Поезія «Тиша морська», створена Лесею Українкою в серпні 1890 року в Євпаторії, є однією з найяскравіших перлин її ранньої пейзажної лірики. Твір змальовує полудневий штиль на морі, де вода, небо та сонячне світло зливаються в гармонійну картину золотистої блакиті. За споглядальним спокоєм природи приховується сміливе романтичне поривання ліричної героїні — вирушити у далеку подорож услід за сонцем, не боячись жодних життєвих бур і підводного каміння.
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
Євпаторія, 1890, 16 серпня