Вірш «Підкова» Ірини Жиленко — це сповнена світла поетична мініатюра, у якій буденний зимовий краєвид перетворюється на барвисту казкову феєрію. Авторка майстерно відтворює безпосередній світ дитячої уяви, де сніг переливається зеленими та фіалковими кольорами, а знайдена золота підкова здатна зачарувати ціле місто. Головна ідея твору ґрунтується на щирій доброті та безкорисливості: лірична героїня вирішує повернути диво його справжньому господарю, адже щастя не можна сховати у валізу. Поезія вирізняється неповторною ніжністю, грайливим гумором і яскравою образністю, що є візитною карткою стилю видатної письменниці.
Була зима. Ішов зелений сніг.
За ним — рожевий. Потім — фіалковий.
І раптом протрюхикав на коні
Дідусь Мороз. І загубив підкову.
Та не просту. А золоту. Таким,
на місяць схожим, серпиком лежала, —
аж розгубились в небі літаки,
кричали: “Мама!” —
Й крильцями дрижали.
А я знайшла. Сказала їй: — Світи
тут, на вікні. Щоб все мені збулося! —
Зійшлися і роззявили роти
сімсот роззяв. Стоять вони і досі…
Круг них світився то зелений сніг,
то голубий, то ніжно-фіалковий.
Вони стояли вперто, день при дні, —
зачарувала їх моя підкова.
Що ж, покладу підкову в чемодан,
куплю я шубу. А тоді поїду
в Лапландію. Хоч трішки і шкода,
вже так і буть — віддам підкову Діду.
Оце і все. А сніг звичайним став.
Легкий і рівний, пада, пада, пада…
Роти закрили всі сімсот роззяв.
І розійшлись… І полягали спати.