Вірш «Мені тринадцятий минало…» належить до найвідоміших зразків автобіографічної лірики Тараса Шевченка, створених на засланні в Орській фортеці 1847 року. У центрі твору — щемливі спогади поета про власне дитинство, коли коротка мить гармонії з природою раптово розбивається об усвідомлення своєї кріпацької долі та сирітства. Контраст між безтурботним захватом хлопчика-пастушка і гірким болем беззахисності пом’якшує образ дівчини, яка щирим теплом повертає дитині віру й надію. Психологічна глибина переживань та інтимний тон оповіді роблять цей вірш однією з найпронизливіших перлин української поезії.
N.N.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. …
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала …
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи, на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!..
[Орська, кріпость 1847]