Поезія «Гей, нові Колумби й Магеллани» — один із найяскравіших зразків патріотичної та громадянської лірики Василя Симоненка. Вірш побудований у формі пристрасного звернення до молодого покоління, яке автор закликає відкинути душевний спокій, рутину та байдужість заради пізнання світу й служіння народові. Морська романтика мандрів тут переростає в глибоку метафору відкриття «духовних островів» в океані рідної культури та самобутньої України. Твір сповнений оптимістичної енергії шістдесятників, щирого максималізму та віри в невичерпний потенціал людини.
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.
Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.
Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені…