У Англії колись був король Лір
І панував собі на честь і славу,
Мав повагу він, і в сусідів мир,
І забезпечену державу.
Між іншими достатками його
Були також три доні гожі,
Прегарні й свіжі, що перевищали
Красою три червоні рожі.
Та королю подобалось старому
Раз їм питання предложити:
«Котра з дочок моїх найбільш
Мене потрафить ублажити?
Потіха старості моєї — ви,
Тож по черзі хай кожна скаже,
Яку найбільшую любов мені
Вона ділами своїми докаже».
Регана, з них найстаршая, рекла:
«Мій отче, як мені вас не любити?
Якби яка пригода надійшла,
Готова я за вас і кров пролити.
А хоч і серце би моє криваве
На штуки посікти хотіли,
Воліла б я, ніж малась допустить,
Аби яку ви прикрість потерпіли».
«І я, — сказала другая на те, —
Волю хоч би найтяжче бідувати,
Прийняти муки й ганьбу, ніж би ви
Біди якої мали зазнавати.
Я день і ніч готова вам служить,
Стать вам найменшою слугою,
Щоб віку свого ви могли дожить
У радощах та супокою».
«Тепер мені, — король старий сказав, —
Яснішою будучність стала.
Та ще ти, наймолодшая моя,
Свойого слова не сказала».
— «Я рада, — мовила Корделія, —
Свій довг дитячий все сповняти,
Послушна бути вам у всім,
А більш не в силі я нічого вам сказати».
«Так ти, — рік він, — не можеш більш нічого
Дать, ніж повинність повелить дитяча?
То видно, що твоя любов до мене
Не так-то вірна та гаряча.
То ж будь прогнана з мого двору!
Не хочу знать нелюбої дитини.
З мойого царства не дістанеш ти
По моїй смерті ні частини.
Лиш твоїм сестрам, що за мене раді
Хоч голови свої покласти,
Розділю я свою державу й дам
Обом по рівній части.
Дарую їм предківськую корону,
І власть, і королівськую подобу,
Аби мене в любві своїй за те
Пропильнували аж до гробу».
Отак дві старші сестри підійшли
Старого короля облесними словами,
Найменшу ж через королівський гнів
Сей час з двора протурено за брами.
Мов сирота, пішла Корделія,
Блукаючи від міста до села,
Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім
Собі притулку не знайшла.
Аж як до Франції дісталася,
Скінчилася її недоля;
На кращім ґрунті запишалася,
Мов гарний цвіт з чужого поля.
Король французький як пізнав її,
Не дбаючи на гнів вітця старого,
За королеву взяв її до себе
На радість королівства свого.
В дочки найстаршої живе
Старий король тим часом;
Що зразу там було мов медове,
Та незадовго стало квасом.
Регана при своїм дворі його
Держати з невеликим почтом мала,
Та почет той у скорому часі
Увесь від нього відібрала.
«Чи се ж така твоя заплата
За те, що царство все своє
Я вам віддав? Тепер донька для тата
Й малої крихти пожалує!»
Се мовивши, король пішов
Шукать притулку в Гонерільї.
Та де! Вона також була
Безжальна у своїм свавіллі.
Вона казала: «Тільки одного
Вам слугу можу я лишити,
Бо інший почет тут мені не в лад,
Нічим вас більше вдовольнити».
«О боже! — скрикнув нещасливий батько, —
Се так ви мої сивини шануєте!
Не знав я, що за хліб ви мій
Отрутою мене частуєте!»
І з розпукою в серці вийшов він,
Блукав у бурю, в дощ і холод,
Рвав сивий волос свій і проклинав
Дітей невдячних лютий голод.
«Корделіє! Моя невинна доню! —
Він кликав у страшній тузі, —
Тепер я бачу всю твою любов,
А сам караюся в сльозі!»
Знесилений, безпомічний, як тінь,
Дістався Лір до Франції країни,
Прийшов у пишний замок і упав
До ніг найменшої дитини.
Корделія не пам’ятала зла,
Сльозами ноги батькові вмивала,
Вдягла у царські шати знов його
І з серця смуток проганяла.
«Мій любий отче, годі сумувать!
Ми вам повернемо державу!
Французьке військо рушить у похід,
Щоб захистити вашу правду й славу!»
І рушило французьке військо в бій,
І перейшло британські води,
Розбило злих сестер бездушний рід
І визволило всі народи.
Вернув корону королеві Лір,
Та радість та була гіркою:
В бою Корделія лягла,
Убита вражою рукою.
Побачив се старий нещасний батько,
І серце тріснуло від болю:
Упав він мертвий коло тіла доні,
Оплакуючи гірку долю.
В одній могилі їх поховано,
У тишині під небесами,
І довго плакали над ними всі,
Вмиваючись гарячими сльозами.