Історична поема «Іван Підкова», створена Тарасом Шевченком у 1839 році в Санкт-Петербурзі, належить до раннього періоду його творчості. Твір композиційно поділений на дві контрастні частини: тужливий спогад про колишню славу запорожців та сповнену романтичного пафосу картину відчайдушного морського походу козаків. В образі отамана автор утілив народний ідеал мудрого й рішучого ватажка, беззаперечно відданого боротьбі за свободу рідної землі. Динамічний опис морської стихії та незламний дух козацтва роблять цей твір однією з найвеличніших сторінок української героїчної поезії.
I
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
“А нуте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!”
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
“Грай же, море!” — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає…
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
“Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!”
“Добре, батьку отамане!” —
Кругом заревіло.
“Спасибі вам!” —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.
[1839, С.-Петербург]