Поезія Станіслава Чернілевського «Теплота родинного інтиму…» — це сповнений ніжності та світлого спокою ліричний етюд про матір і рідний дім. Автор вибудовує дивовижний метафоричний образ матері-берегині, котра ранковим вогнем у печі та «мотузочком диму» єднає затишну земну оселю з високим небесним світом. Поруч із рідною людиною ліричний герой знову відчуває себе захищеною дитиною, біля якої стихають життєві тривоги та розвіюється душевний біль. Твір захоплює філігранною образністю, щирим психологізмом і глибоким відчуттям нерозривного духовного зв’язку поколінь.
Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.
Весело і з ляком серед печі
Полум’я гуляє по гіллю.
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.
Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я — малесенька дитина,
Мати знає більше, аніж я.
Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.