Поезія «Гаї шумлять…» Павла Тичини належить до вершинних досягнень української пейзажної лірики раннього періоду творчості митця. У цьому творі майстерно поєднано зорові та слухові враження, що створює неперевершений ефект присутності та музичного звучання. Наскрізний настрій світлої радості, оновлення й злиття людської душі з розквітлою природою розкривається через багатство оригінальних рифм та незвичну динаміку образів.
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Iздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1914