Поезія «За сонцем хмаронька пливе» — прекрасний зразок пейзажної лірики Тараса Шевченка, створений під час заслання на Косаралі у 1849 році. Через витончені зорові образи заходу сонця поет майстерно розкриває складний психологічний стан ліричного героя. Світла, затишна картина природи, де хмаронька ніжно огортає сонце, мов мати дитину, різко змінюється тривожним відчуттям із настанням вечірнього туману й темряви. Цей контраст утілює вічну боротьбу світла й мороку, надії та невимовного суму на самоті.
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З богом заговорить…
А туман, неначе ворог,
Закриває море
І хмароньку рожевую,
І тьму за собою
Розстилає туман сивий,
І тьмою німою
Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
[Перша половина 1849, Кос-арал]