«Пісня про рушник» Андрія Малишка — один із найпронизливіших ліричних творів української літератури, що здобув всенародну славу та став справжнім духовним гімном синівської любові. Центральним образом поезії постає вишитий рушник, який уособлює материнське благословення, життєву долю та нерозривний зв’язок із рідним краєм. Вірш наповнений світлою журбою, теплом спогадів про батьківську хату і безмежною ніжністю до найдорожчої людини.
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.