Поезія «Україна в старовину» Олександра Олеся — це яскравий і мальовничий твір пейзажно-історичної тематики, що занурює читача в атмосферу прадавніх українських земель. Автор майстерно змальовує дику, недоторкану природи минулого: дрімучі споконвічні ліси, повноводні ріки та безкраї степи, де колись точилося суворе життя перших поселенців. Твір вирізняється милозвучністю, багатством художніх засобів та глибоким патріотичним пафосом, пробуджуючи любов до рідного краю та його історії.
Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб’ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.
Велетенські граби, вільхи,
Сосни, явори, дуби
Раз в століття полягають
Після віку боротьби.
Де родились, там вмирають,
Обертаються у тлінь,
На могилах виростає
Ряд наступних поколінь.
По лісах шумлять потоки,
Смарагдові від трави,
Розпливаючись то в багна,
То в озера, то в стави.
По річках, озерах, багнах
Вічний галас, вічний спів,
Крик гусей, качок і чапель,
Зойк чайок і журавлів.
Лебедині білі зграї
В небі хмарами летять,
Навкруги орлині крила
Гучно, хижо лопотять.
Над струмком спинився олень,
Прислухається, тремтить,
Десь почув непевний шелест
І зникає через мить.
То ведмідь ішов напитись,
Остудитися в воді,
То збирають під дубами
Чорні вепри жолуді.
По лісах блукали кози,
Тури, олені, вовки,
Кабани, ведмеді, лосі,
Рисі, зубри, борсуки.
Не стихав до ночі галас,
Дикий рев і ніжний спів…
Все кругом жило, змагалось,
Ліс дивився і шумів.
По лісах дрімучих, темних,
З луком пращур наш ішов,
З рисем, лосем і ведмедем
Він боровся і боров.
Здобував він теплі хутра,
М’ясо, шкуру на свій дах,
Часом сам роздертий падав
З серцем звіря у руках…
А на півдні за лісами
Колихалось море трав:
То над степом буйний вітер
На шовкових струнах грав.
Степ широкий, степ безмежний,
Де початок, де твій край?!
Коли сам стрибог не знає —
У Дажбога поспитай.
В день ясний горіло сонце,
Нерухомо вітер спав,
Нерухомо в мертвій тиші
Степ незайманий стояв.
В бурю він шумів, як море,
І ховався в сизій млі,
Полохливо буйні трави
Припадали до землі.
А зимою умирав він,
Спав під килимом снігів…
Тихо, пусто… Тільки чути
Десь сумне виття вовків.
Та часами прогуркочуть
Диких коней табуни;
Наче вихори, здіймають
Білу куряву вони.
На лісах дрімучих, темних,
На незайманих степах
Спочивала Україна
В золотих, дитячих снах.