Поезія «Не бував ти у наших краях!» Павла Тичини сповнена щирого захоплення мальовничими українськими просторами та духовною міццю рідного народу. Автор створює величний пейзаж степового краю, протиставляючи пасивний сум і сльози оптимізму людей праці, які не вміють ридати і навіть нивку не орють без бадьорої пісні. Вірш вирізняється особливою мелодійністю, динамічним ритмом та глибоким патріотичним пафосом.
Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях…
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди — й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах… —
Не бував ти у наших краях.