріанна, а це — мама й тато.

— Я зрозуміла, — мовила Маріанна. — Вистава надзвичайна.

Вона простягла руку вперед, але замість того, щоб підхопити ту руку, вони заходилися її обіймати.

— А це Генрик, а це — мама й тато Генрика й Маріанни, — казав далі Вемунн.

Після того, як його батьки переобіймали всю родину Федерів, пан Ґарсен сказав, що тепер, коли знайомство відбулося, він хотів би запросити всіх обіймачів та обіймачок до ресторану “Світ піратів”.

— Приємно було познайомитися, — сказав Антон.

— Здається, нам також, — підхопив пан Ґарсен. — Може, поговоримо за чверть години? Тоді Веб’єрг і Єррі матимуть час перевдягтися і зняти грим.

— Ну й чудово, — мовила Ірена.

Вемуннові мама й тато кивнули, усміхнулися й подалися за лаштунки.

— Вони такі симпатичні, — сказала Ірена.

— Атож, — додав Антон. — Але не дуже балакучі.

— Ще б пак, — мовив пан Ґарсен. — Вони не сказали жодного слова за все своє життя.

Маріанна обернулася до Вемунна. Він стояв біля Генрика, обоє вони усміхалися від вуха до вуха.

РОЗДІЛ 17

Дорослі йшли попереду. Маріанна й Вемунн чекали біля вбиральні на Генрика.

Вони багато де ще не побували, а завтра вже мають вертатися додому.

— Думаєш, він хоче покататися на “Драконі”? — спитав Вемунн. — Чи проїхатися “Наутілусом”? Чи на експресі “Одін”? Чи в автомобільчиках на атракціонах?

— Я не знаю, — відповіла Маріанна.

Тепер вона зрозуміла, що саме він мав на увазі, коли говорив про інші способи ведення розмови, окрім слів: поглядами, рухами, дотиками, ба навіть мовчання було мовою — мовою, якою багато хто розмовляв, але яку тільки дехто розумів. Це була мова, якою Вемунн говорив із Генриком. Це була мова, що змусила Маріанну відчути себе страшенно самотньою, оскільки вона її не розуміла.

— Ти щасливий, — сказала вона. Він глянув на неї з подивом.

— Я щасливий?

— Я мала на увазі не те, що ти щасливий, бо твої мама й тато нічого не говорять, — швиденько пояснила вона. — Я подумала, що ти щасливий, бо ви можете говорити, хоч вони нічого й не говорять.

Тепер він усміхнувся.

— Так, — згодився він. — Я щасливий, але ти щасливіша.

— Чого це?

— Бо ти маєш його голос. Маріанна відчула жар у щоках.

— Я його не маю.

— Та маєш, маєш. Ти просто повинна його знайти.

“Тоді розкажи мені, де його знайти. Ти знаєш усе на світі”, — поривалась вона сказати, але щось у Вемунновому голосі змусило її стриматися.

— Він у тобі. У глибині душі.

— Це ти вже колись казав, — мовила Маріанна. Тепер її щоки аж пашіли.

-1 тоді ти відповіла, що в глибині твоєї душі нічого немає, — нагадав Вемунн.

Він дивився на неї поглядом, що проймав її наскрізь. Атож, той погляд аж заходив у неї. На вигляд він більше не був хлопчиком її віку, він здавався стареньким чоловіком, фокусником, чарівником, якимось…

— Однак це неправда, — сказав він. — Бо в глибині твоєї душі — втрата, а в глибині втрати міститься те, чого тобі не вистачає, бо те, чого нам не вистачає, ми ніколи не забуваємо, а найбільше в світі тобі не вистачає…

— …голосу Генрика, — прошепотіла Маріанна.

— Атож, — сказав Вемунн. — А от я не відчуваю втрати. Мама й тато ніколи не говорили, і мені не може не вистачати голосу, якого я зроду не чув.

Вона схопила його за руку, щоб не впасти.

— Що сталося?

— Просто трішки запаморочилось у голові. Вемунне? —Що?

— Скільки тобі років?

— Стільки, як тобі. Чого ти про це питаєш?

— Ти говориш як… дорослий.

— Я походжу з особливої родини.

— Ти думаєш, це правда?

— Так, я цілком певен. Усі родичі…

— Я маю на увазі не твою родину. Ти думаєш, що й справді в глибині моєї душі таїться його голос?

— Звісно. Де ж йому бути? —Ти хочеш…

— Що саме?

— Ти хочеш допомогти мені його знайти?

Тепер він усміхнувся. Так само, як усміхалися його мама, тато й дідусь. Аж до вух.

— Звісно, — відповів він. — Ти пам’ятаєш у ньому щось особливе?

— Ні, він був звичайнісінький.

— Звичайнісінького голосу не буває.

— Буває. У нього був такий. Для мене. Ми могли проговорити цілий день.

— Про що ви говорили?

— Про все на світі.

— Про що ви любили говорити найбільше?

— Про те, ким станемо, як виростемо.

— Ким хотів стати Генрик, як виросте?

— Льотчиком. Він хотів стати льотчиком.

— А ти ким?

— Мені хотілося літати разом із ним.

— Яке то було відчуття?

— Не знаю. Ми ж ніколи не літали.

— Може, ви робили щось таке, щоб з’явилося відчуття польоту?

— Ні. Так. Один раз.

— Яке то було відчуття?

— Було таке відчуття… ніби я падала.

— Ти думаєш, що в нього теж було таке відчуття? —Я не знаю. Напевно, так.

— Він щось казав? —Я не пригадую.

— Ти щось казала?

— Навряд.

— Але ти щось думала? —Так.

— Що ти думала?

— Я думала, що тепер помчимо, як вітер.

— Але напередодні він тобі щось казав, еге ж? Вона кивнула головою.

— Може, згадаєш, що він казав?

— Ні, але я пригадую щось інше.

— Що саме?

— Щось пов’язане з його голосом. Він…

— Що пов’язане з його голосом?

— Він нетямився від радості, — відповіла Маріанна. —Як?

— Що як?

— Як він нетямився від радості?

Тієї миті вийшов Генрик. Він зупинився перед ними — стояв собі й усміхався. Але усміхався не їй. І не Вемуннові. Він усміхався до чогось іншого. До чогось іншого за їхніми спинами. До чогось угорі. Вона обернулась і побачила до чого. До кубиків леґо.

До споруди. Там не було сходів, що вели в небо. Там не було водоспаду, що летів нізвідки вниз. Це було насправді. Це було тут. У Тіволі.

— Він нетямився від радості в Золотій Вежі, — сказала вона.

РОЗДІЛ 18

Тоді ми підемо туди, — сказав Вемунн.

— Куди?

Маріанна вдала, ніби не зрозуміла, до чого він хилить.

— На Золоту Вежу.

У її потилицю знов уп’ялися пазурі.

— Навіщо?

— Там той голос.

— Нізащо, — прошепотіла вона. — Нізащо в житті я не піду більше на Золоту Вежу.

— Чому?

Вона протяжно зітхнула. —Я боюся.

— Чому?

— То небезпечно.

— Та, мабуть, ні. Це ж Тіволі.

— Ти нічого не знаєш.

— Ні, — тихо сказав Вемунн. — Я про все знаю.

Він подивився на Генрика, що й досі стояв і усміхався. Потім знов обернувся до Маріанни. Вона знала, що він зараз скаже.

— Тоді я поїду з Генриком.

— Ну й гаразд, — мовила Маріанна. — їдьте удвох на Золоту Вежу. Я вернуся до наших.

Вона пішла, перш ніж він щось іще сказав. Пройшовши десять метрів, вона обернулась. їх не було.

Вона бачила в небі маківку Золотої Вежі. “Я туди не піду, — подумала вона. — Я туди не хочу. Ніколи в житті. Ніколи в житті”. І думаючи так, вона рушила з місця.

Спершу поволі. Тоді швидше. А потім побігла. Через увесь Тіволі. Поміж безлічі людей, яких вона не знала. Незнайомі люди галасували й гомоніли голосами, яких вона зроду не чула. Голосами, яких вона більше ніколи не почує. Голосами, яких вона ніколи не матиме в своїй колекції. І поки вона бігла, голоси змінювалися. Тепер вони вже були не людськими голосами, а репетом диких звірів у якомусь кошмарі. Маріанна не переставала бігти. Поки аж захекалась, і її серцебиття перетворилося на єдиний безкінечний удар. Вона так цьому раділа! Повернутися до Тіволі разом із мамою, татом і Генриком! Але тут не було чому радіти. Усе змінилося. Вона не хотіла тут лишатися.

Хотіла додому. Вона хотіла, щоб усе було гаразд. Вона хотіла прибирати. Хотіла писати твори. Про звичайні речі. Вона хотіла дивитися надвір у темне вікно. Вона хотіла їсти.

Вона хотіла спати. І більше нічого не хотіла. Нараз вона зупинилася. Ось вона, та Золота Вежа. Просто перед нею. Позаду черги. Маріанна думала, що бігла від неї геть, а вийшло навпаки. Вона бігла за ними слідом. Щоб зупинити їх. Щоб урятувати Генрика, поки не дуже пізно. Але їх там не було. Ні, вони стояли там. Далеко попереду в черзі. Майже біля самої квиткової каси. Було надто пізно. Пазурі вчепилися їй у потилицю.

— Вемунне! — крикнула вона. — Генрику! Вемунне! Генрику! Вемунн обзирнувся й помахав їй рукою.

— Ми купуємо квитки! — гукнув він. — Тобі теж купити, Маріанно?

— Ні! — крикнула вона. — Не купуйте!

Вона пробиралася крізь чергу, пазурі здавлювали їй потилицю, і вона не переставала кричати.

— Генрику! Тобі не треба туди! Ти можеш упасти!

Тепер вони вже підійшли до каси. Вемунн знову махнув їй рукою.

— Сюди, Маріанно! Ходімо з нами!

— Ніколи в житті! — крикнула вона. — Це небезпечно!

— Ні, — відповів Вемунн. — Нема чого боятися. Це ж Тіволі!

Перш ніж Маріанна щось іще крикнула, Генрик теж обернувся й помахав рукою. І хоч він стояв щонайменше за двадцять метрів від неї, вона його добре бачила. Обличчя.

Усмішку. Очікування.

Саме таким вона його раз уже бачила. Колись давно. Напередодні жовтих воріт. І коли вона побачила це, саме тоді, як вона це побачила, пазурі відпустили їй потилицю, й вона відчула полегшення. Мов пташка. Мов пташка, яка знала, що повинна летіти.

— Я йду, Генрику! — крикнула вона. — Почекай на мене! Я теж хочу з вами! Я хочу з вами на Золоту Вежу.

— Це мій брат! — крикнула вона, пробираючись уперед крізь чергу. —Він ондечки стоїть. Він купив мені квиток. Ми підійматимемося на Золоту Вежу. Ми вже туди підіймалися. То було так захопливо, що ми нетямилися від радості.

І ось вона біля них. Між Вемунном і Генриком, напружена, як струна. Вона міцно схопила їх обох за руки.

— Усе гаразд, Маріанно? — спитав Вемунн. Вона похитала головою.

— Ні, не гаразд.

— Ти боїшся? —Так.

Він кивнув головою.

— Тоді все буде гаразд.

Маріанна глянула на Генрика, що вдивлявся в темінь неба. “Це туди він хоче, — подумала вона. — Навіки. Але я не відпущу його. Він мій старший брат, і я весь час міцно його триматиму”.

Вони поволі підіймалися нагору. Здавалося, цьому не буде кінця-краю. І поки вони підіймалися, час ніби пішов задки. Те, що було, повернулося. Те, що вона забула, згадалося. Книжки, які він читав їй, коли вона була малою, — “Білий коник”, “Вітер на місяці”, “Тисяча й одна ніч”. Ігри, в які вони бавилися, — лудо, блішки*, пошуки чорного Діаманта. Він розповідав їй про чужі країни, в які вони збиралися колись мандрувати. Країни, де можна було просто з дерева рвати помаранчі, і де вода була настільки прозора, що крізь неї проглядалося морське дно, навіть якщо воно лежало на глибині більше сотні метрів. Тепер до неї усе вернулося. Тепер, коли вона сиділа тут, біля нього, і вони поволі підіймалися, по-воленьки-поволі нагору Золотої Вежі.

“Це не минуло, — подумала вона. — Ніщо не минуло. Усе й досі тут. Саме тепер. Це буде вічно”.

І ось вони нагорі. На вершині світу. В небі. Там, де час зупинився. Там, де їм доведеться лишитися назавжди.

— Тепер помчимо як вітер! — крикнув Вемунн. Вагон, у якому вони сиділи, сіпнуло.

Нараз Генрик стиснув Маріанні руку. В її душі відкрився широкий простір, і вона крикнула голосом, який їй не належав, але який вона раніше чула тисячу разів:

— Так! Тепер помчимо як вітер! Вона заплющила очі.

Потім вони впали. Як безкрилі птахи на землю. І водночас нетямилися від радості.

РОЗДІЛ 19

Додому вони пливли на пароплаві, що курсував між Данією та Норвегією. Маріанна й Вемунн стояли удвох, не зводячи з моря очей. Була ніч, і на палубу більш ніхто не вийшов. Вони перехилялися через поруччя і дивилися на білу піну, яку відгонило хвилями кудись у пітьму, що зникала далеко на обрії. Гуркіт мотору й гул моря перетворювалися на шум, а в самій гущі того шуму їй учувався голос. Генриків голос.

Голос її брата, і вона знала, що чутиме його стільки, скільки житиме на світі.

Вона вийняла з кишені данську крону й кинула її якомога далі у воду.

Вемунн обернувся до неї.

— Навіщо ти її кинула?

— На щастя. Якщо я кидаю крону в море й задумую бажання знов приїхати в Тіволі, то так і буде.

— Ти в це віриш?

— Ага, — відповіла Маріанна, — хоч хтозна, чи можна вірити. Може, це добре?

Вона вийняла ще одну крону й подала йому.

— Кинь і ти.

— Немає потреби. Я знаю, що приїду знов. Маріанна повернулася до нього.

-1 коли ж?

— За тиждень. Я буду перебиратися.

— До Копенгагена?

— До мами й тата. Спершу ми замешкаємо в Копенгагені, а тоді помандруємо далі.

-А куди?

— Я не знаю. Мало куди. По світу.

Він кинув крону, що дала йому Маріанна, понад поруччям.

— Навіщо ти кинув? — спитала Маріанна. — Ти ж знаєш, що знов приїдеш.

— Я не задумав, щоб знов приїхати в Тіволі, — тихо відповів Вемунн.

— А що ж ти задумав?

— Я задумав, щоб знову тебе побачити.

Вони стояли і якусь мить дивилися на море, перш ніж Маріанна глянула на нього.

— Я перестала колекціонувати голоси, — сказала вона. Вемунн не обертався.

-Чому?

— Я маю всі голоси, які мені потрібні. Він кивнув головою.

— Атож, напевно, маєш, — згодився він.

-Я почала колекціонувати щось інше.

— Що саме?

— Погляди.

— Погляди?

— Атож, — мовила вона. — Глянь на мене, Вемунне.

Він обернувся до неї. —Чому…

— Помовч. Просто дивись на мене. Вони стояли і більше як півхвилини дивилися одне на одного.

— Тепер я його маю.

— У своїй колекції?

— Так, тепер я його ніколи не забуду.

— Ну і який у мене погляд?

— Такий, яким я його відчуваю. Вемунн підступив на крок до неї.

— Яким ти його відчуваєш?

— Він такий, що мені здається, ніби я вмію літати, — відповіла вона й перевела погляд на море.

Маріанна стояла біля Генрика в його кімнаті. З кубиком леґо в руці. Потім подала кубика йому. Він виліз на стілець і став такий заввишки, що діставав до стелі. Він примостив кубика на вершину споруди й глянув на Маріанну. Маріанна підняла з підлоги ще один кубик і подала йому. Він примостив його на попереднього кубика. Він не кивав головою, не подавав їй жодного знаку, що саме хоче робити, але брав кубики, які вона йому подавала, й ставив їх один на одного. Так вони і будували. Урешті-решт лишилося тільки дві фігурки леґо. Маріанна подала їх Генрикові, і він поставив ті фігурки на вершині споруди. Під самою стелею. Упоравшись із усім, він глянув на Маріанну. Вона зашепотіла:

— Це ти і я. Це ми двоє. Скоро ми помчимо як вітер!

Генрик нічого не відповів. Він скочив зі стільця й витріщився на Золоту Вежу.

Потім ударив по ній ногою так, що кубики попадали додолу.

Маріанна стояла й кілька секунд на них дивилася. Тоді засміялась.

її серце мало не лускало від сміху.