«Лебеді материнства» Василя Симоненка — один із найвизначніших творів української лірики другої половини XX століття, що гармонійно поєднує мотиви народної колискової з громадянським пафосом. Композиційно вірш ділиться на дві взаємопов’язані частини: казковий затишок маминого заколисування поступово переростає у сповнене життєвої мудрості напуття юнакові перед далекою мандрівкою. Казкові образи рожевих лебедів, білявої хати, верб і тополь символізують духовний зв’язок із рідною землею та родинну пам’ять. Кульмінаційні рядки твору утверджують вічну моральну істину: людина має свободу життєвого вибору, проте рідна мати й Батьківщина залишаються єдиними й незмінними назавжди.
Мріють крилами з туману
лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима,
Материнська добра ласка
в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо,
не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.