Поезія «Ти знаєш, що ти — людина» Василя Симоненка — один із найяскравіших зразків української філософської лірики доби шістдесятництва. У центрі твору постає мотив самоцінності й неповторності людської індивідуальності, де кожен має свій унікальний внутрішній світ, власні радості й переживання. Автор закликає читача усвідомити швидкоплинність земного буття та не змарнувати дорогоцінний час, дарований для любові, щирих почуттів і пізнання світу. Енергійний ритм і виразні афористичні рядки перетворюють цей вірш на життєствердний гімн людині та її високому покликанню.
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.