«Пан Белло і блакитне диво» відомого німецького дитячого письменника Пауля Маара (в українському перекладі Ольги Сидор) — це сповнена гумору, доброти та несподіванок сучасна казкова повість. Сюжет розгортається довкола дванадцятирічного Макса та його батька-аптекаря, у чиїх руках опиняється таємничий синій еліксир, що здатен прискорювати ріст і перетворювати тварин на людей. Коли улюблений пес хлопчика Белло куштує чарівну рідину, життя родини змінюється назавжди, ставлячи героїв перед низкою кумедних і водночас зворушливих життєвих випробувань. Твір досліджує теми щирої дружби, родинного тепла, взаєморозуміння та відповідальності за тих, кого ми приручили.

РОЗПОВІДАЄ МАКС

Якби тоді до тата в аптеку не прийшла та старенька бабуся, ми не зазнали 6 усіх отих наших клопотів. І Едґарових теж.

Це можна зрозуміти так, ніби ми мали не лише наші клопоти, а ще й Едґарові. Але я, звісно, не це мав на увазі. Хоч Едґара з його безперервними вимірюваннями, графіками й таблицями нелегко буває витримати. Самі подумайте, щоразу, коли ми з татом приїжджаємо до нього в гості на ферму, він міряє мій зріст. Результат вносить у графік — малює крапочку, а потім окремі крапки з’єднує червоною лінією. Мовляв, так йому зручніше стежити за моїм ростом. Не знаю, яка з цього користь. Те, що я щороку стаю трохи вищий, я бачу по своїх штанях. Минулорічні штани заледве сягають мені до кісточок.

Між іншим, мені не дозволено називати його Едґаром, хоч саме так він і зветься. Він завжди мене виправляє: “Максе, мене звати пан Едґар!”

Але загалом пан Едґар зовсім непоганий. Зрештою, він же найкращий татків друг.

І якби та дивна старенька бабуся не прийшла в аптеку, ми б ніколи не познайомилися з паном Белло. А оце вже справді було б дуже-дуже шкода. Отож врешті-решт таки добре, що вона принесла нам той сік.

Ні, мабуть, мені все-таки слід почати мою історію ближче до початку. Верена каже, що розповідати історії ліпше з початку, а не з кінця.

Але Верена Синеліхт з’являється пізніше. Отже, треба повернутися ще трохи назад!

По-справжньому все почалося, коли мені виповнилося дванадцять років і на день народження тато подарував мені собаку.

Я сказав йому, що в подарунок хочу песика.

— Неможливо! — відповів він. — Пес в аптеці — це негігієнічно. Ні, це неможливо.

Мій тато — аптекар. Нам належить аптека “У Зіркера” в провулку Лева. Я спробував його переконати:

— Але ж собаці не потрібно заходити в аптеку. Я триматиму його нагорі, в квартирі.

Тато тільки похитав головою.

— Максе, собаці потрібен простір. Пес нагорі, в квартирі — як ти це собі уявляєш?

— Чудово уявляю, — відказав я. Але тато лише хитав головою.

Тоді я розповів, що мрію про собаку, огрядній пані Ліссенков, яка вже двадцять років прибирає в нас, у помешканні і в аптеці. І поскаржився, що тато мені не дозволяє.

Вона сказала:

— Дозволь мені побалакати з твоїм батьком. Якщо мені вдасться його переконати, вважай це моїм прощальним подарунком. Наступного тижня я виходжу на пенсію. Все, кінець прибиранню!

І вона справді поговорила з татом і сказала йому, що хлопець (тобто я) часто залишається вдома сам, тим часом батько, який самотужки виховує дитину (тобто тато), сидить унизу, в підсобці аптеки й змішує якісь смердючі рідини, які змінюють колір і димлять.

Тато заспокоїв її, сказав, щоб вона, не хвилювалася з приводу його експериментів, мовляв, він лише винаходить добрива для свого друга Едґара. Тобто для його полів і городів.

Пані Ліссенков пояснила, що їй ідеться не про експерименти, а про хлопця Макса. Він росте без матері, почувається доволі самотнім, і єдине, що могло б тут допомогти, це хатня тварина, найліпше — песик.

Хоч я анітрішки не почував себе самотнім, але не заперечував і навіть спробував зробити якомога самотніший вираз обличчя.

Пані Ліссенков зачепила тата за живе, це я відразу помітив. Коли згадують маму і натякають, що, можливо, тато не надто добрий батько, він геть занепадає духом.

Вони з мамою розлучилися чотири роки тому. П’ять років тому ми були у відпустці в Австралії. Там мама познайомилася з новозеландським мисливцем на крокодилів і кинула нас. Сказала, щоб ми з татом не сумували. Мовляв, вона все життя любила пригоди. Отож із неї досить стояння за аптечним прилавком. Чесно кажучи, я можу її зрозуміти: їй не хотілося все життя продавати таблетки. Тато теж не в захваті від свого фаху. Найбільше йому подобається сидіти в підсобці і вкривати різними фарбами пігулки, виготовляти желатинові цукерки всіляких екзотичних кольорів або малювати картини, які він потім виставляє на вітрину, між вітамінками і спреями від нежитю.

Мама завжди любила пригоди. Напевно, вона успадкувала це від свого батька, мого дідуся по материнській лінії. Я його не пам’ятаю. Він рано помер, загинув при спробі спуститися Ніагарським водоспадом у металевій діжці. Він дістався додолу цілий і неушкоджений. Але, на жаль, внизу саме почалася гроза, і в діжку вдарила блискавка.

Перед тим як мама й тато одружилися, мама часто ходила на полювання і стріляла в диких кабанів. Татові це видавалося жахливим. Він любить тварин і не годен зрозуміти, як можна в них стріляти.

Заради тата мама облишила полювання й стріляла тільки на подвір’ї, в бляшанки, розставлені на каменях. Але наші сусіди скаржилися через постійну стрілянину. Тож вона облишила й це і стріляла лише з газового пістолета в підвалі аптеки по мішенях, які на її прохання виготовляв тато. Інколи вона випадково влучала в пляшечку з котроюсь із татових мікстур. У таких випадках мама замітала скалки і, загорнувши їх в аптекарську газету, ховала в кошик на макулатуру. Але

здебільшого пані Ліссенков все одно довідувалася, що сталося, і жалілась татові: “Ваша дружина знову підстрелила мікстуру від кашлю”.

Тато завжди захищав маму, відповідаючи щось на зразок: “Нічого страшного. З ким не буває. Зроблю нову. У тієї все одно був не надто привабливий колір, вона була занадто зеленава”.

Ну, гаразд. Але, на жаль, мама все одно нас покинула.

На зворотній дорозі з Австралії тато мене потішав: “Тепер я буду тобі й за батька, й за матір”, — пообіцяв він.

Коли ми приїхали додому, я спершу був трохи розчарований. Я ж собі уявляв, що тато, стаючи мені за матір, буде якось перебиратися на жінку. В перуку, спідницю й панчохи. Мені було дуже цікаво, як він у всьому тому виглядатиме. Тепер я, звісно, знаю, що він це мав на увазі не буквально, а в переносному розумінні. Але ж тоді я ще був молодший.

Чотири роки тому — мені вже було вісім — мама написала нам листівку. Я дуже зрадів, бо на листівці були дві австралійські марки, а вони в нас досить рідкісні. Я виміняв їх у класі на шість американських марок і віддав їх Робертові Штайн-гоєру, щоб він дав мені спокій. Справа в тому, що Штайнгоєр полюбляв дорогою зі школи додому чіплятися до мене, причому дуже тупо. На жаль, це подіяло лише на тиждень, а тоді він знову став такий самий підлюк, як і раніше.

Що там було на листівці, я вже добре не пам’ятаю. Здається, мама писала, що вона зі своїм новим чоловіком переїхала в Тасманію, а може, в Туніс. У будь-якому разі, країна починалася на “Т”. І що вони полюють на тигрів чи на левів.

Але повертаюсь до песика: пані Ліссенков сказала саме те, що було потрібно, і тато дозволив мені завести собаку.

На мій дванадцятий день народження — а це була середа — ми з татом вирушили на пошуки пса і відвідали чотири розплідники. Тато сказав, що це має бути не дуже великий собака, бо в нас мала квартира. Ми оглянули твердошерстих ям-ників, пуделів, тер’єрів і шнауцерів. Але мені не сподобався жоден. Мені здається, що можна з першого погляду відчути, хочеться тобі мати якогось певного собаку чи ні. І жодне цуценя з усіх, кого ми подивилися, не викликало в мені цього особливого відчуття.

Так ми повернулися додому без песика і разом з пані Ліссенков поласували іменинним тортом. Тато сам його спік і вкрив цукровою глазур’ю як мінімум семи різних кольорів.

йому малюнки на уроках образотворчого мистецтва. У Зіркера було “відмінно” з малювання, і він не мав рівних у змішуванні фарб.

Пан Едґар хотів стати математиком або фізиком.

ЗІРКЕР І ПАН ЕДГАР

Пан Едґар і Зіркер, батько Макса, приятелювали. Вони були знайомі ще зі школи.

Пан Едґар був найкращим математиком у класі і завжди допомагав Зіркерові робити домашні завдання з алгебри й геометрії. За це Зіркер малював

Зіркер мріяв стати видатним художником і щоб його картини висіли в усіх музеях світу.

Пан Едґар став фермером, Зіркер — аптекарем.

Винні в цьому були їхні батьки. Батько пана Едґара сказав: “Математика? Як ти це собі уявляєш? А що буде з нашою фермою? Твій прадід був селянином, твій дід був селянином, я селянин, і ти теж будеш селянином. Баста!”

“Баста!” означало в нього: кінець дискусії, жодних заперечень! .

Так пан Едґар став селянином.

Однак при всьому бажанні не можна стверджувати, що пан Едґар став особливо успішним фермером. На відміну від більшості його колег по фаху, він не міг купити собі навіть мерседеса з дизельним двигуном. Коли пан Едґар приїздив до свого приятеля Зіркера в місто, то або на тракторі, або на своєму мопеді.

Можливо, він не розбагатів тому, що занадто мало часу приділяв своїм угіддям. Мабуть, треба було ретельніше переорювати та удобрювати їх. Однак пан Едґар більше полюбляв стовбичити у стайні, перед велетенською таблицею, яку він прикріпив до стіни з правого боку від сталевих дверей чотирнадцятьма сталевими болтами, і вносити у неї всілякі числа.

Наприклад, він щоранку вимірював відстань між ніздрями своєї свині і вираховував співвідношення цього показника до маси тіла тварини. Так уже через вісімнадцять місяців пан Едґар міг математично точно довести, що відстань між ніздрями збільшується пропорційно до нарощування ваги свині.

Зіркерові теж довелося поховати мрії свого дитинства. Його прадід був аптекарем, заснував аптеку “У Зіркера”. Потім її успадкував Зіркерів дід. Він був геніальний фармацевт, винахідник ліків, настоянок і косметичних засобів. Свого часу його навіть називали в міській газеті “магом із провулка Лева”, бо за допомогою власноруч приготованого засобу йому вдалося вилікувати заступника бургомістра від пияцтва.

Коли Зіркер розповів своєму батькові про те, що хоче вчитися у школі мистецтв і стати художником, той лише похитав головою і сказав: “Мій

дід був аптекарем, мій батько був аптекарем. Я страшенно любив історію, особливо німецьке середньовіччя. У дитинстві я конче хотів стати істориком. Але що тоді було б із аптекою Зіркерів? Інколи треба забути про дитячі мрії. Розумієш?”

Зіркер зрозумів. Так пан Едґар став фермером, а Зіркер — аптекарем.

Зіркер і пан Едґар мали ще одну спільну рису. Вони обидва були незадоволені своїми іменами. Точніше кажучи, Зіркер — іменем, а пан Едґар — прізвищем.

Прізвище пана Едґара було Стражне. Уявіть собі людину, яка вклоняється і називає своє прізвище: “Стражне”. Той, кому вона рекомендується, точно спитає: “Що саме видається вам таким страш-ним?

Не набагато ліпше виходило й тоді, коли він казав приблизно таке: “Моє прізвище Стражне”, бо тоді його перепитували: “Чому страшне? А як ваше прізвище?”

Тому пан Едґар просто вирішив не називати свого прізвища. Представляючись, він казав: “Називайте мене просто пан Едґар!”

Натомість батько Макса не любив називати свого імені і представлявся просто “Зіркер”. Річ у тім, що його звали Піпін, через що з нього ще в школі страшенно глузували. Своїм незвичним іменем він завдячує тому, що серед усіх королів німецького середньовіччя його батько найбільше цінував Піпіна Третього.

Аби принаймні його син не страждав від незвичного ймення, Зіркер назвав його просто й коротко: Макс.

ДИВНА БАБУСЯ

Приїхав пан Едґар, знову припаркував свій трактор у недозволеному місці, ввалився в аптеку й накинувся на Зіркера:

— Мусиш мені допомогти. Так далі не можна. Урожай щоразу гірший, трава не росте, не кажучи вже про картоплю. Салат пожерли слимаки, а цибулю, яку я посадив, просто годі знайти. А я ж накреслив собі досить точний план у масштабі 1:50.

— Доброго ранку, пане Едґар, — привітався з приятелем Зіркер. Він завжди наполягав на ввічливості. — І тепер я маю допомогти тобі шукати цибулю?

— Дурниці, — відповів пан Едґар. — Ти маєш зробити для мене особливо потужне добриво. Щоб усі штуки там на моїх полях і грядках росли й буяли. Бо інакше навіщо мені друг аптекар?

— Але, наскільки пам’ятаю, минулого місяця я вже зварив для тебе добриво, — сказав Зіркер.

— Так, так, зварив, — визнав пан Едґар. — Але воно ще не оптимальне. Я удобрив ним траву. Вона потяглася вгору, це було й справді багатообіцяю-че. Але за деякий час, на жаль, закучерявилась.

— Закучерявилася? — здивувався Зіркер. — Що ти маєш на увазі?

— Ну, тепер вона має такі дивні кружальця, схожа радше на штучну зелену вовну, яку продають на Великдень.

— Шкода. Мабуть, я додав забагато надроло-ну, — сказав Зіркер. — Тобі довелося викинути цю траву?

— Ні, я згодував її кролеві. Вона йому навіть посмакувала. Але, може, ти спробуєш ще раз? — попросив пан Едґар. — Мені буде важко збути на базарі кучеряву моркву. І цибулю з кучерями я, певно, теж не продам.

— Спробую, — сказав Зіркер. — Дай мені п’ять днів часу.

— П’ять днів? Це ж 120 годин, відповідно 7200 хвилин, — порахував пан Едґар. — А не можна трішки швидше?

— Ну гаразд, постараюся. Коли добриво буде готове, я дам тобі знати, — сказав Зіркер. — Якого кольору воно має бути? Я пропоную зелений, це пасуватиме до кольору рослин.

— Колір мені байдужий, — відповів пан Едґар. — Головне, щоб рослини швидше росли. Ну добре, мені вже треба йти, о сімнадцятій двадцять мушу погодувати свиню. О сімнадцятій сорок на черзі кури. До побачення, Зіркере.

— Нема чого так квапитись, пане Едґаре. Мій годинник поспішає на п’ять хвилин! — гукнув йому навздогін Зіркер. Бо пан Едґар, поглянувши

на великий круглий годинник над аптечною шафою, побіг до дверей.

Насправді ж годинник спішив майже на десять хвилин. В обідню перерву Зіркер трішечки перевів уперед велику стрілку, щоб раніше скінчити працю і ще трохи помалювати.

Але пан Едґар уже захряснув за собою двері.

Через високе вузьке вікно Зіркер побачив, як пан Едґар розмовляє з поліціанткою. Вона саме виписала штрафну квитанцію за паркування транспортного засобу у невідповідному місці й хотіла почепити її, як завжди, під двірники на лобовому склі. Але трактор пана Едґара не мав лобового скла, а відтак і двірників. Тож вона запхала квитанцію панові Едґару просто в кишеню сорочки, повернулася і пішла геть, не звертаючи уваги на його активні протести.

У ту мить, як Зіркер, усміхаючись, дивився крізь вітрину на вулицю, на дверях аптеки баламкнув дзвінок. Увійшла старенька жіночка.

Зіркер здивовано розглядав її. Вона була трішки згорблена, з-під її чорної шапочки стирчало коротке волосся солом’яного кольору, і, незважаючи на теплу весняну погоду, на ній був хутряний кожух.

— Чим можу вам допомогти? — спитав він.

— Чим ви можете мені допомогти? — перепитала жінка. — Наразі мені нічого не спадає на думку. Ми можемо колись разом поміркувати…

— Я маю на увазі, що я можу вам продати? У вас є з собою рецепт? Що ви хочете купити? — питав Зіркер. Він намагався говорити повільно й чітко. Старенька бабуся видавалася дещо спантеличеною.

— Я нічого не хочу купити. Навпаки. Я хочу вам щось дати, — відповіла вона.

— Дати? Як це? — не зрозумів Зіркер.

Бабуся відкрила обшарпаний наплічник, який виглядав так, ніби був щонайменше того ж року народження, що і його власниця, й витягла звідти дуже велику пузату пляшку.

— Ось, — сказала вона й поставила пляшку на прилавок перед Зіркером. — Я вже стара. Ах, стара — не те слово! Прадавня! — Вона усміхнулась, і Зіркер побачив, що в неї бракувало переднього зуба. — Мені вже не довго лишилося. Родичів у мене нема. А було 6 шкода, якби після моєї смерті еліксир просто вилили. Адже й ви так вважаєте, еге ж?

— Еліксир? — обережно перепитав Зіркер.

— Ну, оце, — відповіла вона і показала на пляшку. — Не впізнаєте етикетки? Це ж іще від вашого діда, “мага з провулка Лева”, як його називали. Він його винайшов і до певної міри випробував на мені. І, як бачите, вдало. — Помітивши розгублений погляд Зіркера, вона додала: — Хіба він вам про це не розповідав? Зазвичай таку таємницю передають в родині від діда до батька, від батька до сина. Правда ж?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Зіркер.

Уся ця справа видавалася йому дедалі химернішою. Тепер він пригадав, що колись йому вже розповідали про стару дивачку в кожусі. Що вона нібито інколи під час повні виходить у свій садочок і виє на місяць.

— Зі мною ви можете говорити абсолютно відверто, — сказала вона. — В аптеці ж нікого нема. Собі я відлила вдома невеличку пляшечку і поставила в холодильник. Про всяк випадок. Адже він діє не вічно, ви ж розумієте. Поводьтеся з ним обережно!

— Обережно? — повторив Зіркер. — Ви маєте на увазі, коли я його питиму?

— Питимете? Я 6 вам цього не радила, — сказала вона. — Не уявляю, що станеться, якщо його вип є людина.

— Людина? А хто ж іще? — Тепер Зіркерові стало зрозуміло, що старенька й справді трішки — е-е-е… — збентежена.

“Як би її позбутися? Мабуть, найліпше буде, якщо я погоджуватимуся з її дивацтвами й не су-перечитиму”, — сказав він собі.

— Як чудово, що ви подумали про мене, — сказав він. — Я можу належним чином оцінити ваш дарунок.

— Ну, ось бачите, — задоволено промовила стара. — Я ж знала, що ви в курсі. Удачі вам із соком!

— Соком? — запитав Зіркер.

Вона поглянула, хитаючи головою, здивована такою нетямущістю.

— Ну, тим, у пляшці, — сказала вона.

— А, так, звичайно. Тим, у пляшці, — повторив Зіркер і посміхнувся. — Тоді красно дякую і до побачення!

— Прощавайте, — відповіла вона, повернулася й почовгала до виходу.

Зіркер розглянув подарунок. Пляшка, яка стояла тепер перед ним на прилавку, була закоркована і на дві третини наповнена блакитною рідиною. Зіркер потяг за корок і ледве спромігся його витягнути — старенька втиснула його в шийку пляшки з неабиякою силою.

Зіркер принюхався. Рідина, яку бабуся назвала “сік”, не мала запаху. Може, це вода, в яку вона через свою забудькуватість перекинула синє чорнило?

Деякий час Зіркер стояв нерішуче. Тоді вдарив кулаком по корку, загнавши його глибоко в шийку, підняв пляшку обіруч, відніс її в підсобку. І поставив на лабораторний стіл.

Після цього він повернувся в аптеку й визирнув крізь шибу вітрини на вулицю. Трактора пана Едґара там більше не було, як і самого пана Едґара.

МАКС РОЗПОВІДАЄ І ЕКСПЕРИМЕНТУЄ

Понеділок почався геть кепсько. Спочатку я майже на годину спізнився до школи. Ми з татом знали, що в неділю о третій годині ночі треба перевести годинники, у зв’язку з переходом на літній час. Тато відразу ж уранці перекрутив велику стрілку аптечного годинника. Але про мій будильник він забув. Коли той, як завжди, продзвонив о шостій тридцять, насправді вже було пів на восьму. Я здивувався, що на вулиці не видно інших школярів.

Пані Маєр-Штайнфельд, у якої ми мали два перші уроки математики, почала насміхатися: “Типовий Макс Зіркер! Проспав перехід на літній час! Ми мали 6 присвоїти тобі звання “сонько мі-сяця!

Поки я плентався на своє місце, однокласники сміялися. Але потім було ще гірше. Тільки-но я витяг з портфеля свій зошит і підручник з математики, Маєр-Штайнфельд викликала мене до дошки і наказала перевести 55 хвилин у секунди. Щоб мені стало зрозуміло, скільки я пропустив, сказала вона.

Пан Едґар розв’язав би це завдання подумки за три секунди. А от мені треба було досить багато часу, щоб знайти правильне рішення. На своєму місці, за партою я порахував би секунди дуже швидко. Але коли я стою перед класом, біля дошки, і всі дивляться на мене й, шкіряться, я почуваюся неначе кузька, пришпилена булавкою. І голова в мене не працює.

Інші уроки минули не набагато ліпше.

Я був радий, коли врешті-решт дзвінок продзеленчав востаннє і ми пішли додому. Але на виході зі школи Роберт Штайнгоєр витяг з кошика на макулатуру паперову торбинку, розірвав її збоку й надягнув мені на голову.

— Присвоюю Максові почесне звання “сонько місяця”! — вигукнув він. — Погляньте: Макс — король соньків!

Я сказав:

— Облиш це, ти, дурило, — і спробував здерти мішок з голови.

Він міцно тримав його обома руками. Дехто з класу сміявся з цього, але більшості, як і мені, це видалося підлим. Вони лише не наважувалися цього показати. Бо Роберт — найдужчий у нашому класі і ніхто не хоче псувати з ним стосунки.

Врешті Моріц Брандауер, найслабший хлопець класу, сказав:

— Гей, Роберте, тепер усі вже надивилися, і нікому більше не смішно. Викинь торбинку в кошик!

Роберт нарешті відпустив мене, і я побіг додому.

Коли я зайшов у наше помешкання, тата вдома не було. Стіл був накритий, на ньому стояла миска з макаронами і друга — з м’ясним соусом. Перед ними лежала записка:

“Привіт, Максе!! На жаль, мусив іти!!! Терміновий дзвінок від доктора Шеля!!! Мушу віднести його пацієнтові деякі ліки!!! Твій тато!”

Тато над усе любить знаки оклику і часто ставить їх аж три там, де досить було б і крапки.

Макарони ще парували. Тато щойно пішов.

Тож я спочатку пообідав. Сам. Десерту теж не було. Але кого б здивувала ця маленька прикрість у такий нещасливий день!

Підживившись, я сів чекати тата. Але він чогось не приходив.

Мені стало нудно, тому я пішов униз в аптеку і взяв там собі на десерт пачку “Оригінальних желатинових цукерок Зіркера. Веселі кольори й природні компоненти”.

В обідній час, від пів на першу до другої години, наша аптека зачинена, тому я міг там собі спокійно все роздивитися. У підсобці (тато завжди називає її своєю “лабораторією”) стояла велика пляшка з блакитною рідиною. Тато розповідав мені, що в суботу цю пляшку йому подарувала якась божевільна бабуся.

Як я вже казав, тато не в захваті від свого фаху аптекаря. Якби пан Едґар на нього так не тиснув, він би, напевно, заходив у лабораторію лише раз на кілька тижнів — тільки щоб поповнити запаси желатинових цукерок.

Поряд із пляшкою на столі стояли деякі хімікати й лежала груба книжка. Вона була розгорнена на розділі “Добрива та їх застосування”.

Гадаю, що з мене вийде кращий аптекар, ніж з тата. Або хімік. Але, здається, якщо хочеш стати аптекарем, так чи інакше треба вивчити хімію. Я й тепер умію відрізняти кислоти від лугів. А найбільше люблю змішувати різні рідини й спостерігати, як вони змінюють колір або починають пінитися.

Правда, тато мені забороняє щось робити в лабораторії, коли його нема. Але врешті-решт, хіба я винен, що його зараз тут нема? Він сам винен.

Спочатку я примітив собі велику пляшку. Витягти з неї корок було зовсім не просто. Таке враження, що ця бабуся забила його туди молотком. Але врешті-решт мені це вдалося.

Я нахилив пляшку й відлив трішки блакитної рідини в порцелянову мисочку Тоді приніс пляшечку з жовтою харчовою фарбою, якою тато зазвичай фарбує желатинові цукерки, і налив у блакитну рідину приблизно столову ложку. Я очікував, що рідина позеленіє, бо жовтий і синій кольори разом дають зелений. Але рідина залишилася блакитною. Це було дивно.

Я випробував червону рідину: той самий результат. Блакитний колір якимось чином повністю поглинав інші. Тоді я випробував, що буде, якщо вкинути туди щось тверде. На одному з мішечків було написано “Калійна сіль”. Я взяв жменьку кристалів, всипав у блакитну рідину й перемішав порцеляновою ложечкою. Сіль поступово розчинилася. А більше жодних змін. Саме тієї миті, коли я хотів подивитися, як відреагує блакитний колір, якщо додати чогось темно-синього, я почув, як тато відчинив двері аптеки.

Якби він зловив мене за моїми експериментами, він би мене запевне висварив. Тому я взяв мисочку, швиденько вилив блакитний сік у горщик з рослиною — точніше кажучи, в землю під маленьким цитриновим деревцем, яке стояло біля вікна лабораторії, — і зайшов в аптеку.

— Ти тут, унизу? — здивувався тато. — Вже пообідав? Знайшов мою записку?

— Так, знайшов і пообідав, — відповів я. — Я взяв собі на десерт пачку желатинових цукерок.

— А, ось чому ти тут, — сказав тато. — Що там у школі?

— Я спізнився, — відповів я. — Забув переставити будильник.

— І я, — сказав він. — Бо інакше розбудив би тебе вчасно. Аптеку я теж відчинив з запізненням. Якийсь покупець уже чекав під дверима.

— Та нічого страшного, — збрехав я. — Піду нагору робити уроки.

Про те, що Роберт знущався з мене й дражнив “королем соньків”, я татові не розповів. Він би лише розхвилювався, картав би себе за те, що не розбудив мене вчасно, знову думав би, що він поганий батько.

Про решту цього дня нема чого багато розповідати. Хіба про те, що в забороненій для паркуван-ня зоні перед нашою аптекою зупинилася маленька вантажівка і в квартиру над нами, на піддашші, вселилася Верена Синеліхт. Тоді я, звичайно, ще не знав, що вона зветься Верена Синеліхт.

До минулого тижня над нами мешкав пан Рашке. Він виїхав, бо одружився, а його дружина, як виявилось, не любить скісних стель. Отже, власник нашого будинку знайшов нового мешканця. Тобто мешканку.

Я визирнув з вікна й побачив, як молода жінка силкується сама витягти з авта важкий фотель. Тато, мабуть, теж це побачив, крізь вітрину. Він замкнув аптеку, поквапився до новоприбулої й спитав, чи можна їй допомогти. Вона щось відповіла, кивнула головою, і вони з татом подали одне одному руки. А тоді вдвох підняли й понесли фотель.

Мені хотілося гукнути: “Обережно, тату! Нехай це ліпше зробить пані Ліссенков”. Бо тато в таких речах страшенний незграба. Але, по-перше, пані Ліссенков більше до нас не приходить, бо ж вийшла на пенсію. До того ж мені не випадало ганьбити тата перед чужою жінкою. Отже, я нічого не сказав.

А дарма! Треба було їх попередити! Бо вже незабаром на сходах почувся грюкіт. Я побіг нагору. Тато йшов мені назустріч. Він шкутильгав.

— Фотель упав? — спитав я.

— Ні, тільки я, — відповів він і потер коліно. — Нічого страшного.

До нас підійшла нова сусідка.

— Дуже боляче? — спитала вона.

— Ні, ні, анітрішечки, — запевнив її тато й скривився, як завжди, коли в нього щось болить. —

— зі —;-

Дозвольте відрекомендувати вам мого сина Макса!

— Привіт, Максе, — сказала вона і простягла мені руку. — Я — пані Синеліхт.

— Добрий день, пані Синеліхт, — сказав я.

Я допоміг татові й сусідці перенести решту меблів на третій поверх.

Переносячи, ми трохи побалакали, і пані Синеліхт мені одразу ж сподобалась. Вона, наприклад, розповіла, що теж хотіла собаку, але там, де вона мешкала, тримати в квартирі тварин було заборонено. Я сказав їй, що власник нашого будинку не забороняє мати собаку в квартирі, але ми наразі ще не знайшли песика, який би припав мені до душі. Пані Синеліхт похвалила мене: мовляв, дуже мудро з мого боку не брати першого-ліптого, а тато докинув, що з собаками — як з людьми: існує кохання з першого погляду. І варто на нього почекати.

ЧАРІВНЕ ДОБРИВО

У вівторок вранці Зіркер, як завжди, працював в аптеці. Макс пішов до школи.

Зіркер обслуговував клієнтів, складав рецепти, витирав пилюку з тюбиків із зубною пастою у вітрині, сортував пачки з чаєм, розставляючи їх за кольором.

Перед обідом він замкнув аптеку й хотів уже піднятися нагору, щоб витягти з холодильника вчорашній обід і запхати його у мікрохвилівку. Але перед тим він ще зазирнув у лабораторію й ошелешено зупинився в дверях. У кімнаті було темно. Бо вікно заступало дерево. Листя на ньому було таке густе, що майже не пропускало світла.

Зіркер увімкнув лампу і придивився до дерева. Хоч як дивно, його стовбур стримів із того самого горщика, в якому перед тим росло маленьке цитринове деревце. Зіркер добре знав цей горщик, бо, придбавши його, відразу ж власноруч розмалював темно-зеленим спіральним візерунком.

Довгасті, блискучі листочки виблискували темною зеленню. Між ними висіли маленькі жовті плоди. Мандарини, як відзначив Зіркер.

На мить аптекареві здалося, що він спить і бачить сон. Як тут опинилося дерево? Хто вирвав

з горщика маленьке цитринове і посадив у нього велике мандаринове дерево? У лабораторії не було інших дверей, зайти в неї можна було тільки через аптеку. Вона ж уночі була зачинена, врешті-решт уранці він двічі повертав ключ у замку — це йому добре запам’яталося.

Геть спантеличений, він зачинив двері лабораторії, пішов нагору, в помешкання і став чекати на Макса.

Коли Макс повернувся зі школи, батько відразу ж налетів на нього з запитаннями:

— Ти знаєш, звідки взялося це велике дерево там унизу? Ти що, потайки відчиняв двері аптеки? Це мав бути такий сюрприз, так? Тут замішаний пан Едґар?

Але Макс тільки здивовано похитав головою:

— Яке дерево?

Тоді батько повів його в підсобку, і Макс, побачивши дерево, здивувався не менше, ніж перед тим Зіркер.

— Знаєш, як воно сюди потрапило? Ти щось бачив? — ніяк не міг заспокоїтися Зіркер. — Хтось побував тут усередині?

— Тільки я, — сказав Макс.

— Ти? Що ти тут робив? — спитав Зіркер.

— Учора по обіді я трішечки поексперименту-вав, поки тебе не було, — признався Макс.

— Поекспериментував? Що це означає? — не зрозумів батько.

— Ну, я хотів дослідити блакитний сік, — несміло промовив Макс. — Я хотів подивитися, що буде, якщо його змішати з чимось іншим.

— Я тобі вже сто разів казав, щоб ти не грався тут унизу, коли мене нема! — сказав Зіркер. А тоді зацікавлено спитав: — І що? Ти його з чимось змішував?

— Так, — признався Макс. — Дивно, що колір взагалі не змінюється, коли додаєш іншу фарбу. Ця штука завжди залишається блакитною.

— Залишається блакитною? Не може бути! — не повірив Зіркер. — Покажи! Де те, що намішав?

— Я почув, як ти заходиш в аптеку, — пояснив Макс. — І все швиденько вилив. Туди. У горщик.

Коли хлопець вимовив слово “горщик”, обидва сторопіли, подивилися один на одного, і Зіркер повторив:

— У горщик?

— Гадаєш, у цьому винен блакитний сік? —схвильовано запитав Макс. — Думаєш, тому дерево так швидко виросло?

— Ну, тоді це було б найефективніше добриво у світі, — сказав Зіркер. — Але ні, цього не може бути. Бо рослина не лише шалено виросла, але й змінилася. Раніше це було цитринове деревце, а тепер на ньому ростуть мандарини.

— Ми можемо це перевірити, — запропонував Макс. — Я додав до блакитного соку трохи жовтої фарби, трішечки червоної, а тоді цієї кальційної солі.

— Калійної, — виправив сина Зіркер. — А як ти уявляєш собі перевірку?

— Виллємо суміш у інший квітковий вазон і подивимося, що буде, — запропонував Макс.

— Я все ще схиляюся до думки, що хтось хотів з нами пожартувати, підсунувши це дерево, — сказав Зіркер. — Але ще раз виготовити суміш не зашкодить. Отже, давай перевіримо!

Цього разу вони не просто налили блакитної рідини в мисочку, як напередодні Макс. Зіркер пояснив, що професійніше спостерігати за змішуванням у скляній колбі. Спочатку він налив через лійку в колбу приблизно сто мілілітрів блакитного соку, потім додав ложку жовтої харчової фарби, потрусив посудину і подивився на результат проти лампи, яка ще горіла.

— Справді дивно, — сказав він Максові. — Первісний колір анітрішки не змінився. Ця штука така сама яскраво-блакитна, як і перед тим.

Тоді Зіркер додав ще трохи червоної фарби і дрібку калійної солі, знову потрусив посудину і почекав, поки сіль розчиниться.

— Досі блакитний, — констатував він. — І що тепер?

— Не знаю, — сказав Макс. — У кухні на вікні стоїть горщик із зеленою цибулею. Може, на ньому випробуємо?

Вони удвох піднялися в квартиру. Зіркер обережно вилив вміст скляної колби поміж стебла цибулі. Виявилося, що для такого маленького горщика рідини трохи забагато. Земля не могла всього ввібрати, решта блакитного соку вилилася знизу і майже по вінця заповнила тарілочку, на якій стояв горщик.

Макс і Зіркер втупилися у цибулю.

Спочатку не відбувалося нічого. Батько з сином присіли на крісла, що їх Зіркер підсунув до вікна, і почали чекати.

— Тепер ми мусимо уважно спостерігати за… — почав Зіркер. Але не договорив. Зі звуком “ффффффт” стебла цибулі раптом вистрілили вгору. Вони росли на очах, грубшали, аж поки не стали завширшки як стебла порею, майже сягнули стелі, горщик утратив рівновагу, перекинувся, впав на підлогу й розбився.

Зіркер не тямився з захвату. Він обійняв сина й вигукнув:

— Максе, ти зробив винахід століття, ти це знаєш? Супердобриво! Сенсаційно!

— Це ж не я його винайшов, — заперечив Макс. — Це все — блакитний сік.

— Напевно, ти маєш рацію. Це все блакитний сік. А його винайшов твій прадід, — сказав Зіркер. — Можливо, інші фарби й калійна сіль зовсім не потрібні. Мабуть, блакитний сік діє сам по собі. Ходи, треба це випробувати!

Тим часом була вже друга година. Зіркер написав:

“Сьогодні після обіду зачинено. У термінових випадках прошу звертатися в аптеку Валенштайн на Довгій вулиці!” — почепив аркуш зсередини на скляні двері й замкнув їх.

Удвох вони пішли в лабораторію і наповнили пляшечку блакитною рідиною.

— І що ми тепер з цим зробимо? — поцікавився Макс. — У нас же більше нема кімнатних рослин.

— На вулиці рослин скільки завгодно, — сказав Зіркер. — Ходімо в парк!

Вони вийшли з будинку через чорний хід, але навіть не дійшли до парку, бо Зіркерові раптом спало на гадку дещо ліпше: посеред вулиці на острівці безпеки була велика клумба, на якій сяк-так животів напівзасохлий квітковий кущ. Комунальні служби посадили його там задля благоустрою міста.

Зіркер озирнувся. Нікого. Ніхто не дивиться! Тоді він швиденько вилив вміст пляшечки на клумбу, взяв Макса за руку і потяг його за собою на інший бік вулиці.

З безпечної відстані вони почали спостерігати, що буде. Спочатку нічого не відбувалося. Вони вже подумали, що блакитний сік сам, тобто без інших складників, не діє, і хотіли йти додому. Аж раптом гілки куща потяглися вгору й ушир, посеред зелені з’явилися жовті квіти, галузки перетворилися на гілля, яке незабаром розрослося так, що з обох боків перегородило вулицю. Різко загальмував автомобіль. Водій вийшов і, сиплючи прокльонами, почав роздивлятися несподівану перешкоду.

Незабаром на обох смугах дороги утворилися затори. Здивовані й незадоволені водії виходили з авт, оглядали незвичну загорожу, схвильовано розмовляли по своїх мобільних телефонах, а потім намагалися розвернутися, щоб проїхати іншою дорогою.

— Ходи, треба звідси непомітно вшиватися, — сказав Зіркер Максові. — Підемо додому. Завтра вранці мені, мабуть, доведеться ще раз замкнути аптеку. Ми візьмемо пляшку і поїдемо до пана Едґара, продемонструємо йому нове добриво. От він здивується!

МАКС РОЗПОВІДАЄ ДАЛІ

КОЛИ МИ приїхали до пана Едґара, він вибіг нам назустріч і знаками показав татові, щоб той опустив шибку мікроавтобуса.

Тато відчинив дверцята.

— Що таке? — спитав він. Пан Едґар сказав:

— Привіт, Зіркере. А, і Макс з тобою! Дуже приємно, що ви приїхали до мене в гості. Але не могли б ви здати на один метр назад і трішки повернути праворуч?

Справа в тім, що наш мікроавтобус не зовсім точно зупинився в одному з прямокутників, які пан Едґар намалював перед своїм будинком, позначаючи місця для паркування.

Тато сказав:

— Любий пане Едґаре, не будь хоч сьогодні такий педантичний. Тут же все одно ніхто, крім нас, не паркується. До того ж ми привезли тобі суперчарівне добриво, яке завиграшки обставить усе, що було винайдено дотепер.

Пан Едґар здивувався, він не думав, що тато так швидко впорається з добривом. Звідки йому було знати, як ми його отримали! Але коли ми йому показали пляшку, він був дещо розчарований.

— Лише одна пляшечка? —запитав він. —Цього не вистачить навіть на маленьку грядку.

— Ще й як вистачить! — засміявся тато. — Звісно, рідину слід розвести. Якщо ми наллємо її нерозведеною, тобі доведеться прорубувати собі дорогу в хащах трави заввишки з людину за допомогою мачете.

— Ти перебільшуєш, причому страшенно, — не повірив приятелеві пан Едґар. — Трава заввишки в людський зріст! Тобто один метр сімдесят чотири сантиметри. Це якщо виходити із середньо-статистичного зросту центральноєвропейського чоловіка.

— Ми аніскілечки не перебільшуємо, — сказав я. — І можемо це негайно довести.

Я відчув, що мене це теж зачіпає. Зрештою, це ж я відкрив чудодійне добриво. Принаймні я його вперше застосував.

— Можна мені? — спитав я тата. Він зрозумів, що я маю на увазі.

— Але тільки краплинку, — сказав він, узяв пляшечку, витяг корок і роззирнувся. — Можеш позичити нам одну з твоїх одинадцяти чайних ложечок? — запитав він пана Едґара.

Я помітив, що, називаючи точне число чайних ложечок, тато трішечки кепкує з лічильної манії друга. Однак пан Едґар цього не помітив. Здавалося, він сприйняв це як цілком нормальне прохання, пішов у будинок і приніс нам маленьку ложечку.

Тато налив у неї крапельку блакитної рідини і передав ложечку мені.

— Обережно! — застеріг він. А тоді спитав пана Едґара: — На чому Макс може випробувати добриво? Що це за рослини там на грядці?

— Хвилинку, зараз скажу, — відповів пан Едґар, побіг у будинок і повернувся з великим аркушем, на якому було накреслено план. — Це — редиска, — сказав він, розгорнувши план і роздивившись позначки на ньому. — Однозначно редиска. Нема нічого важливішого за порядок у паперах.

Я взяв ложечку і вилив краплю блакитної рідини на одну з маленьких рослинок, точнісінько між круглими, ніжно-зеленими листочками.

— Так, — сказав пан Едґар. — Третя редисоч-ка справа удобрена. Побачимо у наступні дні, чи вона розвиватиметься краще за сусідні рослини. Зайдете в дім? Можу запросити вас на філіжанку м’ятного чаю.

— Зачекай! — гукнув тато, бо пан Едґар уже хотів іти в будинок. — Хіба ти не хочеш побачити результат?

— Резуль…? — спитав пан Едґар. Але не договорив. З розтуленим від здивування ротом він дивився, як листочки редиски полізли вгору й стали широкі, як каструльна покришка. Внизу, де починаються стебла, з землі вигулькнула кругла біла півкуля, велика, мов гарбуз.

Пан Едґар взявся обіруч за стебла і витягнув коренеплід із грядки.

— Це. ..ценеймовірио! —закричаввін. —Справді неймовірно: це без сумніву біла редька. А згідно з моїм планом тут мала рости червона редиска.

— І це все, що ти хочеш нам сказати? — спитав тато трохи ображено.

— Ні, звичайно, ні. Це фантастично! Я тебе вітаю, ти сам себе перевершив. Ще ніколи я не чув про добриво, яке б діяло так швидко, — сказав пан Едґар. — Казковий засіб!

— Так, ти маєш цілковиту рацію, — гордо відповів тато. — Справді казковий засіб.

— Тату, а чому рослини не тільки ростуть, але й змінюються? — запитав я. — Цитрина перетворилась на мандарин, редиска — на редьку.

— Гм… Цього я теж не знаю, — визнав тато. — Це нам міг би пояснити тільки мій дідусь. Але він вже давно помер.

— Дідусь? — перепитав пан Едґар. — Що він міг би пояснити?

— Так, нічого особливого, — швидко пробурмотів тато. — Берімося до роботи, моє добриво слід добряче розвести.

Я трохи розсміявся, бо тато сказав “моє” добриво. Він, певно, хотів, аби пан Едґар думав, що тато сам винайшов цей засіб.

Пан Едґар повів нас до стайні, у якій стояв його трактор, і зняв там зі стіни якийсь пристрій. Щось на кшталт бляшаної балії на двох коліщатках. Я її вже раз бачив, коли пан Едґар підливав з неї свій город. Пан Едґар напустив у балію рівно двадцять відер води. Коли тато хотів хлюпнути до балії трохи чудодійного добрива просто з пляшки, пан Едґар мало не дістав нервовий шок і заспокоївся тільки тоді, коли тато погодився відміряти певну кількість блакитної рідини мірною склянкою.

— Треба ж знати точне співвідношення суміші. Для майбутніх операцій з добривом, — пояснив пан Едґар.

Я спостерігав за тим, як, за детальними вказівками пана Едґара, блакитну рідину перемішують з водою. Раптом з курника почулися якісь верески і схвильоване кудкудакання.

— Знову цей собацюра! — скрикнув пан Едґар. — Максе, збігай швиденько до курника й поглянь, чи зачинено двері!

— Що за собацюра? — поцікавився я.

— А, такий собі приблуда. Вже два дні крутиться в мене на подвір’ї, ганяє моїх курей і кицьку. Не уявляю, звідки він узявся.

— Може, ліпше піду я? — спитав тато. — А що як пес кусається?

— Ні, ні, він абсолютно мирний. Вчора я йому навіть дозволив переночувати в будинку, — сказав пан Едґар. — От тільки клятий гавкун ніяк не дасть спокою курям. Максе, піди швиденько подивися, що там сталося. Ти ж бачиш: я не можу відійти. — І він показав на мірну склянку.

Я вийшов зі стайні і попрямував у кінець подвір’я, до оточеної металевою сіткою загороди для курей. Перед сіткою гасав великий сіро-коричневий кудлатий пес, а потойбіч паркану в паніці металися кури.

— Гей, припини! — гукнув я.

Пес негайно перестав ганяти курей і, махаючи хвостом, підбіг до мене. У нього була така мармиза, ніби він усміхається, якщо так можна сказати про собаку. От ніби собака хотів мені пояснити: “Це ж був тільки жарт, друже. Я ж курям нічого не зробив!”

Я погладив його. Здається, йому це сподобалося, і він схилив голову набік.

І раптом, в одну мить я зрозумів, що мав на увазі тато, коли говорив про кохання з першого погляду. Жодного сумніву: я хочу, щоб цей пес був мій!

— Ходи зі мною! Ходи! — поманив його я. Він одразу ж зрозумів, побіг уперед, знов повернувся до мене, знову відбіг. Він хотів, щоб я його зловив, погрався з ним. Я підняв із землі паличку, розмахнувся й кинув аж на другий кінець подвір’я. Він побіг за нею, схопив, приніс у зубах, поклав переді мною і подивився на мене очікувально.

Цілком забувши, що тато з паном Едґаром змішують у стайні чарівне добриво, я бавився з собакою, кидав паличку і забирав її в нього, бігав з ним наввипередки. Врешті паличка випадково впала у велику калюжу. Собака скочив за нею, а потім підійшов до мене і обтрусився, забризкавши мене з ніг до голови водою з болотом. У цю мить я остаточно зрозумів: я хочу цього собаку! Або він, або ніхто!

Я пішов до стайні, де тато й пан Едґар саме закінчили розводити добриво. Рештки блакитної рідини залишилися в пляшці, більшу частину тато вилив у воду.

— Пане Едґаре, то цей пес належить тобі? — запитав я.

— Максе, тепер не заважай нам, будь ласка, — знервовано відповів пан Едґар. — Зараз буде найцікавіше. Ми починаємо удобрювати.

— Тату, можна мені взяти собі цього собаку? — попросив я.

— Максе, зараз не до собаки, — сказав тато. Він був дуже схвильований. — Заведи його наразі в дім, бо він нам тільки заважатиме.

Пан Едґар замкнув пса на веранді, а тоді завів трактор і поїхав на велику луку за будинком. Там він натиснув на якийсь важіль, і ззаду, з балії кількома тоненькими струменями на траву потекло добриво. Він доїхав до кінця луки, залишивши за собою вологу темну смугу, а тоді розвернувся, протягнув другу вологу смугу, тоді третю, доки діжка не спорожніла. Потім поставив трактор точно на один з призначених для паркування прямокутників і прибіг до нас із татом. Усі втрьох ми підійшли до краю луки й почали чекати.

— Дивно, нічого не діється, — сказав тато пайові Едґару. — Можливо, ти переборщив з водою.

— Я? Чому я? — обурився пан Едґар. — Це ж була твоя ідея.

Але вони не встигли почати суперечку, хто з них відповідальний за співвідношення води і добрива, бо раптом з луки’ почувся тихий, шурхотли-вий звук. Ніби сильний вітер заворушив стеблами трави. Вони відразу ж почали рости, і хоча не стали заввишки з людину, але досягли майже метрової висоти. От тільки дивно, що на траві раптом з’явилися колоски з маленькими рожевими зернятами.

— Спрацювало! — закричав тато і поплескав пана Едґара по плечі.

— Але поглянь, як це розуміти? — Пан Едґар показав на траву. Стебла змінили колір. Вони посиніли. Але це ще було не все. Вони стали драглистими, нахилилися донизу, так що їхні вершечки торкалися землі.

— Ага, спрацювало! — скривився пан Едґар. — Пляшку з рештками твого так званого чудодійного засобу можеш забрати додому. Ти, мабуть, знов підмішав забагато надролону? Спочатку влаштував мені кучеряву траву, а тепер — синю.

— Я… я теж не знаю, — знітився тато. — Напевно, вся справа в концентрації. Може, цю штуку можна застосовувати тільки нерозведеною? Мені шкода, лане Едґаре.

— Ну, нічого страшного, — заспокоїв його пан Едґар. — Я спробую згодувати це блакитне добро худобі. Хай там як, а в мене тепер щонайменше в

чотири — чотири з половиною рази більше трави, ніж раніше.

Ми всі повернулися в дім. Лише тепер тато придивився до мене уважніше.

— Що з тобою? На кого ти схожий?! — жахнувся він. — Ти що, впав у калюжу?

— Це пес, — пояснив я. І оскільки ми вже зачепили цю тему, додав: — Тату, ти обіцяв мені на день народження собаку.

— Так, правда. І ти не знайшов жодного, який би тобі припав до душі, — відповів він.

— Уже знайшов, — сказав я. — Мені припав до душі отой собака, той, що там у будинку, волоцюга.

— Але ж він належить панові Едґару, — заперечив тато.

— Ні, ні, він до мене просто приблудився. Можете забирати його собі на здоров’я, — сказав пан Едґар. — Ото мої кури втішаться!

— Ну добре. Обіцяв, то обіцяв, — зітхнув тато. — Отже, тепер у тебе є пес.

Пес був не від того, щоб поїхати з нами: тільки-но я відчинив йому дверцята мікроавтобуса й гукнув: “Заходь! Заходь усередину!”, він одразу ж заскочив туди.

На зворотній дорозі він ще раз обтрусився. Причому досить ґрунтовно.

— Краса! — вигукнув тато. Хоча це не дуже пасувало до ситуації, бо тепер наше авто всередині було таке самісіньке, як і моя футболка, — у чорні цяточки. А це, звісно, далеко не “краса”.

Коли ми прийшли додому, тато поставив пляшку з рештками блакитної рідини в лабораторії на стіл і суворо поглянув на мене.

— Максе, слухай мене уважно! Ти більше ніколи не доторкнешся до цієї пляшки. Обіцяєш? Хто знає, що воно ще може накоїти.

МАКС РОЗПОВІДАЄ ПРО ПЕСИКА БЕЛЛО

Я кивнув. Він не задовольнився цим і спитав ще-раз:

— Обіцяєш?

— Так, обіцяю, — відповів я.

— Ну, гаразд. Тоді можемо зараз піти нагору і влаштувати твоєму собаці купіль, — запропонував тато.

Я зрадів. Він уже назвав його “моїм собакою”.

Ми напустили у ванну води кімнатної температури, а тоді попросили пса заскочити в неї. По-доброму. Однак цієї ласки він нам не зробив. Або не зрозумів, або не мав охоти. Тож ми взяли

його вдвох, підняли, запхали у воду і ґрунтовно вишурували. Йому це анітрішки не подобалося, і він намагався вистрибнути з ванни, але ми міцно його тримали.

— Твій собака повинен мати якесь ім’я, — сказав тато. — Як же ми його назвемо?

Я набрав у мильницю води, вилив її на мокре собаче хутро, примовляючи:

— Нарікаю тебе іменем Белло! — Це ім’я мені просто так спало на гадку.

Белло знову струснувся. Вода навсібіч розбризкалася з його хутра, тож тепер тато теж був мокрий з голови до ніг. Я подумав, що він зараз почне сваритися. Але він лише голосно засміявся і сказав:

— Белло! Гарне ім’я!

І я відчув: тато теж полюбив цього собаку. Потім ми витерли Белло і погодували його рештками вчорашніх спагеті з м’ясним соусом.

— Завтра купимо йому справжнє собаче їдло і кошик, — пообіцяв тато. — А сьогодні вночі він може спати в твоїй кімнаті на килимку. Поклади йому стару ковдру, бо інакше весь килим буде в собачій шерсті.

— А ще купимо нашийник і шворку, — сказав я.

Тато кивнув.

— І книжку про собак. Ми ж обоє не маємо досвіду спілкування з собаками. Він, мабуть, геть невихований і мусить вивчити хоч кілька команд.

— “До мене!” він уже розуміє, — сказав я.

— Якщо це все, то знає не дуже багато, — сказав тато. — Дай-но я щось спробую!

Він суворо поглянув на Белло і наказав: “Сидіти!” В ту ж мить Белло сів. Ми з татом здивовано пере-зирнулися.

— Цікаво, чи це пан Едґар його цього всього навчив? — висловив припущення тато.

Я спробував своє щастя й гукнув: “Місце!” Белло підбіг до мене, став передніми лапами мені на груди і почав облизувати моє обличчя. Я засміявся і сказав:

— Белло, так не можна! “Місце”! Поглянь: ти маєш зробити так!

Я ще раз вигукнув “Місце!” і ліг на підлогу. Белло здивовано глипнув на мене, а тоді й собі ліг поряд.

— Поглянь, тату: команди “Місце!” я його теж навчив, — гордо сказав я.

Тато сказав:

— Та де там! Це він робить тільки тому, що ти ліг. Встань, і побачиш, що він нічого не второпав.

Я встав, Белло теж. Я показав пальцем на підлогу і скомандував ще раз: “Місце!”

Белло подивився на мене запитально. Я ще раз ліг на підлогу, Белло відразу ж примостився біля мене.

— Ну, це він швидко збагнув, — зауважив тато. — Здається, він дуже мудрий пес. Але ми все одно придбаємо книжку про собак. Нам треба навчитися їх дресирувати. Не буду ж я щоразу лягати біля нього на землю, коли йому треба буде виконати команду “Місце!”

Увесь вечір Белло не виходив з дитячої кімнати. Я зробив домашні завдання, похапцем і абияк. Тим часом Белло все обнюхав, спробував розкусити детальку від конструктора “Лєґо”, яку знайшов під шафою, і, звичайно ж, йому закортіло вистрибнути до мене на ліжко. Але я не дозволив, крикнув: “Сидіти!” — і він чемно сів поряд із ліжком на килимок.

Згодом він підійшов до зачинених дверей дитячої кімнати, почав скавуліти й шкрябати лапою двері. Очевидно, хотів вийти. Я відчинив.

Я подумав, що йому стало нудно в кімнаті і він хоче познайомитися з іншою частиною помешкання або глянути, що там робить тато. Але він одразу ж підійшов до вхідних дверей і теж почав шкрябати їх.

— Белло треба в туалет, — вирішив тато. — Він, вочевидь, привчений ходити на вулицю. Це вже дуже добре. Раджу тобі взяти його на повідець, як підеш його вигулювати. Щоб він не втік від тебе навіки-віків.

— Белло не втече, — сказав я. — Він залишиться зі мною.

— Я не був би такий упевнений. Спочатку він мусить призвичаїтися до нашої квартири і до нас. Ось, візьми мою краватку і накинь йому на шию. Тоді зможеш його вивести.

Спускаючись зі мною сходами, Белло з татовою червоною краваткою на шиї виглядав дуже чемно і пристойно.

На вулиці він мирно йшов поряд зі мною, на найближчому розі підняв ногу, а потім потягнув мене на травник, де, широко розставивши задні ноги, присів і видав товстеньку ковбаску.

Після цього він спокійно почимчикував зі мною додому.

Раптом удалині загавкав собака. Белло нашорошив вуха і гавкнув у відповідь. Я вперше почув, як він гавкає. У нього був низький, грубий собачий голос. Інший пес загавкав знову, дужче. Тоді озвався другий пес, потім третій. Раптом Белло вирвався й побіг, причому так швидко, що я не зміг його наздогнати.

Я кричав і кричав, шукав його. Але Белло зник.

Розтривожений, я побіг додому.

— Тату, тату, Белло втік! — закричав я. — Вирвався і чкурнув від мене.

— Я боявся, що так буде, — сказав тато. — Ходи, пошукаємо його.

Ми вийшли надвір, погукали “Белло!” й “Белло, ходи сюди!” — але Белло не повернувся.

Врешті-решт ми зажурено попленталися додому.

— Ти ж чув, що сказав пан Едґар. Белло — волоцюга. Він ніде надовго не затримується, — сказав тато. — Шкода. Справді шкода. Я вже почав до нього звикати.

Я наполіг, щоб у брамі й дверях нашої квартири на ніч залишити шпарку. На той випадок, якщо Белло повернеться.

Але коли я пізно вночі нарешті заснув, Белло все ще не було.

Наступного ранку я пішов до школи дуже сумний. Белло так і не повернувся.

Уроки мені були байдужі, я був неуважний і навіть не почув, як пані Кремер, наша вчителька музики, викликала мене до дошки. Я постійно думав про Белло, який так мало побув зі мною і якого я так швидко втратив.

По дорозі зі школи додому Роберт Штайнгоєр знову виявив свою підлу натуру: наліз мені ззаду на черевики і спробував вибити в мене з рук портфель. Цього дня я відчув таку несамовиту лють, що не змирився з цим, як завжди, а розлючено накинувся на кривдника з кулаками. Спочатку він розгубився, очевидно, не чекав цього від мене. А

тоді, певно, згадав, що він найдужчий у класі: схопив мене спереду за сорочку і потрусив мною.

Підбігли однокласники. Хтось закричав: Тей, погляньте! Макс із Робертом чубляться!”

У цю мить до нас примчав великий сіро-коричневий кудлатий пес з червоною краваткою на шиї. З шаленим гавкотом він накинувся на Роберта Штайнгоєра, так що той був вимушений мене відпустити, зашпортався і мало не впав на спину, а тоді розвернувся і стрімголов побіг геть. Однокласники шанобливо відступили на кілька кроків назад. Моріц Брандауер навіть про всяк випадок виліз на мур.

— Гей,Белло!Белло,типовернувся! —Ястрашен-но зрадів і обійняв пса.

— Белло — це твій собака? — запитав Моріц Брандауер, стоячи на мурі.

— Так, це мій собака, — відповів я. — Він небезпечний. Він мене охороняє.

— Це добре, — кивнув Моріц. — Найліпше буде, якщо ти щодня приводитимеш його з собою. І коли Роберт знову почне свої підлі штучки, нехай твій пес його добряче покусає.

Однокласники закивали головами, а тоді повільно, обережно ретирувалися. Моріц зіскочив із підмурівка і приєднався до них.

Я все ще гладив Белло і хвалив його, аж раптом хтось у мене за спиною запитав:

— Це твій собака?

Хвилину тому я вже відповів на це запитання. Я обернувся. Переді мною стояла пані Синеліхт, наша нова сусідка з третього поверху.

— Так. Він зветься Белло, — гордо відповів я.

— Такий гарний песик, — сказала вона, присіла біля мене і почухала Белло шию. — Я теж хотіла б мати такого.

Чухання Белло сподобалось, і він поклав голову жінці на коліна.

— Такий лагідний, —сказала вона. —Ходімо додому разом?

Тож ми пішли додому втрьох: пані Синеліхт, Белло і я. Коли ми піднімалися сходами, пані Синеліхт запропонувала:

— Якщо хочеш, можеш приходити зі своїм песиком до мене в гості. Коли завгодно. Ти ж знаєш, де я мешкаю.

— Ви теж можете приходити до нас у гості, — сказав я. — Белло втішиться. І тато теж.

Під дверима нашої квартири вона зупинилася і ще раз погладила Белло по голові.

— А… а твоя мама? — спитала вона.

— Моя мама живе в Тасманії чи Тунісі, чи десь там. Тато розлучений, — сказав я.

— Шкода, — зітхнула вона.

Але при цьому в неї був такий вираз обличчя, ніби їй зовсім не шкода.

— А ти? — запитала вона. — Ти теж би втішився?

— Я? Певно що так! — відповів я.

— До побачення. Бувай, — сказала вона.

Я сказав: “Па-па!” і зайшов у наше помешкання, а вона піднялася сходами до свого.

Коли ми з Белло прийшли додому, тато саме запихав наш обід у мікрохвилівку.

— Белло! Белло повернувся! — вигукнув він, вибігаючи нам назустріч. — Де ти його знайшов?

— Це він мене знайшов, — сказав я і розповів татові, як усе було.

МАКС РОЗПОВІДАЄ ПРО ПАНА БЕЛЛО

Наступного дня ми з татом купили для Белло нашийник, шворку, вісім бляшанок і два пакети собачих харчів, вівсяні пластівці з висівками, собачу щітку, дві собачі миски (одну для їжі, другу для води) і книжку “Як виховувати собаку”. Ще тато хотів купити кошик, але навіть найбільший з усіх, які продавались у цьому зоомагазині, був би для Белло замалий. Продавець сказав, що такий пес може спати просто на підлозі, якщо постелити йому ковдру. Тож ми повантажили покупки в багажник і поїхали додому, де на нас чекав Белло.

Проти нашийника Белло не протестував, але зі шворкою змирився не відразу. Щоб трохи по-вправлятися, я пішов з ним до міста. Спочатку Белло несамовито смикав за шворку, але за деякий час збагнув: як не хочеш, щоб нашийник тиснув тобі горло, треба неквапно крокувати побіч господаря. Я зумисне пройшовся вулицею, на якій мешкає Роберт Штайнгоєр, і прогулявся перед його будинком. Як я й сподівався, за деякий час із брами вийшов Роберт. У руках він ніс роликові ковзани. Зачинивши за собою двері, він сів на ґанок і саме хотів узути ролики, як раптом побачив нас із Белло. Він підскочив з переляку й натиснув на дзвінок.

— Привіт, Роберте, — сказав я, підняв з землі його ролики і тицьнув йому в руки. — Можеш спокійно залишитися. Пес тобі нічого не зробить, він вихований. Він нападає тільки за моєю командою.

— Привіт, Максе,— відповів Роберт.— Я… я хотів тільки взяти з дому щось пити.

Я посміхнувся:

— Ну ясно, пити.

Белло тим часом добряче смикнув за шворку, потягнув мене від Роберта геть. Він хотів іти далі.

— Ну, тоді бувай, — попрощався я. — До понеділка!

— Бувай, Максе, — гукнув мені вслід Роберт. — Твій пес знову буде зустрічати тебе зі школи?

— Побачимо, — відповів я.

Звісно, Белло не зустрічатиме мене зі школи, але Робертові це знати не обов’язково. Відколи Белло завіявся на цілу ніч, я його більше не відпускав. А що як його знов закличуть його собачі друзяки? Хтозна, чи він повернеться!

Учора ввечері Белло страшенно розхвилювався, як почув, що надворі гавкають собаки. Він шкрябався в двері, ставав передніми лапами на підвіконня, гавкав, благально дивився на нас і жалібно скавулів.

— Може, його все-таки випустити? — запитав я тата. — Мені його так шкода.

— Ні, ліпше не треба, — сказав тато. — Він знову втече. І невідомо, коли повернеться. Завтра купимо шворку, і ти зможеш його виводити.

Тож тепер я міцно тримав Белло на шворці й півдня гуляв з ним вулицями. Пес обнюхував усі ліхтарі і роги будинків, біля кожного дерева піднімав ногу, одного разу дуже уважно обнюхав собачку, яку вигулювала господиня, а коли ми ввечері повернулися додому, він анітрішечки не був змучений.

Я погодував Белло. Він уважно дивився на мене своїми великими карими очиськами, поки я ложкою перекладав собаче їдло з бляшанки в миску, терпляче чекав, поки я закінчу, і почав їсти тільки тоді, коли я йому кивнув і сказав: “Гамай, Белло!”

Пізніше я його ще раз вигуляв, щоб він “зробив свої справи”, як називає це тато.

Белло весь час чемно йшов поряд зі мною, не тягнув більше за шворку. Коли ми повернулися додому, він здавався цілком задоволеним. Я зняв із нього шворку, й він одразу ж ліг у мене в кімнаті на свою ковдру, причому, як завжди, спочатку як мінімум тричі обкрутився довкола своєї осі. Я запитав тата:

— Чому він завжди крутиться, перед тим як лягти?

— Бо колись дикі собаки спали у високій степовій траві і спочатку мусили кілька разів обернутися довкола своєї осі, щоб притоптати траву. Так вони влаштовували собі м’якеньку постільку, — пояснив мені тато.

— Але навіщо Белло притоптувати ковдру? — здивувався я.

— Це в нього від предків, — сказав тато, — з тих часів, коли собаки ще були дикі й жили зграями.

Згодом, коли я почистив зуби і вже в піжамі зайшов до своєї кімнати, Белло мирно лежав на ковдрі, простягнувши ноги набік.

— Добраніч, Белло. Солодких тобі снів! — сказав я, погладив йому шерсть і ліг у ліжко. Але не встиг вимкнути світло, як Белло раптом, бадьо-рий-бадьорісінький, підскочив.

— Що сталося? — спитав я.

І ту ж мить зрозумів: удалині знову почувся собачий гавкіт. Белло стривожився, як і попереднього вечора, вибіг з моєї кімнати, скавулів, скімлив, підвивав і конче хотів надвір.

Тато відчинив вікно вітальні, Белло виліз передніми лапами на підвіконня і гавкнув. Собаки відповіли. Було чути, що це бесіда. Спочатку гав-

кав один пес, другий відповідав, тоді втрутився Белло, погавкав і уважно прислухався до того, що мав повідомити перший.

Про всяк випадок тато тримав Белло за нашийник.

— Щоб, не дай Боже, не вискочив з вікна, — пояснив він.

— Всі собаки такі? — запитав я тата. — Всі конче хочуть уночі на гульки?

— Ні. Зазвичай собаки залюбки сплять у помешканні, — сказав тато. — Я думаю, що Белло такий, бо він волоцюга. Мабуть, його собачі друзі, яким він оце відповідає, такі ж волоцюги, як і він. Напевно, вони ночами завжди ходили разом на полювання, а тепер їм бракує Белло.

Тільки аж за якийсь час, по тому, як гавкіт стих, Белло потроху заспокоївся і дозволив відвести себе в дитячу кімнату. Він умостився на ковдрі, я теж ліг у ліжко, і заснули ми, мабуть, одночасно.

Наступного дня я знову погуляв з Белло, погодував його, а потім бавився з ним удома в хованки. Це відбувалося так. У дитячій кімнаті я наказував Белло: “Сидіти!”, і він чемно сідав і чекав, поки я сховаюся десь у квартирі, під татовим ліжком, чи в куточку за холодильником. Добре заховавшись, я кричав: “Белло, шукай мене!” Але де б я не зачаївся, він прямцем біг до моєї схованки і зупинявся переді мною, радісно вимахуючи хвостом. Так ми гралися півдня.

А тоді настав вечір, якого я ніколи не забуду, навіть коли мені буде п’ятдесят років. Або сто.

Тато цього вечора пішов на репетицію хору. У вихідні він завжди вечорами співає в змішаному хорі імені Франца Шуберта. Пан Едґар теж член цього хору, чи то пак — його диригент. Після репетицій вони з татом часто ходять на пиво. Тому здебільшого тато повертається дуже пізно.

Отже, коли надворі знову загавкали собаки, я був з Белло сам. Він щораз більше нервувався, скиглив, скімлив, раз у раз благально поглядав, показуючи, що йому конче треба надвір. Я не міг цього витримати й подумав: можливо, мені якось удасться його відволікти. Хіба ж пані Синеліхт не казала, що ми з Белло можемо в будь-який час заходити до неї в гості? Я почепив до нашийника Белло шворку, і ми з ним піднялися на третій поверх. Пес тягнув униз. Він так смикав за шворку, що я ледве його стримував. Але потім, мабуть, перемогла собача допитливість: поки ми дійшли до дверей пані Синеліхт, Белло обнюхав кожну сходинку. Я подзвонив. Жодної реакції. Я подзвонив ще раз. Але, здається, сусідки таки не було вдома.

(Ми з Белло пішли вниз, на перший поверх, повз нашу квартиру і через задні двері потрапили в темну аптеку.

Напередодні я взяв собі там пачку таблеток глюкози і кинув одну таблеточку Белло. Він підхопив її в повітрі, клацнувши зубами, і вона так йому засмакувала, що він одразу ж сів на задні лапи і попросив ще. Але другої цукерки не отримав, бо у “Як виховувати собаку” тато вичитав, що собакам не можна давати солодощів.

Я подумав: друга мацюпусінька глюкозочка не зашкодить моєму песикові. Ні, певно ж не зашкодить. А якщо я дам Белло спочатку лизнути таблетку, потім підкину її вгору, а тоді дозволю злапати й проковтнути — ця гра його так захопить, що він забуде про своїх псячих друзяк.

Я навпомацки пересувався темною аптекою. Світла вмикати не хотів, бо тоді мене було б видно крізь шибу з вулиці. Шворку Белло я пустив з рук, тут, унизу він не міг утекти.

Скрадаючись наосліп у темряві, я почув, як Белло зайшов через відчинені двері в підсобку, тобто в лабораторію, і почав там усе довкола обнюхувати. Я злякався, бо там стояло багато татових хімікатів, яких Белло ні в якому разі не можна було лизати. Я все ж увімкнув світло.

Белло саме примостився з піднятою задньою лапою біля мандаринового дерева.

— Гей, Белло, тут всередині не можна цюня-ти! — крикнув я, підняв з підлоги його шворку і спробував відтягнути пса від дерева.

Отут воно й сталося. Мабуть, я ліктем штовхнув пляшку з блакитним еліксиром. Бо вона впала зі столу. Пляшка розбилася, і вся рідина вилилась на підлогу.

Белло відразу ж почав хлебтати блакитний сік. Очевидно, він йому смакував. Можливо, він думав, що це я дав йому напитися чогось смачненького.

— Ні, Белло! Фу! — закричав я. — Може, добриво отруйне!

Але було вже пізно.

Якийсь час нічого не відбувалося. А тоді Белло почав видавати якісь дивні звуки. Та вони виходили в нього не з рота, а радше з усього його собачого тіла. Ніби тріщали кості. Белло витягнувся, став на задні лапи, ріс і ріс, його морда вкоротилась, наче втягнулась у голову, довгі вуха стали круглі й м’ясисті, хутро поволі зникало — і ось уже переді мною стояв голий, досить волохатий чоловік із собачим нашийником, з якого звисала шворка.

Еліксир перетворив Белло на людину.

Ця людина дивилася на мене не менш ошелешено, ніж я на неї.

— Ммммм…— пробурмотів він. А тоді: — Ммммакс! — грубим, хрипким голосом. А тоді ще раз: — Макс!

— Белло, ти… ти людина! — заникуючись, промовив я, коли знову спромігся на слово.

— Ти лудина, — повторив він, схилив голову, подивився на себе й кивнув головою. — Так, ти лудина.

— Ні, ти! Ти людина. Треба казати: Я людина!

— Гммм? — замислився він. Здається, слово “я” було йому невідоме.

— Ти, Белло, ти людина.

— Белло лудина, — сказав він. А тоді щораз швидше і дедалі захопленіше: — Белло лудина, Белло лудина!

Я запитав:

— А як це так — чому ти можеш розмовляти? Белло здивовано поглянув на мене:

— Макс теж розмоулати.

— Так, але ж ти пес, — сказав я.

— Белло лудина, — виправив він мене.

— Я маю на увазі, ти ж був псом, — сказав я.

— Пси теж розмоулают, — сказав Белло. — Пси розмоулают псачою, лудини — лудиначою. Белло лудина.

— Людина, — виправив його я.

— Та, лудина, — повторив він. — А чо Белло лу-дина?

— Чого? Мабуть, це зробила та блакитна рідина, якої ти напився. Як виявилось, вона перетворює не тільки рослини, але й звірят.

— Перетворує звират, — повторив Белло і кивнув головою.

— І що мені тепер з тобою робити? — спитав я.

— Белло холодно. Луди не мают хутра, тілки на голоуі. Холодно! — пожалівся він.

— Ходімо нагору. Там ти зможеш надягнути татові штани й сорочку, — сказав я. — Але дай-но я спочатку погляну, чи нікого нема в під’їзді. Щоб тебе не побачила пані Синеліхт. Ти ж голий.

— Та, голий, — повторив Белло. — Голий. То холодно.

Ми прокралися нагору, в нашу квартиру. Белло відразу ж пішов у дитячу кімнату.

— Ту моя коудра, — задоволено сказав він, кілька разів обернувся довкола своєї осі, ліг на собачу підстилку й скрутився калачиком.

— Ні, Белло. Ти мусиш одягнутися, — сказав я. — Ходи в татову спальню.

— Татоу спалну, — сказав він і встав. — Удягнутися, та.

Я сягнув у татову шафу й спробував показати Белло, як натягти штани і вбрати сорочку. Це було непросто. Якби я йому не допоміг, він, мабуть,

заліз би ногами в сорочку або натяг штани на голову.

Я був такий заклопотаний гардеробом Белло, що навіть не почув, як тато відчинив вхідні двері. Але Белло задер носа, принюхався й оголосив:

— Тато йде!

У цю ж мить до спальні зайшов тато. Він зупинився й з переляку завмер з розтуленим ротом. А тоді схвильовано вигукнув:

— Що ви робите в моїй спальні? Хто вас узагалі впустив? Чому на вас мій одяг? Максе, негайно підійди до мене! Максе, хто цей пан?

— Цей пан? — сказав я. — Ти не повіриш, тату.

— Та кажи вже! — закричав тато. Я сказав:

— Це пан Белло.

Цього суботнього вечора Зіркер, як завжди, пішов у міський клуб, де відбувалися репетиції хору імені Франца Шуберта. Якби він знав, що за час його відсутності скоїться в підсобці його аптеки, він, певно, лишився б удома.

Але тоді він не пережив би першого сюрпризу цього вечора. На відміну від другого, який чекав його трохи пізніше, перший сюрприз був приємний. Справа в тому, що пан Едґар, диригент і керівник хору, представив хористам нового співака, а точніше — співачку. Нею виявилась нова симпатична сусідка Зіркера.

Пан Едґар постукав диригентською паличкою по склянці з водою, закликаючи хор до уваги:

— Чи можу я забрати дві — дві з половиною хвилини вашої уваги? Дозвольте відрекомендувати вам пані Верену Синеліхт. Вона новенька і в нашому хорі, й у нашому місті. Формуляр заяви на вступ вона заповнила в двох примірниках, її членський номер: 39-Же. “Же” — бо жіночий. Вона приїхала з Мюнхена, де співала в церковному хорі, мецо-сопрано. Тепер вона співатиме у нас. Ласкаво просимо.

ДВІ НЕСПОДІВАНКИ ЗА ОДИН ВЕЧІР

Всі заплескали в долоні. Пані Синеліхт усміхнулася Зіркерові й швиденько стала до першого голосу. Почалася репетиція. Хор заспівав “Кавову кантату” Йоганна-Себастіана Баха.

— Народився 1685 року, помер 1750, тобто у віці 65 років, — пояснив перед тим пан Едґар. Його любов до цифр давалася взнаки й тут.

Після репетиції Зіркер з пані Синеліхт пішли додому разом. Правда, пан Едґар запитав Зіркера, чи той вип’є з ним, як завжди, пива. Але Зіркер відмовив:

— Сьогодні ні, пане Едґар. Я хочу відпровадити додому хориста 39-Же.

Пан Едґар трішечки образився.

— Ну, то сьогодні не буде пива, — зітхнув він, сів на свій трактор і поїхав.

Якби Зіркер і пані Синеліхт пішли додому най-коротшим шляхом, то Зіркер застав би Макса і песика Белло у темній аптеці. Можна припустити, що Зіркер, мабуть, увімкнув би світло й спитав Макса: “Що ти робиш уночі тут внизу?”, а тоді забрав би сина з собакою додому, й Белло ніколи не перетворився 6 на пана Белло.

Але ніч була лагідна, і Зіркерові та пані Синеліхт захотілося ще трохи погуляти й побалакати. Коли вони врешті дійшли до аптеки, була вже одинадцята година.

Вікна на другому поверсі яскраво світилося.

— І що це там за ілюмінація? — занепокоївся Зіркер. — Макс уже давно мав би лежати в ліжку й спати.

— Мабуть, він просто забув вимкнути лампу, — спробувала заспокоїти його пані Синеліхт.

— Але світло горить і в моїй кімнаті, — не вгавав Зіркер. — Я мушу негайно піднятися нагору й подивитися, що там таке.

Вони разом дійшли до другого поверху.

— На добраніч, пане Зіркере, — сказала пані Синеліхт перед дверима Зіркерової квартири.

— Називайте мене просто Зіркер, цього досить, — сказав він. — До речі, я хотів вас запитати: чи не маєте ви бажання наступного тижня повечеряти зі мною й Максом? Я приготую щось смачненьке.

— З великим задоволенням. Як щодо післязавтра? — спитала вона. — По понеділках я звільняюся вже о п’ятій.

— Післязавтра — це добре, — втішився Зіркер. — А можна поцікавитись: де саме ви звільняєтесь о п’ятій? Іншими словами: ким і де ви працюєте?

— Я оптик. Працюю в оптиці “Ґросфельд & Цам”, — відповіла вона.

Вже піднімаючись сходами на свій поверх, вона гукнула:

— Передайте мої вітання Максові. І Белло, вашому симпатичному песикові. І не будьте надто

суворі до свого сина. Завтра неділя, він зможе виспатися.

Зіркер відчинив двері квартири і спочатку зазирнув у дитячу кімнату. Нікого. Ліжко порожнє. Замислившись, де б це міг сховатись Макс, він почув, як хтось низьким чоловічим голосом промовив: “Тато йде!”

Голос долинав зі спальні.

Увійшовши туди, Зіркер від переляку й здивування мовчки завмер у дверях. Якийсь чужий чоловік із довгим, патлатим волоссям саме намагався вдягнутися в Зіркерову улюблену блаватну сорочку, причому дуже незграбно, а Макс дивився на це і жодним чином не протестував!

Може, Макс став заручником грабіжника? Але, здається, зброї в чужинця при собі немає.

Нарешті Зіркер опанував себе й закричав:

— Що ви робите у моїй спальні? Хто вас узагалі впустив? Чому на вас мій одяг? Максе, негайно підійди до мене! Максе, хто цей пан?

Макс невпевнено глипнув на тата.

— Цей пан? — сказав він. — Ти не повіриш, тату.

— Та кажи вже! — не вгавав Зіркер.

— Цей пан — це пан Белло, — відповів Макс.

— Белло? Що за пан Белло? — не зрозумів Зіркер.

— Ну, наш колишній пес, — пояснив Макс. Тепер втрутився і сам чужинець.

— Белло лудина, — гордо сказав він, підійшов до Зіркера, вперся йому руками в груди, повторив ще раз: — Белло — лудина, тату, — і спробував облизати обличчя Зіркера.

— Фу! — вигукнув Зіркер. — Геть від мене! Що це має означати?

Макс гукнув:

— Сидіти! Белло, сидіти! — й ту ж мить чужинець сів на підлогу.

Зіркер тільки тепер зауважив, що на чоловікові нашийник Белло.

— Максе, прошу тебе, поясни мені все, бо я зараз здурію, — сказав Зіркер. Він намагався говорити спокійно, .але насправді ледве стримувався, щоб не заверещати.

— Я був з Белло внизу, в лабораторії, — обережно почав Макс.

— Ну? І? — спитав Зіркер.

— І там пляшка з блакитним соком упала на підлогу, а Белло все вилизав і став отаким ось, — сказав Макс і показав на чужинця, який і досі чемно сидів на підлозі.

— Отаким ось, — підтвердив той. — Белло лу-дина.

Зіркер мусив спершу сісти. Однак, на відміну від Белло, він сів не на підлогу, а на ліжко.

— Як таке може бути? — промовив він. — Блакитний сік змінював не лише розмір рослин, але й їхній вид. Маленька редисочка перетворилася на велетенську редьку. А Белло — на…

— …людину, — закінчив Макс.

— І що ж у біса нам тепер з ним робити? — спитав Зіркер.

— Що за питання? Звичайно, він житиме з нами. Зрештою, він же був моїм собакою, — сказав Макс.

Зіркер енергійно похитав головою.

— Ми ж не можемо просто взяти й поселити в себе чоловіка, “лудину”, яка раніше була собакою. Це вже схоже на нелегальні досліди на тваринах, — стурбовано сказав він. — Якщо це випливе, мене можуть позбавити ліцензії аптекаря.

— Отже, ми просто візьмемо й виставимо Белло, тобто я маю на увазі пана Белло, за двері? — обурився Макс. — Ні, він залишиться в нас. Я люблю його, навіть якщо він уже й не пес.

— Белло лубить Макса, — сказав пан Белло, підвівся з підлоги й спробував лизнути хлопця в обличчя. Макс, сміючись, боронився.

• — Ні, Белло, ні! — вигукнув він. — Люди не облизують друзів, яких люблять.

— Не облизуют? — перепитав пан Белло.

Тепер він стояв посеред кімнати і принюхувався, задерши носа догори, втягував повітря. А тоді підійшов до Зіркера й почав безсоромно обнюхувати його куртку.

— Тато був з паном Едґаром, — оголосив він. — І з жінкою, яка жиуе нагорі і гладила Белло.

— Годі тобі називати мене тато, — невдоволено сказав Зіркер. — Я не твій тато, я тато Макса. Кажи до мене просто Зіркер.

— Та, Белло каже просто тато Зіркер, — з готовністю погодився пан Белло.

— Не тато Зіркер! Просто Зіркер! — вигукнув Зіркер, набагато голосніше, ніж би йому хотілось. Але ситуація справді була занадто неординарна. — Розумієш, Белло? Зіркер.

Здається, пан Белло образився.

— Добре, Белло каже просто Зіркер, — повторив він. — А Зіркер хай каже не Белло.

— Не Белло? А як? — здивувався Зіркер.

— Зіркер хай каже пан Белло, — гордо вимовив пан Белло. — Пан Белло лудина.

— Про мене, хай і пан Белло, — зітхнув Зіркер. — А що далі? Ходімо зараз спати. Вранці буде видно.

Усі втрьох вони вийшли зі спальні. Проходячи повз відчинені двері кухні, пан Белло побачив, що в мийці повно води, загукав “Пити, пити!” і негайно помчав туди. Макс мав помити посуд, але, звісно ж, йому було не до того. З мильної води стирчала тарілка та кілька горнят. Пап Белло відсунув убік посуд, нахилився над мийкою і почав жлуктити воду.

— Пан Белло дуже хотити пити, — пояснив він Зіркерові, який дивився на те, скрушно хитаючи головою.

Максові це здалося досить смішним, і він розреготався.

— Ну, як тобі смакує вода з милом? — спитав він. Пан Белло сказав:

— Лудинача вода не дуже добре, забагато кулок.

— Яких кулок? — не зрозумів Макс.

— Ту, — сказав Белло й показав на воду. Макс знову засміявся.

— А! Піна! — сказав він. — Ти маєш на увазі піну?

— Та, пина, — пробурмотів пан Белло.

— Де ж ми тепер покладемо пана Белло? Ми ж не маємо для нього ліжка, — сказав Зіркер.

— Пан Белло лаже в Макса на коудру як зау-жди, — сказав пан Белло й пішов у дитячу кімнату. Аж йому спало на думку ще щось. — Спочатку гулати! Пан Белло хоче писати, — сказав він.

— Якщо ти хочеш бути людиною, тобі доведеться ходити в туалет, як людині, — сказав Зіркер. — Ти ж не збираєшся задирати ногу біля першого-ліпшого ліхтаря!

— Толет? — спитав пан Белло.

— Так, отут, — сказав Макс і показав на вбиральню.

— Тут? — спитав пан Белло. — Лудини писают у миски?

— Це не миска, це унітаз, — сказав Макс, причиняючи за паном Белло двері. — Як упораєшся, не забудь злити воду.

— Злити? Пан Белло не хоче нікого злити, — заявив пан Белло з-за зачинених дверей.

— Зливати воду! Не розізлити людину! — вигукнув Зіркер.

Макс пішов до себе в дитячу кімнату, вдягнув піжаму й ліг у ліжко. Він чув, як пан Белло співає:

— Пан Белло лудина, пан Белло лудина, луди-и-ина…

Нарешті Белло вийшов з туалету. Він нахилив голову, оглянув себе й поскаржився Максові:

— Не хочу спати в одежі Зіркера. Вузко. Макс крикнув:

— Тату, в тебе є зайва піжама для пана Белло? Твоя сорочка йому затісна.

Зіркер зайшов у дитячу кімнату. В руці він тримав довгий білий халат, який зазвичай надягав, працюючи в аптеці.

— Тримай, — сказав він панові Белло. — Як на мене, можеш убрати це. Халат точно не буде затісний. — І, обернувшись до Макса, додав: — Бо, щоб ти знав: авторучку, зубну щітку й піжаму я принципово ніколи нікому не позичаю.

— Що то ауторучка? — спитав пан Белло, насилу виплутуючись із Зіркерового одягу і натягаючи білий халат.

— Це те, чим пишуть, — пояснив йому Макс.

— Пан Белло не хоче ауторучку, — похитав головою пан Белло. — Пан Белло не вмиє писати й читати.

— А звідки пес узагалі може знати, що таке читати й писати? — поцікавився Зіркер.

— Пан Белло не пес. Пан Белло лудина! — запротестував пан Белло.

— Я маю на увазі: колишній пес, — виправився Зіркер.

— Пан Белло бачив, як Макс пише, — гордо сказав пан Белло, після чого три чи чотири рази обернувся довкола своєї осі, ліг, скрутився калачиком на ковдрі і невдовзі після цього захропів.

— На добраніч, Максе. Солодких снів, — сказав Зіркер і, хитаючи головою, вийшов з кімнати.

Хоч напередодні я пішов спати пізно, але наступного ранку прокинувся вдосвіта.

— Ну, пане Белло, ти теж уже не спиш? —тихенько спитав я. Я не хотів його розбудити, якби виявилось, що він ще спить. — Чи тепер мені звертатись до тебе на “ви”?

Знизу не надійшло жодної відповіді. Я нахилився. На ковдрі на підлозі нікого не було.

— Пане Белло! — гукнув я, вискочив з ліжка і пішов у вітальню. — Пане Белло!

Зі спальні вийшов тато в піжамі й позіхнув.

— Ти вже прокинувся? Що таке? — спитав він.

— Пана Белло нема, — сказав я.

— Можливо, він в “толеті”, “писає”, — припустив тато.

Але в туалеті нікого не було.

І тут я побачив, що двері квартири відчинені.

ТЕПЕР ЗНОВУ РОЗПОВІДАЄ МАКС

— Тату, вхідні двері відчинені! Пан Белло пішов. Тату, пан Белло пішов з дому! — закричав я.

— Отже, своє перетворення на людину він використав, аби зробити те, чого щовечора добивався. Він утік. Тепер він може сам відчиняти двері, — сказав тато. — От тільки цікаво, як відреагували його друзяки-собаки, коли він з’явився до них у людській подобі.

— Утік? Гадаєш, він утік назовсім? — спитав я. Можна собі уявити, як я розхвилювався! — І ти кажеш це отак просто? І тобі здається, що це не так уже й погано?

Тато сів на канапу у вітальні й притягнув мене до себе.

— Максе, я розумію, що ти сумуватимеш, якщо виявиться, що пан Белло зник, — сказав він і обійняв мене за плечі. — Але, чесно кажучи,“я відчуваю полегшення від того, що так сталося. Як би ми пояснили людям, хто це такий і звідки він узявся? Навіть якби я сказав правду, мені б ніхто не повірив. Пес, який раптом перетворився на людину! Всі подумали б, що аптекар з глузду з’їхав. Тепер ми вже нічого нікому не можемо довести, бо блакитного соку більше не лишилося. Пан Белло допив усе. Точніше кажучи — пес Белло. Бо тоді він ще не був людиною.

— Думаєш, він справді більше не повернеться? — сумно спитав я. — Мені пан Белло видавався таким смішним. Зі своєю чудернацькою мовою.

І він так само добре ставився до мене, як і тоді, коли ще був собакою. Можливо, навіть іще ліпше.

— Все ж таки не однаково, чи тобі облизує обличчя пес, чи людина, — сказав тато. — Як на мене, останнє страшенно гидко.

— А як на мене, то зовсім ні, — відрубав я, встав і пішов у свою кімнату, впав на ліжко і відвернув обличчя до стіни, щоб показати татові, який я лютий.

Я взагалі не мав жодної охоти йти на кухню і снідати з ним.

Пролежав я так досить довго, аж раптом у коридорі задзвонив телефон. Я почув, як тато підійшов і почав з кимось розмовляти. Але що він говорить, не було чути. Поклавши слухавку, він покликав мене:

— Максе!

Я не відповів. Нехай бачить, що я все ще ображений.

Тато пішов у свою кімнату й звідти гукнув:

— Максе, вони його знайшли!

— Хто кого знайшов? — перепитав я.

— Пана Белло! — крикнув він. — Швидко, вдягайся!

Так швидко я не вдягався ще ніколи в житті.

— Де він? У кого він? Хто дзвонив? — Мої запитання мені доводилося вигукувати, бо тато теж у цей час вбирався.

— Поліція! — кричав він зі своєї спальні. — Пан Белло в поліційній дільниці. Мене хочуть допитати як свідка. Вони вважають його грабіжником. Думають, що він нас обікрав, бо на ньому білий халат з написом “Аптека Зіркера”. Що ми маємо їм сказати? Що нам робити?

— Що нам робити? Це ж ясно! — крикнув я йому. — Заберемо пана Белло додому і поснідаємо разом. Всі втрьох. Класно!

Тато зайшов у дитячу кімнату. Він уже був одягнений.

— Та де там класно! Ти все ще не зрозумів, наскільки складна ця ситуація, — зітхнув він. — Ходімо!

ПОЛІЦІЇ

У поліційній дільниці Зіркера з Максом зустріли двоє схвильованих поліціантів, молодий і дещо старший, доволі огрядний.

— Підозрюваний сидить у сусідньому приміщенні, — тихо сказав молодий поліцай. — За ним можна непомітно спостерігати крізь це маленьке віконечко.

Пан Белло сидів на кріслі, поставивши свої босі брудні ноги на письмовий стіл. У той момент, коли Зіркер і Макс зазирнули у віконечко, затриманий добряче пошкрябав голову, витягнув зі своєї шевелюри куряче пір’я, зацікавлено розглянув його, поклав на долоню й дмухнув. Пір’їнка, пролетівши над письмовим столом, м’яко приземлилася на підлогу. Пан Белло з усмішкою спостерігав за нею.

— Відверто кажучи, він виглядає цілком безневинно, — сказав молодий поліцай.

— Та де там безневинно! — заперечив старший. — Ось, я почитаю вам протокол: “Підозрюваний заявляє, що його прізвище Белло, ім’я —

”>

пан .

— Белло — італійське слово. По-нашому воно означає “чудовий”. Можливо, він італієць. От і по-німецьки він розмовляє з акцентом, — втрутився молодий поліцай.

— Не перебивайте мене, — знервовано присадив його старший. — Ніхто не сумнівається, що ви знаєте італійську. — Він знову звернувся до Зіркера. — Далі, він заявляє, що йому сім років, що свого батька він не пам’ятає, а своїм місцем народження називає смітник. Важко сказати: він або дуже спритний шахрай, або ж божевільний. Є кілька ознак, що в нього трішки не всі вдома. — Поліцай постукав себе вказівним пальцем по чолі. — Ми з колегою звернули на нього увагу ще вночі, під час патрулювання.

— Так, правда, — підтвердив молодий поліцай. — Уявіть собі: він гавкав на псів. По-справжньому, на весь голос. Якби я його не бачив, то подумав би, що це гавкає справжнісінький пес.

— А що відповіли йому пси? — поцікавився Макс.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав старший поліцай. Він подивився на Макса, так ніби той упав з Місяця. — Відповіли? Вони гавкали.

— Я маю на увазі, чи пан Белло розповів вам, що собаки… — почав Макс. Але батько, грізно цикнувши й штурхнувши під ребра, зупинив його.

— Собаки повтікали, щойно він до них підійшов, — розповів молодий поліцай. — Здається, це його страшенно розчарувало. Він виглядав просто-таки пригніченим.

— Ми, звісно ж, не завели на нього справи, — додав другий поліцай. — Не можемо ж ми затримати людину тільки за те, що вона гавкає. Тому ми його відпустили. Але нині вранці довелось його заарештувати.

— Заарештувати? За що? — спитав Зіркер.

— До нас зателефонував селянин, який має на околиці міста курячу ферму. Він почув голосне кудкудакання з курника, а коли вийшов подивитися, то зловив цього пана Белло на гарячому: затиснувши під пахвою курку, той саме зібрався тікати. Селянин зловив його, затримав, приставивши до горла вила, і викликав нас. Ми негайно приїхали й забрали злодія. І побачили, що халат на ньому — з вашої аптеки. Здається, він вас пограбував. З аптеки щось зникло? Ви помітили якісь сліди зламу? Макс засміявся.

— Та ні, пан Белло не міг у нас нічого вкрасти. Він же нам належить, — сказав він.

Цього разу Зіркерове квапливе “Цццц!” не допомогло. Поліцай швидко перепитав:

— Як це — він вам належить?

— Макс хотів сказати, що… — Зіркер почав затинатися. — Що він належить до нас, до нашої родини. Пан Белло — як би то сказати — наш… наш родич. Дуже далекий родич. Він приїхав з Італії. З Південного Тіролю, тому він трохи розмовляє німецькою, але з акцентом.

Тепер поліцай витріщився на Зіркера так само вражено, як перед тим на хлопця. Але Макс теж здивовано дивився на батька. Він і не здогадувався, що той уміє так гладенько брехати!

— І ви кажете про це тільки тепер? — вигукнув поліцай. — То в яких ви стосунках із викрадачем курей?

— Як я вже сказав, він наш дуже далекий родич. Зараз він переживає невеличку нервову кризу, ну, ви розумієте… Й інколи буває трохи спантеличеним. Тоді він вважає себе собакою і робить речі, яких за нормальних обставин ніколи не вчинив би. Ніколи! Його послали до мене, аби він трішки підлікувався.

— Це жахливо, — співчутливо сказав молодий поліцай. — Вважає себе собакою!

— Так, жахливо, — підтвердив Зіркер. — Ви ж знаєте, я аптекар. Тому його родина покладає на мене дуже великі надії. Що я йому допоможу, ну, ви розумієте…

— Розумію, — сказав старший поліцай. — Але що ж нам тепер з ним робити? Ваш родич украв курку!

— Таж він її віддав, — сказав Зіркер.

— Був змушений віддати! — уточнив поліцай. — Був змушений.

— Але я готовий покрити збитки й відшкодувати постраждалому селянинові курку, — запевнив поліцаїв Зіркер. — Так би мовити, як компенсацію за пережиті хвилювання.

— Це вже краще, — сказав поліцай. — Тоді ми готові заплющити одне око. Можете забирати додому вашого далекого родича. Але в майбутньому пильнуйте за ним краще!

Зіркер і Макс разом із поліцаями пішли в сусіднє приміщення, у якому пан Белло все ще сидів за письмовим столом. Тим часом він висипав на підлогу сміття і заходився обнюхувати бутербродний папір, у який, вочевидь, було загорнено сніданок одного з поліцаїв. Упізнавши Зіркера й Макса, він підскочив і радісно закричав:

— Максе! Тату Зіркере!

Він щасливо застрибав довкола них, а тоді поклав руки Максові на плечі й почав облизувати йому обличчя.

Макс засміявся й вигукнув:

— Не треба, пане Белло!

Збентежено похитуючи головами, поліцаї пере-зирнулися. Молодий сказав:

— Фу, гидота!

— І я так завжди кажу, — підтвердив Зіркер.

— І ви це допускаєте? — обурився старший поліцай. — Але ж ви, саме ви, як аптекар мали б знати, що це страшенно негігієнічно.

Молодий поцікавився:

— Отже, він тепер живе у вас? Тут втрутився пан Белло:

— Та, жиуе у Макса, — сказав він гордо. — Пан Белло спит у Макса.

— Але ж не у твоєму ліжку? — спитав старший поліцай.

— Ні, звичайно, ні, — відповів Макс. — Пан Белло спить на ковдрі. На підлозі.

— На підлозі? У нього що, нема ліжка? — здивувався молодий поліцай.

— Пану Белло не можна на лижко, — сказав пан Белло.

— Еге, не має ліжка. Занотуйте це! — сказав старший поліцай молодшому. Той сів за письмовий стіл і почав щось записувати.

А пан Белло гордо розповідав далі:

— Пан Белло може гулати як лудина. Пан Белло може сусати в миску.

Молодий поліцай підвів очі від свого записника.

— Сусати в миску? — перепитав він. — Що таке сусати ?

Не встиг Зіркер втрутитись, як Макс уже пояснив:

— Він має на увазі сюсяти. Робити пі-пі.

— Робити пі-пі? — Поліцай був близький до розпачу. — А що каже на це твоя мама?

— Моя мама нічого на це не каже. Вона в Тасманії чи в Тунісі, — відповів Макс. — Полює на тигрів або левів.

— І це запишіть! —наказав старший поліцай молодому. — Син не знає, де перебуває його мати.

Тут утрутився Зіркер.

— Я розлучений, — сказав він. — Уже кілька років я є батьком-одинаком і виховую свого сина сам.

— Шановний пане Зіркер…— почав старший поліцай.

— Зіркер. Тільки Зіркер, без “пане”, цього досить, — попросив Зіркер.

Поліцай спантеличено похитав головою і почав ще раз:

— Дорогенький Зіркере, мушу вам чітко і ясно сказати: те, що я тут вислухав, це нечувано! Неймовірно! Ваша дитина вимушена жити в абсолютно непридатних умовах! Очевидно неадекватний, цілковито здичавілий, частково роздягнений родич квартирує в одній кімнаті з хлопчиком, без ліжка, “сюсяє” у якісь миски! Матері теж нема. Та це ж просто кримінал! Я негайно повідомлю пані Княп із відділу у справах неповнолітніх. Нехай зайде до вас і перевірить, що й до чого.

— Відділ у справах неповнолітніх? Що це означає? — спитав Зіркер.

— Що це означає? Якщо під час цього контрольного візиту з’ясується, що ви живете в таких умовах, як я собі уявляю з вашої розповіді, вас позбавлять батьківських прав. А хлопця заберуть до сиротинця!

— Я не хочу до сиротинця! — запротестував Макс. — Мені і в тата добре. Він для мене і батько, й мати. Він сам колись так сказав!

— Ні, мій хлопчику, це з’ясує пані Княп, — сказав старший поліцай.

А молодий, намагаючись потішити Макса, додав:

— Не бійся, ці сиротинці зовсім не такі страшні, як ти, можливо, собі уявляєш. Там ти житимеш разом із багатьма іншими гарними діточками. Ось побачиш, тобі там буде добре.

— Я не хочу, щоб мені там було добре, — обурився Макс. — Я хочу залишитися з татом і паном Белло.

— Ти чув, що сказав наш колега: це вирішує тільки пані Княп, — відрубав молодий поліцай. А старший додав:

— Так, а тепер забирайте вашого пана Белло і повертайтеся додому. Решта незабаром якось з’ясується. Гарних вам вихідних!

Розмова в поліції так знесилила нас, що дорогою додому ми з татом ледве волочили ноги від утоми. А от пан Белло навпаки. Він був у найліпшому гуморі й тішився, що ми його знайшли і забрали. На своїх босих ногах він забігав далеко вперед, повертався, оббігав довкола нас і знову втікав.

Тато мовчав, мабуть, він був зайнятий своїми похмурими думками, точно так само, як і я.

— Тату, якщо вони упечуть мене в сиротинець, я втечу і негайно повернуся до тебе, — вирішив я.

— Тебе не упечуть в сиротинець, я тобі обіцяю, — сказав тато. — Але ми мусимо бути добре підготованими до візиту цієї пані Кряп чи Кляп, чи як там її… яка перевірятиме нашу квартиру.

— А коли вона прийде? — спитав я.

Макс розповідає про виховання пана £елло

— Такі контрольні візити проводять без попередження, — пояснив тато. — Отже, в майбутньому ти завжди акуратно прибиратимеш свою кімнату.

— Обіцяю! — відповів я.

— А мені треба було б дати лад нашій квартирі, — розмірковував уголос тато. — Відколи до нас перестала приходити пані Ліссенков, ми її трохи занехаяли. Я маю на увазі квартиру, не пані Ліссенков. Я ж не можу одночасно дбати і про дім, і про аптеку.

— А не можна взяти на роботу когось, хто обслуговував би покупців в аптеці? Тоді ти матимеш більше часу і для помешкання, і для мене, — запропонував я. — Спитай пані Синеліхт, може, вона захоче допомагати тобі в аптеці. їй не треба далеко ходити: спустилася з третього поверху — і вже на робочому місці.

— По-перше, я не такий багатий, щоб наймати працівників. Відколи в нашому місті відкрилися три нові аптеки, наша маленька, старосвітська родинна фірма трохи вийшла з моди, — пояснив тато.

— А по-друге? — спитав я.

— По-друге, у пані Синеліхт зовсім інший фах. А по-третє … — Тут він задумався. — А по-третє, мені не дуже хотілось би, щоб така мила особа, як пані Синеліхт, цілими днями стояла за прилавком і продавала таблетки.

Я помітив, що, кажучи це, він згадав маму, яка саме тому нас і покинула — не хотіла все життя присвятити продажу пігулок.

— Проблема зовсім не в неприбраній квартирі, — сказав тато трохи згодом. — Справжня наша проблема — це пан Белло. Якщо він продовжуватиме у такому ж дусі, то незабаром у нас і справді почнуться “невідповідні для утримання дитини умови”! Ти тільки глянь на нього!

Ми саме проходили повз дитячий майданчик, де бавилося кілька малят. Пан Белло одразу ж побіг до них і скочив у пісочницю. Діти посідали довкола нього, регочучи з дивного дорослого. Це виглядало так: пан Белло стояв посеред пісочниці і руками відкидав пісок назад, між широко розставленими ногами. Точно так само він завжди, ще як пес, розгрібав землю, коли ми з ним гуляли і він раптом десь посеред галявини знаходив мишачу нірку або закопану якимось іншим собакою кісточку.

Цього тато вже не міг витримати. Він гукнув:

— Пане Белло, негайно ходи сюди!

Пан Белло облишив риття й підтюпцем підбіг до нас. Тато суворо наказав:

— Тепер ти залишишся тут і не втікатимеш раз у раз. Тут, біля нас твоє місце, зрозуміло?

Пан Белло ліг ницьма на тротуар.

— Що він знову робить? — Тато розпачливо підвів очі до неба.

— Пан Белло робит “мисце”, — гордо відповів з землі пан Белло.

— Пане Белло, вставай! Швидко! Що подумають люди! — скрикнув я.

Пан Белло підвівся. Напевно, мій вигук він зрозумів як запитання, бо задумливо почухав голову і сказав:

— Пан Белло не знає, що подумают луди.

Я побачив, що до тата не дійшло, чому пан Белло ліг, і пояснив йому:

— Ти сказав “твоє місце”, розумієш, вимовив слово “місце”. А коли він чує “місце”, то звісно, думає, що йому наказують лягти. Ми ж самі його так навчили.

Однак у такий спосіб я теж вимовив слівце “місце”, навіть тричі. Тож пан Белло знов лежав на хіднику.

— Негайно вставай!— скомандував тато.— Пане Белло, якщо ти хочеш залишитися в нас, мусиш навчитися поводитись як людина. Відтепер ми виховуватимемо тебе. Ми зробимо з тебе справжню людину, розумієш?

— Пан Белло лудина, — запротестував той.

— Так, але яка! Ти хочеш, щоб Макс лишився з нами, чи тобі байдуже, якщо його в нас заберуть?

— Макса не заберут. Макс лишиуса, — сказав пан Белло і знову спробував засвідчити свою велику любов до мене інтенсивним облизуванням мого обличчя.

Я відштовхнув його і сказав:

— Та годі вже, пане Белло! Скільки тобі казати, що люди не облизують одне одному обличчя?

— Зараз найважливіше — це виховання пана Белло, — сказав тато. — Це наш єдиний шанс, якщо ми хочемо справити нормальне враження на цю пані Кляп чи Кряп. Ця “лудина” мусить навчитися поводитися по-людськи і не привертати до себе уваги своєю поведінкою. І виховання ми розпочнемо негайно, як прийдемо додому.

Зайшовши в квартиру, ми насамперед відвели пана Белло в лазничку. Там він мусив стати у ванну і помити свої брудні босі ноги.

Тоді ми повели його у спальню і вдягнули. Тато подарував панові Белло кілька речей. “Найліпших”, як він сказав. Але я помітив, що витяг він їх із глибини шафи, отже не вбирав цього одягу щонайменше років зо три. У татових штанях і картатій сорочці пан Белло виглядав набагато нормальніше, ніж в аптечному халаті. Тепер йому бракувало лише взуття.

Тато витяг із взуттєвої шафки пару м’яких, стоптаних черевиків.

— Ці мали б підійти, — сказав він, змірявши поглядом ступні пана Белло.

— Йти? — перепитав пан Белло. Здається, він не знав, для чого служать черевики.

Я простягнув їх йому зі словами:

— Люди носять черевики. Пан Белло прояснів.

— Череуики носити легко, — сказав він, розгулюючи кімнатою з черевиками в руках.

— їх носять на ногах! — уточнив я.

Це панові Белло сподобалось менше. Поки ми вдягали на нього черевики і зав’язували шнурівки, він трішки поскиглив та поскімлив. Спочатку я подумав, що вони йому тиснуть. Аж потім побачив, що перед великим пальцем ще дуже багато вільного місця. Просто пан Белло не звик бути взутим. Він дуже смішно походжав кімнатою в черевиках. Ми з татом мало не засміялися, бо за кожним кроком він так високо піднімав ногу, ніби дибав через струмок.

— Так, тепер уже наш гість виглядає цілком нормально, — сказав тато. — До взувачки він теж швидко звикне.

Тато подивився на годинник.

— Час обідати. Сніданок ми сьогодні вже пропустили. Зараз я зварю нам обід. Суп з локшиною і курятиною. Можеш накривати на стіл, Максе.

Поки я розставляв на столі три тарілки й розкладав біля них ложки, тато закип’ятив у каструлі воду, витяг із шухляди пакетик супу й висипав його вміст у каструлю.

Перед тим як ми сіли за стіл, тато сказав:

— Ну ось, починається перший урок: мити руки! Пане Белло, людина не сідає за стіл з такими брудними руками. Марш у лазничку! Макс покаже тобі, як мити руки з милом.

Щоб показати йому це наочно, я добряче намилив собі руки. Пан Белло спочатку зацікавлено поглядав на це, нахиливши голову дуже близько до моїх намилених рук, тоді кивнув і промовив:

— Пи-и-ина.

— Так, саме так. Тепер ти! — сказав я і дав йому мокре мило.

Пан Белло взяв його, наслідуючи мене, ретельно помив руки і гордо вишкірився. Я вже хотів похвалити його, як тут мокре мило вислизнуло йому з рук і, мов ракета, полетіло вгору.

Пан Белло блискавично впіймав його ротом. Якусь мить він постояв так, затиснувши мило в зубах, а тоді з огидою виплюнув.

— Феее! — вигукнув він. — Смакує як мертвий опосум.

Коли ми нарешті сіли за стіл, тато сказав:

— Тепер починається наступний урок: як їсти суп.

— їсти суп, — повторив пан Белло, зацікавлено спостерігаючи за тим, як тато наповнює три тарілки супом.

— Починаємо, — сказав тато.

— Починаємо, — повторив пан Белло, нахилив голову над тарілкою і почав жлуктити юшку.

— Ой! — сахнувся він. — Лудинача іжа гарача!

Я чекав, що тато почне сваритися. Але він був дуже спокійний:

— Так, собача їжа холодна, людська їжа гаряча. Тому ми їмо ложкою.

Тато підняв свою ложку.

— Макс покаже тобі, як нею їсти!

— Це робиться так, пане Белло, — сказав я і поволеньки підніс ложку до рота.

Пан Белло спостерігав за цим, схиливши голову набік, і спробував зробити так само, але схопив свою ложку, як маленька дитина, всією жменею, хляпнув ложкою по супі, а тоді поніс її до рота. Ми з татом зацікавлено спостерігали. Сталося те, що мало статися: суп, який був у його ложці, опинився в нього не в роті, а на животі.

— Ой! — знову зойкнув пан Белло і подивився на свій живіт. — Лудинача іжа гарача і в животі, і на животі.

— Тепер, коли ти вже вимазав свою нову сорочку, можемо далі вправлятися без жодних застережень, — сказав тато. — Наступна ложка! Та-ак! І ще одна! Ну, бачиш, уже краще, вже навіть трішки супу потрапило тобі до рота.

Після обіду Белло отримав нову сорочку, в синю смужку, до речі, вона набагато краще пасувала до його синіх штанів. І тоді почався наступний урок.

— А тепер вивчатимемо щось дуже-дуже важливе, — сказав тато. — Потренуємо привітання.

— Привитання, — з ентузіазмом повторив пан Белло.

Тато підійшов до вхідних дверей і відчинив їх.

— Отже, тепер я — пані Кряп чи Княп з відділу у справах неповнолітніх, — сказав він.

Пан Белло вишкірився до мене, ніби хотів сказати: “Пана Белло не так легко обвести навколо пальця!” похитав головою і вигукнув:

— Непрауда! Ти тато Зіркер.

— Ні, неправильно! — незадоволено вигукнув тато.

— Просто Зіркер, без “тато”, — винувато виправився пан Белло.

Я сказав:

— Пане Белло, тато ж тільки грає пані з відділу у справах неповнолітніх.

— А! Зіркер грає пані, — сказав пан Белло. Тато заспокоївся.

— Отже, я — пані з відділу у справах неповнолітніх. Я заходжу в квартиру, — пояснив він. — А ти вітаєшся зі мною і кажеш: “Добрий день, дуже приємно”. Зрозумів?

— Зрозуміу, — відповів пан Белло. — Добри ден, дуже приємно.

— Спробуй вимовляти це трохи чіткіше: “Добрий день, ду-же при-ємно”.

— Доб-рий ден, ду-же при-ємно, — повторив пан Белло.

— Ось бачиш! — сказав тато. — Починаємо! — Ю9 —

Він вийшов з помешкання, зачинив за собою двері і подзвонив.

Я взяв слухавку переговорного пристрою і запитав: “Хто там?” Я хотів, щоб усе було як навсправжки. Вдав, ніби слухаю, як мені щось говорять, а тоді сказав:

— А, пані Княп з відділу у справах неповнолітніх! Яка несподіванка! Ми так раді, що ви до нас завітали. Хвилиночку, відчиняю!

Пан Белло схвильовано стояв біля мене й від радісного очікування переступав з ноги на ногу.

Я відчинив двері, тато увійшов, простягнув панові Белло руку і сказав:

— Добрий день, я пані Крап з відділу у справах неповнолітніх.

Пан Белло чемно привітався:

— Доб-рий ден, ду-же при-емно, — поклав татові руки на плечі і лизнув його у щоку.

— Ні, руку! — вигукнув тато. Тепер він справді розсердився. Він простягнув панові Белло руку й гукнув ще раз: — Руку!!!

Пан Белло кивнув, щоб показати, що він нарешті второпав, повторив:

— Доб-рий ден, ду-же при-емно, — і почав облизувати татові руку.

Тато висмикнув руку й сховав її за спиною.

— Досить! З мене досить, — сказав він. — Продовжимо завтра. Не можна ж за один день зробити з собаки джентльмена. — Із цими словами він вийшов з кімнати. Пан Белло стурбовано подивився татові вслід.

— Зіркер злий на пана Белло, — сказав він, обернувся кілька разів довкола своєї осі і влігся на підлогу поряд із канапою.

— Не хвилюйся так, — сказав я і сів біля нього на килим. — Ти ще всього навчишся. Розмовляєш ти уже набагато чіткіше.

— Але важко. Вес час мушу вчитиса. Зіркер ка-зау, що я не лудина, — поскаржився пан Белло. — Собаки вчора ввечери казали: Тет, лудино, іди до двоногих!” То хто пан Белло?

— Хто ти? Ти — мій найліпший друг, — сказав я і погладив пана Белло по голові. — Ходи, вставай і ходімо надвір. Підемо гуляти.

— Гулати, — пан Белло кивнув, встав і роззир-нувся. — Де шворка?

Я засміявся.

— Людям не потрібні шворки.

— Гулати без шворки! — задоволено повторив пан Белло. — Гар-рно! І

Плай вечері та ІНШІ с)и&ні речі

У понеділок вранці Макс ішов до школи тільки на другий урок. Першого не було, бо пан Зіттер, вчитель географії, лежав у лікарні з подвійним переломом гомілки. Коли Макс, ще трохи заспаний, прийшов на кухню, його батько вже сидів одягнений за столом і намагався розрізати ножем дві склеєні сторінки кулінарної книги, яка лежала перед ним.

— Тріска, лосось чи камбала, — пробурмотів він. — Риба. Гаразд, нехай буде риба. Це добре.

— Риба? — здивувався Макс. — Коли і чому ти раптом надумав готувати рибу? Ти ж цього ще ніколи не робив.

— Я запросив пані Синеліхт до нас на вечерю, — пояснив Зіркер. — І от міркую, що б такого приготувати. Це має бути щось особливе.

— Я не дуже люблю рибу, — сказав Макс. — Хіба що рибні палички.

— Рибні палички? Ні, це занадто просто, занадто ординарно, — сказав Зіркер. — Якщо ти не захочеш з нами вечеряти, я принесу тобі кілька канапок до твоєї кімнати.

— Та добре вже, про мене, якщо ти бажаєш залишитися з пані Синеліхт наодинці, можеш готувати й рибу, — дозволив батькові Макс.

— Готувати рибу? — запитав пан Белло, який у цю мить зайшов до кухні. — Риба — це добр-р-ре. Але тілки голоуа. Бо риба має кості.

— Дякую тобі за твою корисну пораду, — пробурмотів Зіркер і знову заглибився у вивчення кулінарної книги.

Пан Белло роззирнувся, побачив на поличці напівпорожню бляшанку з собачим їдлом, узяв з мийки брудну ложку і почав снідати.

— Пан Белло іст як лудина! — пояснив він, наминаючи. — Іст ложкою!

— Дуже добре, — похвалив його Зіркер, не дивлячись у його бік. — Може, приготувати щось інше? Всі рибні рецепти видаються доволі складними.

— Велика кистка — це добре, — запропонував пан Белло. — Але треба на три дни закопати.

— Але, на жаль, вечеря вже сьогодні, — сказав Зіркер. — А тепер відчепись від мене, будь ласка, зі своїми порадами.

— Або м ясо з блашанки, — захоплено продовжував пан Белло, не особливо переймаючись зауваженнями Зіркера. — От таке от. — Він глибоко встромив ложку в слизьке м’ясиво і підсунув її Зіркерові під ніс.

Тому урвався терпець.

— Замовкни нарешті! — гримнув він.

— Тату, він же тільки хоче тобі допомогти, — заступився за друга Макс.

Пан Белло образився.

— Так, пан Белло хоче тілки помогти. Пан Белло білше ничо не скаже. Пан Белло іде гулати. Без шворки, — проголосив він і вийшов з кухні. А тоді йому спала на гадку ще остання корисна порада, і він не міг стриматись, щоб не поділитися нею з Зіркером. Він причинив двері й сказав у шпарину: — А на десерт — собача галета!

В обідню перерву Зіркер пішов по продукти. Він і досі не знав, чим саме почастувати пані Синеліхт, і тому вирішив, що, можливо, асортимент магазинів надихне його на якесь особливе меню.

Під парасолькою вуличної ятки з овочами стояв новий продавець. Принаймні Зіркер його ще ніколи не бачив, ні тут, ні в крамниці. Чоловік був незвично блідий, з майже білою шкірою. А ще в нього були дуже дивні довгі різці і, як здалося Зір-керові, червоні зіниці.

— Прошу дати мені кілька от таких морквин, — сказав Зіркер і показав на один з ящиків.

Продавець нахилився над городиною, спочатку таємниче роззирнувся і прошепотів Зіркерові на вухо:

— Я би цих не браф. Піфнічний схил, поганий ґрунт. Недофтатньо фолодкі. Не дуже фмачні. — Він помітно шепелявив. Мабуть, через те, що в

нього так випиналися різці. — Тут! — прошепотів він і показав на інший ящик з морквою. — Піфденно-західний схил! Багато фонця, дуже фо-лодкі. Дуже, дуже добрі. Ммммм!

Очевидно, він сам був не в змозі опиратися спокусі: схопив одну морквину за гичку і почав її швидко гризти.

— Ну, добре, тоді дайте мені кілограм отої солодкої, — сказав Зіркер. — А ще я хотів би дві головки часнику.

— Фо? Чафнику? Ні за фо! — викрикнув блідий продавець. При цьому подивився на часник з такою огидою, ніби його от-от знудить. — Чафиик не фолодкий. Чафник фмердить.

— Послухайте! — вигукнув Зіркер. — Ви ж не забороните мені купувати часник.

Тут нагодився власник магазину.

— А, пане Зіркер. Добрий день, — привітався він.

— Просто “Зіркер”, цього досить, — сказав Зіркер.

— Розумію, —сказав власник магазину. —Якась проблема?

— Цей пан не хоче продати мені часнику, — сказав Зіркер.

Власник магазину наказав продавцеві:

— Пане Кріль, зайдіть у крамницю й обслужіть там покупців! — А тоді обернувся до Зіркера й сказав упівголоса: — Мусите вибачити, пан Кріль тут новий. Він інколи поводиться дещо дивно. Але є надзвичайним знавцем коренеплодів. Неймовірно компетентний, розумієте?

— Зараз найголовніше, щоб мені нарешті дали часнику, — сказав Зіркер. — У мене закінчується обідня перерва.

Він розрахувався, взяв мішечок з покупкою і пішов. Проходячи повз двері, він побачив, що пан Кріль стоїть у глибині магазину. Моркву він тим часом згриз і дожовував гичку.

У супермаркеті Зіркер купив чотири порції рибного філе і дві пляшки білого вина. Котячи свій візок до каси, він почув високий, схвильований голос: “Тут ще стільки ко-ко-коробок!” Перед полицями з яйцями стояло шестеро жінок. Вони відкривали одну за одною всі коробки й складали їх вміст у візок. Він був уже до половини наповнений яйцями.

Зіркер поміркував, чи не втрутитись йому і не сказати жінкам, що яйця краще купувати в коробках. А тоді облишив це. По-перше, він поспішав, а по-друге, подумав, що це — справа касирки. Коли він стояв біля каси, простягнувши касирці купюру й очікуючи решти, хтось його відштовхнув.

Двоє жінок пропхали повз нього візок з яйцями, четверо інших поспішали за ними. Касирка підскочила.

— Гей, зупиніться! Що це таке? — крикнула вона. — Звідки всі ці яйця? Ви що, збожеволіли? Ви не збираєтесь платити за яйця?

— Платити? Ми про це ніко-ко-коли не чули, — сказала одна з жіночок.

— Я покличу директора, — пригрозила касирка. — Це нечувано!

— Але спочатку дасте мені мою решту, — наполягав Зіркер. — Я поспішаю. У мене закінчується обідня перерва.

Касирка відрахувала йому решту. Тим часом жіночки з візочком стрімголов промчали до дверей. Підвівши очі, касирка побачила лише, як метляються їхні спідниці — крадійки яєць утекли.

— Стійте! — закричала касирка й підстрибнула. — Стоп! Зупиніться!

Але, звісно, це аж ніяк не допомогло. Отож вона знову сіла і, звертаючись до Зіркера, пояснила:

— Я не можу гнатися за ними. Не маю права залишити касу без нагляду. Нехай директор подзвонить у поліцію!

Вертаючись додому, Зіркер біг майже так само швидко, як злодюжки з візочком. Була за п’ятнадцять третя. Аптека вже давно мала бути відчинена.

Тільки один раз він на секунду зупинився — його увагу привернула афіша, яка рекламувала концерт молодої скрипальки.

На афіші була навскоси приклеєна жовта смужка паперу з написом: “Сьогодні ввечері!!!”

— Три знаки оклику! Так, ніби це я писав, — сказав Зіркер і побіг далі.

1Н-

Коротка розповідь Макса про короткий концерт

В понеділок увечері тато зачинив аптеку навіть трохи занадто пунктуально і заходився готувати вечерю.

Коли ми з паном Белло зайшли на кухню, він, обв’язаний картатим фартухом, уже стояв біля плити, тримаючи в одній руці черпак, в другій — велике сито.

— Що це має бути? — поцікавився я.

— Риба… — відповів тато.

— Не люблю, — скривився я.

— …з овочами, — продовжив він.

— Не лублу, — сказав пан Белло.

— Нема чого жалітися, — сказав тато. — Вам зовсім не обов’язково їсти. Сьогодні ввечері ви можете послухати музику. Я купив для тебе та пана Белло два квитки.

— Музика? — перепитав пан Белло. — Пан Белло лубит музику.

— Звідки ти взагалі знаєш, що таке музика? — здивувався я.

— Пан Едґар грау увечері на скрипці, — розповів пан Белло. — Було дуже гарно. Пан Белло спі-уау.

— Співав? Ти ж тоді ще був собакою, — здивувався тато.

— Собаки вміют спіуати, — пояснив пан Белло. — Дуже гарно спіуати. Пан Белло лубит музику.

— Ну, тоді йди в мою спальню і вибери один з моїх костюмів, — сказав тато. — Макс допоможе тобі. Не можеш же ти піти на концерт у цих штанях з видутими колінами.

Перед тим як піти за паном Белло до спальні, я сказав татові:

— Відсилаєш мене на концерт, бо не хочеш, щоб я з вами вечеряв. Так?

Тато трішки знітився.

— Ні, — відповів він. — Але пана Белло я б, чесно кажучи, не дуже хотів бачити тут, коли прийде пані Синеліхт. А якщо ти вечерятимеш р нами, пан Белло теж, звичайно, захоче залишитись. Концерт, без сумніву, буде дуже гарний.

Дорогою я вчив пана Белло, як треба поводитися в концертному залі.

— Перед концертом не можна обнюхувати інших відвідувачів, — пояснював я йому.

— А після концерту? — запитав пан Белло.

— Теж ні, — сказав я. — Слухачі не лягають на підлогу і не бігають по залу.

— Не бигают, — повторив пан Белло й кивнув.

— А ще на концерті не можна розмовляти, — додав я.

— Пан Белло ж не розмоулае на концерті! — відповів він. — Пан Белло лубит музику.

— Ну, тоді все гаразд, — втішився я.

Перед початком концерту все й справді йшло добре. Якщо не враховувати того, що пан Белло кілька разів обернувся довкола своєї осі, перед тим як всістися на мяке крісло. Ми сиділи в дев’ятому ряді — тато вибрав для нас добрі місця.

Але потім почалося: коли молода скрипалька заграла соло, пан Белло так захопився, що почав досить голосно підспівувати. Я штурхнув його в бік, але це не допомогло. Навпаки, він почав підспівувати на весь голос. Власне кажучи, співом це не можна було назвати, це було радше скиглення й скавуління, які плавно перейшли у розлоге виття. Це звучало так, ніби зграя вовків вила на місяць.

Інші слухачі зашипіли на нас, зусібіч долинало “Цццц!” і “Шшшш!”, а ззаду хтось упівголоса гукнув: “Тихо там попереду!”

Та пана Белло це мало хвилювало. Він був настільки захоплений музикою, що підвивав щораз голосніше.

Я сказав:

— Ушиваймося звідси, пане Белло! Ходімо, швидко!

Коли ми виходили з нашого ряду, до нас підбіг білетер і зашепотів:

— Нечувано! Негайно вийдіть із залу! І щоб ні звуку!

— Так, так! Ми вже виходимо, — прошепотів у відповідь я, міцно схопив пана Белло за рукав і вийшов з ним із залу.

— Дуже гар-р-рна музика! — захоплено повторював пан Белло дорогою додому. — Дуже, дуже гар-р-рна музика.

Здається, йому анітрішки не було прикро, що нас виставили з залу. Голосно співаючи, він спокійнісінько чимчикував поряд зі мною.

Зрозуміло, що коли ми прийшли додому, була не десята година і не пів на одинадцяту, як прикидав собі тато. Коли я подзвонив у двері, годинник на дзвіниці церкви якраз пробамкав дев’яту. В мене, правда, був з собою ключ, але я хотів попередити тата, що ми повернулися передчасно.

Тато відчинив нам і спитав:

— Що, концерт уже закінчився?

— Для нас — так, — сказав я і хотів відразу ж піти з паном Белло у мою кімнату.

Але пан Белло, зазирнувши у вітальню, зупинився як укопаний і сказав: “Оооо!”

Стіл було накрито досконало, тато навіть порозкладав між тарілками маленькі квіточки і запалив свічку.

Пан Белло вигукнув, звертаючись до мене:

— Пан Белло знає цу жинку! — і попрямував до вітальні.

Пані Синеліхт у гарній квітчастій сукні сиділа за столом і ошелешено дивилася на пана Белло.

Пан Белло підійшов до неї, простягнув руку, як ми його навчили, і сказав:

— Доб-рий ден, ду-же приємно.

У той час як пані Синеліхт здивовано потисла йому руку, пан Белло оголосив:

— Ти мені подобаешса. Ти вже раз погладила пана Белло!

5іркеро&і побрехеньки

КОЛИ близько восьмої пані Синеліхт подзвонила в двері, Зіркер страшенно втішився і на привітана ня подарував їй квіточку в вазонку.

Гостя і господар сіли за святково накритий стіл) Перед ними стояли маленькі тарілочки з закуркою.

Пані Синеліхт сказала:

— Ви й справді постаралися. Це така рідкість: чоловіки, які вміють так добре куховарити!

— Я тільки правильно знайшов сторінку в кулінарній книзі, — пожартував Зіркер.

Пані Синеліхт підняла келих і сказала:

— Тож вип’ємо за вашу кулінарну книгу! Зіркер теж підняв свій келих, і вони цокнулися. Ставлячи келих на стіл, пані Синеліхт запитала:

— А де ваш син?

— Макс? — перепитав Зіркер. — Ах, він конче хотів на концерт.

— Як чудово! Очевидно, любов до музики і співу він успадкував від вас. А де Белло, ваш милий песик?

— Він теж пішов на концерт, — відповів Зіркер, але тут же виправився: — Я маю на увазі, він гуляє надворі, перед концертним залом.

У цей момент пролунав дзвінок у двері.

— Хто б це міг бути? — здивувався Зіркер. — Мало ймовірно, щоб пані Княп прийшла так пізно ввечері!

Він підійшов до дверей і відчинив. На порозі стояли Макс і пан Белло.

Зіркер був здивований і водночас дещо зніче-ний. Він спитав:

— Що, концерт уже закінчився?

— Для нас — так, — відповів Макс.

Він узяв пана Белло за рукав і хотів пройти з ним у дитячу кімнату. Але пан Белло зазирнув у відчинені двері вітальні і, побачивши там пані Синеліхт, зупинився

— Оооо! — вигукнув він. — Пан Белло знає цу жинку!

І попрямував у вітальню.

Пані Синеліхт здивовано подивилася на пана Белло. Вона була абсолютно впевнена, що ніколи не бачила цього чужинця, який так безпардонно вдирається в кімнату та ще й запевняє, що знає її.

Пан Белло підійшов до неї, простягнув руку й сказав:

— Доб-рий ден, дуже приємно.

— Добрий вечір, — відповіла пані Синеліхт, тиснучи йому руку.

Чужинець сказав:

— Ти мені подобаешса. Ти вже раз погладила пана Белло!

Зіркер став між паном Белло й пані Синеліхт сказав:

— Дозвольте відрекомендувати: це… як уже| було сказано, пан Белло. Родич… далекий… тро^ юрідний брат, по батьківській лінії. З Південного Тіролю. Він зараз мешкає в нас.

— Он як, — сказала пані Синеліхт. Зіркер обернувся до пана Белло й сказав:

— Ти втомився і хочеш спати, правда?

— Ні, ні, пан Белло не втомивса, — запротестував пан Белло.

Він досі стояв біля столу, тому пані Синеліхт видалося доволі нечемним не запросити його до товариства, і вона запитала:

— Не хочете присісти до нас?

І хоча Зіркер інтенсивно хитав головою, пан Белло одразу ж сів на крісло біля пані Синеліхт і вигукнув:

— Максе, ти також прийдеш до тата Зіркера? Макс зайшов у кімнату й сів за стіл навпроти

пана Белло.

— До тата Зіркера? — усміхаючись, повторила пані Синеліхт.

— Ах, це він так каже, бо… бо мене так інколи називає Макс. Йому це видається смішним.

— Он як, — сказала пані Синеліхт, вагаючись. А тоді звернулася до пана Белло: — Я зовсім не можу пригадати, щоб я вас колись гладила. Коли це було?

— Після школи. Разом з Максом, — сказав пан Белло. — Ти погладила пана Белло по голоуі.

Пані Синеліхт трохи розгубилася:

— Здається, ви мене з кимось плутаєте. Зіркер швидко втрутився:

— Вибачте, що він звертається до вас просто на ти. Як я вже сказав, він з Південного Тіролю. Там усі між собою на ти. Вгорі — високі гори, внизу — глибокі вузькі долини, то й люди швидко зближуються…

— Он як, — сказала пані Синеліхт, це вже втретє. — Розумію.

Пан Белло, який увесь час зачаровано дивився на пані Синеліхт, тепер вигукнув:

— Пан Белло має щос дла тебе! Пан Белло має щос гар-рне дла тебе. Пан Белло принесе щос, тіл-ки дла тебе!

І з цими словами вибіг з вітальні.

Зіркер нахилився до пані Синеліхт через стіл, озирнувся з серйозною міною, щоб пересвідчитись, чи пан Белло справді вийшов з кімнати, і півголосом сказав:

— Він вам, мабуть, видався трішки дивним?

— Ще б пак, — прошепотіла вона у відповідь.

— Ви мусите йому вибачити, — сказав Зіркер. — У нього жахлива доля. Уявіть собі: його батьки відмовились від своєї дитини, тобто від нього. Він виріс серед собак. У гірській печері. Вперше побачив людину в двадцять років. Його називають

“Каспер Гаузер Південного Тіролю”. Хіба це не” жахливо? .;і

Макс слухав батька, роззявивши рота.

Коли він ще був маленький, Зіркер розповів йому, що коли хтось бреше, на небі щоразу плаче ангел. Цієї миті там нагорі мали б лунати оглушливі ридання!

Макс спитав:

— А що таке Каспер Гаузер?

— Це був собі такий хлопчик двісті років тому, якого замкнули в підземну темницю. Він повернувся до людей уже дорослим, — пояснила йому пані Синеліхт. А Зіркерові сказала: — Як жахливо. Бідолашний хлопець! Тепер я все розумію. Чесно кажучи, я вже думала, що він дещо… як би це сказати. ..

— Ні, ні, пан Белло цілком нормальний, — запевнив Макс.

— Так, так, цілком, — підтвердив і Зіркер. — За винятком його собачих звичок, він абсолютно нормальний. Але це можна зрозуміти. Уявіть собі, зростати серед собак!

— Жахливо. Я б, мабуть, гавкала замість того, щоб розмовляти, — сказала пані Синеліхт. — Це справді дуже гарно з вашого боку, що ви так про нього дбаєте.

— Не можна ж залишати в біді родичів, — скромно відказав Зіркер.

— У вас таке велике серце, — сказала пані Синеліхт. — Справді велике серце.

Пан Белло повернувся в кімнату. Він щось ховав за спиною і радісно наближався до пані Синеліхт.

— Це дла тебе! — сказав він, став перед нею навколішки і поклав їй на коліна велику волову кістку. — Це тобі дарує пан Белло!

— Як мило. Дякую! — сказала вона, з відразою розглядаючи кістку. Кістка пахла так, ніби принаймні три дні пролежала в землі. — Це без сумніву найгарніше, що може подарувати така людина, як ти. Я можу належно оцінити цей дарунок.

Зіркер потягнувся через стіл і забрав кістку.

— Облиш, пане Белло! — сказав він. — Я думаюі що пані Синеліхт уже не голодна, чи не так? {

— Так, не голодна. Зовсім не голодна, — погодилась пані Синеліхт. Вона погладила пана Белло по голові. — Справді зворушливо.

Тепер пан Белло поклав їй голову на коліна, як під час їхньої попередньої зустрічі. Правда, тоді він ще був собакою.

Зіркер попросив:

— Будь ласка, пане Белло, сядь на своє місце!

Таким чином він вимовив чарівне слово “Місце!” — і пан Белло вклався в ногах у пані Синеліхт на підлозі.

— Сядь, будь ласка, на своє… на своє крісло! — наказав Зіркер, досить знервовано.

— Пан Белло лубит лежати біля сусидки, — відповів пан Белло і залишився лежати там, де лежав.

На додачу до всього тієї миті задзвонив телефон.

Зіркер узяв слухавку радіотелефону, не відразу знайшовши її на кухні біля мийки. Слухавка досить сильно тхнула рибою.

— Так? Зіркер слухає!

У телефоні пролунав схвильований голос пана Едґара:

— Привіт, Зіркере. Це я, пан Едґар. Уявляєш, моя худібчина зникла. Клітки порожні, обидві.

— Яка худібчина?

— Один кролик і шестеро курей. Просто зникли. Може, їх хтось украв? — почулося зі слухавки.

— Це погано, — сказав Зіркер. — Але я, мабуть, нічого не зможу вдіяти. Чи ти хочеш, щоб я тобі допоміг їх шукати, зараз, серед ночі?

Телефонуючи, він поглядав у вітальню. Там пан Белло саме показував, як він уміє ловити ротом шматочки хліба, які кидали йому Макс і пані Синеліхт.

Зіркер розгублено похитав головою.

— Пане Едґаре, вибачай, але в мене гості, — сказав він. — Пане Едґаре, ти ще на дроті? Пане Едґаре!

Тут Зіркер помітив, що з розгубленості приставив до вуха іншу руку. Ту, в якій досі тримав

велику кістку. Не дивно, що пан Едґар не міг його чути! і

— Пане Едґаре, ти ще на дроті? — перепитав він.’ Цього разу вже в слухавку.

— Ці безсоромні злодії забрали з шафи навіть сукні моєї покійної матінки, — саме розповідав пан Едґар. — Я, мабуть, дуже міцно спав. Нічого не чув. .

— Так-так, нічого не чув, — повторив Зіркер. Йому вже кортіло закінчити цю розмову, але пан Едґар усе розповідав далі про зникнення своїх тварин, дуже схвильовано й дуже голосно. Зіркер трохи відставив слухавку від вуха і знервовано визирнув з вікна кухні. Унизу в світлі вуличного ліхтаря він побачив дивну групу. Попереду йшов пан Кріль, блідий продавець з овочевої крамниці, за ним дріботіло шестеро жіночок, на яких Зіркер уже звернув сьогодні увагу в супермаркеті. Вони по черзі котили візочок, по вінця наповнений яйцями.

У серце Зіркера закралася лиха підозра.

— Скажи-но, пане Едґаре, а чи не давав ти своїй худобі синьої трави з червоними зернятами? — спитав він.

— І тому я цього взагалі не можу собі пояснити!.. — кричав пан Едґар на іншому кінці дроту.

Зіркер пожвавився.

— Пане Едґаре! Тепер послухай мене нарешті! Ти давав їм траву з дослідної луки?

— А до чого тут синя трава? — здивувався пан Едґар.

— То давав чи ні? — вигукнув Зіркер.

— Звісно, давав. Кролеві й курям. Не пропадати ж добру! Як мінімум два з половиною кубометри трави і сімсот грам зернят, — сказав пан Едґар. — У мене залишилася ще ціла купа того добра. Його отримає завтра о сьомій п’ятнадцять корова. Тепер, коли кролика й курей вкрали.

— Пане Едґаре, ти ні в якому разі не повинен годувати тварин цим, як ти його називаєш, “добром”, чуєш? — прокричав у слухавку Зіркер. — Я негайно їду до тебе. Це дуже важливо… Ні, я мушу з тобою щось обговорити, не по телефону. Так-так! Я вже їду. Негайно!

Зіркер поклав слухавку й швидко повернувся до вітальні. Там пан Белло демонстрував, як добре він балансує з булочкою на носі.

Зіркер сказав:

— Пані Синеліхт, мені страшенно шкода. Але мені треба їхати. У певному розумінні, нещасний випадок. Щойно повідомили телефоном. Мушу негайно вирушати.

— Але, тату! Не тепер, — запротестував Макс. — Коли всім так весело.

— На жаль, те, що сталося, зовсім не таке веселе, — зітхнув Зіркер. — Мушу їхати. Пані Синеліхт, ми надолужимо нашу спільну вечерю іншим разом. Завтра. Або наступного тижня. Ми… я… я поставлю її у холодильник, і ми її завтра розігріємо.

— Так, тоді я, мабуть, уже піду, — сказала пані Синеліхт і підвелась. Видно було, що вона дуже розчарована.

Макс спитав:

— А я?

— А ти негайно підеш у ліжко, — наказав Зіркер. — Пан Белло також. — І тихіше додав: — На свою ковдру.

Коли Зіркер був уже майже в дверях, він ще раз озирнувся і сказав пані Синеліхт:

— Вибачте мені. Це був справді гарний вечір. Такий гарний вечір. Шкода, що він так раптово закінчився.

Менше ніж за півгодини Зіркер уже стояв на кухні в пана Едґара.

Пан Едґар у піжамі сидів на ослінчику і раз у раз скрушно хитав головою, вислуховуючи Зіркерові припущення.

— Що? Мій кролик і мої кури раптом стали людьми? — недовірливо запитав пан Едґар. — Зіркере, як математик я бачу три можливості. Перша: ти п’яний. Друга: у тебе якесь дивне почуття гумору. Третя: тобі не завадило б перевірити свій психічний стан. Третя можливість є найбільш імовірною. Може, ти такий закоханий у цю жінку і тому трішки не при собі? Ти так захоплено витріщався на нового члена 39-Же, що це помітив навіть я.

— Пане Едґаре, повір мені, навіть якщо це звучить абсолютно неправдоподібно, — благав пана Едґара Зіркер. — Твої тварини тепер люди. Ти мусиш щось робити!

— Я нічого не хочу більше про це чути, — відрубав пан Едґар. — Ти зараз поїдеш додому, ляжеш у ліжко й виспишся. Завтра все виглядатиме інакше.

— Будь ласка, пообіцяй мені принаймні, що не згодуєш траву корові! — попросив Зіркер.

— Про мене… — сказав пан Едґар. — Хоча це чистісіньке марнотратство. Але якщо це тебе заспокоїть…

— Отже, ти мені не віриш, — сказав Зіркер. — Але я тобі доведу, що маю рацію.

— І як ти це хочеш довести?

— Я приведу тобі твою худобу, — сказав Зіркер.

— Мою худобу? — глузливо перепитав пан Едґар. — Щойно ти мені розповідав, що тепер це такі самі люди, як ти і я.

— Звичайно, я маю на увазі твоїх колишніх тварин. Постривай, завтра ти вже з мене не сміятимешся! — вигукнув Зіркер. Він добряче захряснув за собою двері, сів у свій мікроавтобус і поїхав нічним містом додому.

Успішні пошуки

У вівторок вранці, тільки-но Макс пішов до) школи, Зіркер почепив на скляні двері своєї апте-’ ки табличку з написом “Тимчасово зачинено”.

Вийшовши на вулицю, він заходився замикати двері, аж раптом почув у себе за спиною голос:

— Зіркер у своєму репертуарі! Бере й чіпляє замок на двері, коли йому заманеться, а потім скаржиться, що в аптеці кепсько йдуть справи. Ваша табличка “Зачинено” так часто висить на сонці, що, певно, скоро пожовкне.

Зіркер об.ернувся — біля нього стояла пані Ліссенков.

— Доброго ранку, пані Ліссенков, — сказав Зіркер. — Маєте рацію. Але я мушу піти у дуже важливій справі.

— У важливій справі? —перепитала пані Ліссенков. Вона завжди була дуже цікава. — Розкажіть! Ідеться про Макса?

— Ні, радше про пана Едґара, — невпевнено відповів Зіркер.

— А! Знову проблеми з добривом! — здогадалась пані Ліссенков.

— Так, можна й так сказати, — кивнув Зіркер. — А що привело вас так рано у наші краї?

— Нудьга, — зітхнула вона. — Скажу відверто: я хотіла вас спитати, чи не можна було 6 знову приходити до вас прибирати. Бо я тепер сиджу цілісінькими днями вдома, а програма телебачення стає дедалі гірша…

— Прибирати? З величезним задоволенням! — сказав Зіркер. — Можете негайно братися до роботи, якщо хочете.

— Краще по четвергах, як раніше, — сказала пані Ліссенков. — А ще хотіла вас запитати: чи в Макса є вже песик?

— Так, є, — сказав Зіркер з тихим зітханням. — І він уже встиг помітно підрости.

— Макс? — здивувалася пані Ліссенков.

— Ні, песик, — сказав Зіркер.

Коли пані Ліссенков нарешті пішла, Зіркер побіг нагору й почав шукати пана Белло. Але того не було ні на кухні, ні в дитячій кімнаті.

— Пане Белло! — гукнув Зіркер. Не почувши ніякої відповіді, він ще кілька разів голосно гукнув: — Пане Белло, де ти?

— Пан Белло ту! — Голос долинав зі сходової клітки, звідкись згори.

Зіркер знайшов пана Белло на третьому поверсі. Той сидів під дверима пані Синеліхт на килимку.

— Що ти тут робиш? — здивувався Зіркер.

— Пан Белло лубит запах жінки, яка погладила пана Белло, — сказав він.

— Так, у пані Синеліхт дуже приємні парфу-’ ми, — підтвердив Зіркер. — Це я вчора ввечері теж помітив. Але зараз годі! Ходімо!

— Гулати? — спитав пан Белло і встав.

— Спочатку ми підемо до одного твого колеги, а він, можливо, допоможе мені знайти інших.

— Колеги? — не зрозумів пан Белло. — Хто мій колега?

— У певному розумінні кролик, — пояснив Зіркер. — Ти був знайомий з ним раніше.

Пан Белло здивовано поглянув на Зіркера.

— Кролик допоможе знайти інших?

— Я хотів сказати “пан Кріль”, — виправився Зіркер. — Він тепер продає овочі.

Вони подалися до овочевої крамниці, але блідого продавця ніде не було видно.

— Пап Кріль? — перепитав власник крамниці, коли Зіркер поцікавився, де знайти новенького продавця. — Я його вигнав. Звільнив. Уявіть собі: він схрумав усю мою моркву.

— А де він зараз? — запитав Зіркер.

— Навіть не здогадуюся, —знизав плечима власник крамниці. — А нащо він вам?

— У певному розумінні — щоб повернути додому, — відповів Зіркер. — Дуже дякую за інформацію.

Вони вийшли з крамниці, і Зіркер замислився:

— Що ж нам тепер робити? Де шукати його і тих дивних жіночок? — А тоді йому дещо спало на гадку. — Пане Белло, ти ж маєш добрий ніс! — сказав він.

— Нис? — здивувався пан Белло і скосив очі на свій ніс.

— Я маю на увазі добрий нюх. Ну, як кожен пес, — пояснив Зіркер. — Якщо ти почуєш слід людини, то можеш визначити, в який бік вона пішла?

— Пан Белло має добрий нух, — підтвердив колишній пес.

Зіркер підвів пана Белло під ліхтар, де напередодні ввечері проходили пан Кріль і жіночки з яєчними запасами.

— Щось чуєш?

Пан Белло став навкарачки і, притиснувши носа до землі, принюхався.

Побачивши пана Белло в такій позі, якийсь перехожий зупинився й стурбовано запитав:

— Витік газу? Газову трубу прорвало? Ви відчуваєте запах? Витік газу— це дуже небезпечна справа, слід негайно поінформувати газзавод.

— Ні, ні. Жодної небезпеки, — квапливо заспокоїв перехожого Зіркер. — Просто цей пан досліджує стан шляхового покриття.

— А, шляхове покриття. Розумію, — закивав головою чоловік і пішов далі.

— Ти щось чуєш? — повторив своє запитання Зіркер, коли перехожий відійшов далеченько.

— Пан Белло багато нухає, — сказав він, поглядаючи на Зіркера знизу вгору. — Ту ішли багато лудин. І собака! — Він принюхався сильніше. — Сучка!

— Собака нас зараз не цікавить, — сказав Зіркер. — А які люди тут проходили?

— Багато, багато, — відповів пан Белло.

— Багато, багато. Розумію. — Зіркер був трохи розчарований. — Жодного спеціального запаху.

— Спецалного? — перепитав пан Белло. Здавалося, що це слово було йому незнайоме.

— Я маю на увазі, особливого запаху, що відрізнявся б від інших, — пояснив йому Зіркер.

Пан Белло ще міцніше притиснув носа до асфальту, понюхав, а тоді сказав:

— Дивний запах! Лудини, яка має курку. — Він принюхався ще раз. — Або зайця. Або курку і зайця.

— Курка і кролик? — вигукнув Зіркер. — Це те, що треба! Це саме той запах, який ми шукаємо!

— Ми шукаємо? — перепитав пан Белло.

— Який я шукаю, — виправився Зіркер. — Ти можеш визначити, куди вони пішли?

— Хто — вони? — спитав пан Белло. — Пан Белло нухає тілки лудину з куркою.

— Тепер я можу тобі пояснити, — сказав Зіркер. — Ти чуєш запах не людини з кролем, а кроле-людини чи людинокроля. І куркожінки чи жінко-курки, якщо так можна сказати.

— Що? — перепитав пан Белло, підіймаючись з землі. — Кролелудини?

— Так, кролелюдини, —сказав Зіркер. —Кролик і кури пана Едґара тепер теж люди. Вони наїлися тієї самої речовини, що й ти.

— Теж луди! — здивувався пан Белло.

— Так. І тепер я хочу повернути їх туди, де їхнє місце. До пана Едґара. А ти, якщо твоя ласка, мусиш мені допомогти.

— Так, допомогти, — поважно кивнув пан Белло. Він знову опустився на всі чотири, понюхав і сказав: — Вони пішли туди.

І показав у той бік, з якого, як бачив напередодні ввечері Зіркер, вони прийшли.

— Ні, звідти вони прибули, — сказав Зіркер.

— Тоді туди, — сказав пан Белло й показав у протилежний напрямок.

І вони рушили вперед. На кожному перехресті пан Белло низько нахилявся над землею, принюхувався й командував: “Уперед!”, або “Ливоруч!”, або “Праворуч!” — залежно від того, куди прямували кури й кролик пана Едґара.

Врешті-решт Зіркер із паном Белло дісталися лісопарку.

Там пан Белло мало не загубив слід утікачів. Було занадто багато собачих слідів, які він конче мусив “відчитувати” і які його відволікали.

Але нарешті вони знайшли невеличкий гурт на березі струмка, що протікав лісопарком.

Шестеро жіночок вили з трави й маленьких гілочок велетенське гніздо, в яке вони поскладали крадені яйця. Пан Кріль сидів неподалік і знуджено хрумав морквину.

Жіночки сварились. Очевидно, йшлося про те, кому з них висиджувати яйця.

— Ні, ні, Гельмо, ти занадто важка. Це нікуди не го-го-годиться! — сказала одна.

— А ти ще важча! — відказала та, до якої зверталися. — Ко-ко-коли ти сядеш на яйця, то своєю гепою все подушиш.

Зіркер вирішив привернути до себе увагу.

— Добрий день! Я — Зіркер, друг вашого пана Едґара. А це — пан Белло. Мені треба з вами поговорити.

— Я тебе знаю. Ти фчора купуваф у мене морк-фочку, — прошамотів пан Кріль. — Ти приніс мені моркфи?

— Я прийшов не для того, щоб частувати вас морквою. Я хочу повернути вас назад. До пана Едґара, — сказав Зіркер.

— Але ми ні-ко-ко-коли не повернемось назад, — прокудкудакала одна з куркожіночок.

— Ні, ні, не повернемось, — підтакнула решта. — Ні-ко-ко-коли!

— Знаєте, що буде, якщо вас тут знайдуть? — спитав Зіркер.

— Ні, не знаємо, — сказали куркожіночки, далі мостячи своє гніздо. — Це ні-ко-ко-кого не цікавить.

Зіркер сказав:

— Ви вкрали яйця. Вас арештують.

— Ну і фо? — сказав пан Кріль. — Я фже фидіф під арефтом. У клітці.

— Я теж. У курнику. Ко-ко-кожний день, — сказала одна з куркожіночок.

— І я, і я!.. — долучилися інші.

А наймолодша з куркожіночок, маленька, делікатна особа, якій сукня матері пана Едґара була явно задовга й заширока, пожалілася:

— А мене замкнули в ку-ку-курнику, щойно я вилупилась.

Під час усієї цієї розмови пан Белло стояв мовчки й дивувався. А коли побачив, що всі спроби Зіркера марні, прийшов йому на допомогу.

— А те, що пан Едґар гирко плаче за вами, вас теж не цікавить? — спитав пан Белло.

— Плаче? — перепитала одна з куркожіночок.

— Пан Едґа-ґа-ґар плаче за нами? — запитала інша. — Справжніми сльозами?

— Бідний Едґа-ґа-ґар, — співчутливо вигукнула маленька, тендітна жіночка.

— Дуфе плаче? — стурбовано поцікавився пан Кріль і навіть припинив гризти свою морквину.

Зіркер одразу ж зрозумів, що пан Белло сказав саме те, що треба, і розвинув цю думку:

— Зі сльозами на очах він зайшов у порожній курник, ніжно покликав кожну з вас на імя…

— І мене? — спитала маленька жіночка.

— Так, і тебе, — кивнув головою Зіркер.

— О, Едґа-ґа-ґа-ґар! — вигукнула вона. Зіркер побачив, що від зворушення їй уже навернулися на очі сльози, й швидко додав:

— Нікого з вас не забув. Від горя він не спить і не їсть ані крихти.

— Ані крихти! — повторила одна з жіночок зі сльозами в голосі. — Нас він годував двічі ко-ко-кожного дня. Бідний Едґа-ґа-ґар.

Пан Кріль сказав, помітно зворушений:

— От фалепа! Наф Едґар! Зіркер кивнув головою.

— Так, ваш пан Едґар! Він сам-один сидить у кухні за столом, з мішком пшона. Пшона, яке тепер йому більше не потрібне. Пшона, яким він тепер ніколи не зможе погодувати своїх коханих курочок.

— Я ко-ко-конче хочу додому, — крикнула одна з жіночок.

— Ія,ія! —закричали всінавперебивки. —Додому! Додому до Едґа-ґа-ґа^ра.

Вони, схлипуючи, кинулись одна одній в обійми, а тоді оточили Зіркера і пана Белло.

— Відведіть нас додому! — просили вони. — Будь ласка! Відведи нас додому!

До них приєднався і пан Кріль.

— Я йду нафад до Едґара, — сказав він. — Відведіть нас додому!

Чимало дивовиж

Цього дня пані Синеліхт і панові Едґару довелося ще неабияк подивуватися.

Усупереч своїй звичці пані Синеліхт в обідню перерву зайшла додому. Вона хотіла щось купити у Зіркеровій аптеці, будь-що, вітамінки, крем до обличчя або пакетик “Оригінальних желатинових цукерок Зіркера веселих кольорів”. Покупка все одно була 6 лише приводом. Вона хотіла дати Зіркерові нагоду вибачитися за його вчорашню втечу і пояснити їй, чому він так раптово зник. Але на скляних дверях висіла табличка: “Тимчасово зачинено”.

Розчаровано зітхнувши, пані Синеліхт пішла нагору, у своє помешкання.

За якийсь час вона почула гучні жіночі голоси і зацікавлено визирнула з вікна.

На вулиці стояв Зіркер. Його оточило шестеро жіночок, які навперебій щось збуджено викрикували. Молода жінка у широчезному балахоні обіймала його і плакала. Аптекар погладив її по голові, очевидно, намагаючись потішити, а потім допоміг їм усім сісти у свій мікроавтобус, де на них уже чекав дуже блідий чоловік, з цікавістю поглядаючи крізь шибку. Решта жінок теж зайшли в автобус. Зіркер сів за кермо.

Пані Синеліхт здивовано похитала головою. “Отакої”, — сказала стиха. Вона й не думала, що Зіркер здатний на таке!

Зіркер ще комусь помахав. Мікроавтобус рушив і зник за рогом вулиці.

Пані Синеліхт вихилилася з вікна й побачила, з ким він попрощався. Біля брами стояв дивний італійський родич Зіркера й махав рукою вслід мікроавтобусові.

— То ось чому він учора ввечері так раптово втік! — розчаровано мовила вона сама до себе й зачинила вікно. — Шестеро жінок!

Через півгодини мікроавтобус в’їхав на подвір’я пана Едґара. Цього разу Зіркер припаркувався рівнесенько посередині одного з чотирикутників, які пан Едґар накреслив фарбою на асфальті.

Зіркер вийшов з авта й відчинив дверцята.

Коли пан Едґар з’явився на ґанку, з мікроавтобуса саме виходили шестеро жіночок і дуже блідий чоловік. Жіночки одразу ж підбігли до пана Едґара і кинулися його обіймати.

— Едґа-ґа-ґаре! Бідний Едґа-ґа-ґаре! — вигукували вони. — Ти справді плакав? Тепер ми тебе ні-ко-ко-коли не залишимо!

— Ну, що скажеш? — гордо промовив Зіркер. — Я привіз тобі їх усіх назад. Як і обіцяв.

Пан Едґар трохи посунув убік двох жіночок і спитав: ;

— Кого привіз?

— Ну, твою худобу! — сказав Зіркер. і

— Так, так, твою худобину, — тішилися жінки. — Ми повернулися до нашого Едґа-ґа-ґа-ґара!

Пан Едґар обурився.

— Ти збожеволів? — закричав він на Зіркера. — Мені зараз тільки твоїх дурних жартів бракує!

— Але, пане Едґаре, подивись на них увалено! Це ж справді твої тварини, принаймні твої колишні тварини, — сказав Зіркер.

— Тут така втрата, а ти кепкуєш з мене, — ображено сказав пан Едґар.

Зіркер обернувся і пішов назад до свого мікроавтобуса.

— Я так старався, шукав твоїх тварин, знайшов і привіз їх тобі назад. А що робить пан Едґар? Кричить на мене! — розгнівався Зіркер. — Ти міг би бути хоч трішечки вдячним!

— Вдячним! — глузливо вигукнув пан Едґар. — Може, я маю ще бути тобі вдячним за те, що ти вивантажуєш у мене на подвір’ї зграю навіжених жінок?

— Отже, ти невдячний. Теж добре, —похнюпився Зіркер. — Але тепер я мушу якнайшвидше повертатися назад до Макса, в аптеку.

Він сів у мікроавтобус і захряснув за собою дверцята.

Пан Едґар закричав:

— Зіркере! — і хотів заступити приятелеві дорогу. Але його затримав пан Кріль, який вказівним пальцем постукав пана Едґара по грудях і прошамкотів:

— Але я залифуся тут, тільки якфо ти мене не заріжеш.

— Заріжу? — перепитав пан Едґар і спантеличено витріщився на блідого чоловіка. — Ви маєте на увазі, що я хочу вас зарізати?

Зіркер поїхав.

Пан Едґар побіг за мікроавтобусом.

— Зіркере! — кричав він. — Ти ж не можеш залишити мене самого з цими психами! Негайно забери їх назад! Зірке-е-е-ере-е-е!

Але мікроавтобус уже зник за рогом. Тільки курява встала над тим місцем, де щойно промчало авто.

КОЛИ Я повернувся зі школи, тата знову не було вдома.

Пан Белло відчинив мені двері й повідомив:

— Пан Белло має сказати Максоуі, що Зіркер поїхау до пана Едґара. Макс має сам собі зробити істи. На жал, Зіркер не мау часу.

— Ну добре, тоді ми зараз приготуємо собі смачний обід, — сказав я.

Я вже мав деякий досвід куховаріння, це був не перший раз. Чесно кажучи, мені навіть більше подобається, коли я сам можу придумати, чим поласувати. Тато дбає, щоб наш морозильник завжди був повний, а мені залишається тільки вибирати.

Я дістав з холодильника заморожену піцу, поклав на неї чотири віденські сосиски та чотири кружальця шинки, насипав зверху невеличку гірку тертого сиру й запхав піцу до мікрохвилівки.

Макс дає фахо&ї поради

Коли вона була готова, то для кращого смаку я вилив на неї ще півпляшки кетчупу, а тоді поділив страву навпіл. Половину поклав на тарілку панові Белло, другу — на свою. Порцію пана Белло порізав на маленькі шматочки, і ми сіли за стіл. Пан Белло вже досить непогано навчився обходитися з виделкою, але з ножем у нього ще були труднощі.

— Твоя техніка користування виделкою поліпшилася, — похвалив я його.

— Дякую, — сказав пан Белло і так утішився, що почав розгойдуватися на стільці. А через це з виделки в нього зісковзнув шматочок шинки і приземлився під столом.

— Дідько! — вилаявся пан Белло, підняв шинку, руками запхав її собі до рота й витер пальці об сорочку. А що шинка була вимазана кетчупом, то на сорочці пана Белло вималювався тепер цікавий візерунок.

— Твоя вимова теж покращала, — похвалив я його. — Позавчора ти б іще сказав “дидко”.

— Макс добрий. Макс мій друг, — пробурмотів пан Белло. Він тішився, що його похвалили. Як на мене, тато інколи бував з ним надто суворий.

Трохи згодом, коли ми вдвох сиділи у моїй кімнаті на ліжку, пан Белло, трохи повагавшися, врешті-решт наважився:

— Пан Белло хоче Макса щос спитати.

— Ну?

— Як кажут, коли лудині дуже до вподоби жин-ка? — запитав він.

— Тоді кажуть, що людина закохалася. Що вона залюблена, — сказав я.

— Пан Белло закохауся. Пан Белло залубле-ний, — признався він мені.

— У пані Синеліхт! Так?

— Так, у пані Синеліхт.

— Гмі.. Тут може виникнути проблема, — сказав я. — Бо мені здається, що тато теж трішки в неї закоханий.

— Зіркер закохауся? — спитав пан Белло. — Чого?

— А ти чого? — відповів питанням на питання я.

— Вона мене гладила, — сказав він. — Тата вона не гладила.

— Так, але шанси у вас п’ятдесят на п’ятдесят, — сказав я. — Мені теж подобається пані Синеліхт. Вона справді мила. Припустімо, що пані Синеліхт закохається в тебе. Гадаєш, вона житиме з тобою у нашій квартирі?

— Так, житиме в нашій квартирі, — підтвердив пан Белло.

— А якщо вона закохається в тата, то теж житиме у нас. Отже, байдуже, хто з вас сподобається їй більше. Головне — вона переїде до нас, — розмірковував я. — Чесно кажучи, мені хотілося б, щоб вона вибрала тата. Але ж зовсім не факт, що вона закохається в когось із вас двох.

Деякий час пан Белло про щось мовчки міркував. А потім спитав:

— Що має робити пан Белло, щоб пані Синелихт закохалас у пана Белло?

Я сказав:

— Наскільки я знаю, жінкам роблять подарунки.

— Подарунки? — повторив пан Белло і кивнув. — Може, ще кістку?

— Ні, тільки не кістку. Кісток жінки не дуже люблять, — відповів я.

— Вчора вона втишилась, — заперечив пан Белло. — Сказала: “Циную ваш дарунок”.

Я сказав:

— Ні, я б не дарував їй ще однієї кістки. Вона ж одну вже має.

Пан Белло спитав:

— Ти вже щос дарував жинці?

— Жінці — ні, а от дівчинці з мого класу дарував, її звати Ізабель. Вона дуже мила. Я подарував їй комікс. Вона втішилась. Але дорослі жінки не захоплюються коміксами. Буде краще, якщо ти пошлеш їй плитку шоколаду. Або цукерки.

— Гм, — задумався пан Белло. Мої пропозиції його, очевидно, не переконали. — Гм. Може, пан Белло подарує їй курку.

— Ліпше квіти! — сказав я. — Жінкам страшенно подобаються квіти.

— Квити, — повторив пан Белло й кивнув.

— Ти забув про найголовніше, — сказав я. — Вона ж мусить якось довідатись, що ти в неї закоханий. Ти мусиш їй про це сказати.

Пан Белло добряче пошкріб за вухом.

— Пан Белло не хоче казати. Липше писати, — сказав він. — Макс напише за пана Белло, та?

— Ти маєш на увазі, щоб я написав їй листа? Не впевнений, що я цього хочу… — сказав я.

— Прошу, Максе, прошу, — попросив пан Белло. — Пан Белло не вміє читати й писати.

— А що скаже на це тато? — спитав я. — Йому аж ніяк не сподобається, якщо я писатиму замість тебе твої любовні листи.

— Прошу, Максе, прошу! — ще раз попросив пан Белло. — Макс — мій друг!

Не встиг я йому відповісти, як пролунав дзвінок У двері.

— О Боже! Це пані Княп! — вигукнув я. — А в нас жах що робиться. Весь посуд брудний. Скрізь розбризкано кетчуп! Одягни принаймні іншу сорочку, бо твоя вимазана! Швидко, мерщій!

Але ми даремно так перелякалися. Це був тато, який повернувся від Едґара.

— А, це ти, тату, — полегшено зітхнув я. — А я вже думав, що це пані Княп.

— Добре, що ти про неї пам’ятаєш. За всіма цими клопотами з паном Едґаром я майже забув, що в нас уже ось-ось вирішальна перевірка. І не можна, щоб у нас був такий безлад, — сказав тато,

поглянувши на брудні тарілки на кухонному столі. — Тоді тобі й справді одна дорога — в сироти-нець. Для них це буде достатнім доказом, що ти живеш у “невідповідних для дитини умовах”.

— Я хотів помити посуд, — вибачився я. — Але трішки забалакався з паном Белло.

— А щодо пана Белло: ми нарешті облаштуємо йому порядне ліжко, — сказав тато. — Як ти думаєш, що напише ця пані Кляп у своєму звіті, якщо побачить, що наш італійський родич вимушений спати на підлозі?

— Пан Белло лубить спати на пидлозі, — сказав пан Белло.

— Любить — не любить — це не має значення. Відтепер ти спатимеш на матраці, як людина.

Тато пішов у свою кімнату, зняв зі свого двоспального ліжка один з двох матраців і заніс його в мою кімнату.

— Так, — задоволено сказав він, коли матрац було застелено і накрито ковдрою. — Це вже виглядає більш-менш пристойно. Тепер пані Кляп може приходити.

Маленький лист з великими наслідками

У понеділок після школи Роберт Штайнгоєр обережно роззирнувся, чи нема бува неподалік злого собаки Белло.

— Що з твоїм псом? — спитав він Макса. — Він сьогодні не прийде тебе зустрічати?

— Ні, — відповів Макс. — Він чекає на мене вдома.

Не міг же хлопець сказати, що Белло став людиною!

Коли у вівторок Макс разом з Моріцом Бранда-уером поверталися зі школи додому, знову ніде не було видно пса, тож Роберт відчув свою безкарність і, проходячи повз Макса, вирвав у нього з рук портфель. Мабуть, він і досі сердився на Макса, бо в п’ятницю той побачив, як Роберт, злякавшись собаки, хотів хутенько втекти й сховатися в будинку.

Не допомогло й те, що Макс закричав:

— Негайно віддай мені мій портфель! Роберт тільки засміявся.

— Ну, забери, забери! — вигукнув він і кинув портфель через паркан.

Моріц Брандауер гукнув з-за спини в Роберта:

— Завтра я все розкажу пані Маєр-Штайн-фельд!

— Якщо ви мене здасте, то начувайтесь! — пригрозив Роберт.

Аби дістати свій портфель, Максові довелось перелізти через паркан у чужий сад.

Вони з Моріцом дійшли до аптеки Зіркера. Там попрощалися. Макс сказав:

— Краще не жалійся на нього завтра Маєр-Штайнфельд. Що нам з того, що його покарають? Він тільки ще більше чіплятиметься до нас.

Моріц хоч і був найслабшим у класі, але аж ніяк не найбоягузливішим. У середу він розповів пані Маєр-Штайнфельд, що Роберт закинув за паркан Максів портфель, і Робертові записали у щоденник зауваження.

Після школи Роберт зачекав на друзів, накинувся на Моріца і заламав йому руку.

— На коліна! — наказав він.

— Ой! — закричав Моріц. — Боляче!

— Так і має бути, — сказав Роберт.

— Негайно відпусти Моріца! — обурився Макс.

— Я його попереджав, — сказав Роберт. — Нехай тепер стане переді мною на коліна й скаже: “Роберте, я ніколи більше не буду на тебе ябе-дати”.

Макс підскочив до Роберта і спробував відтягти його від друга. Роберт і справді відпустив Моріцову руку, але натомість схопив Макса, кинув його на землю і вже хотів сісти на нього верхи, аж раптом чиїсь дужі руки відірвали його від хлоЫ ця і, тримаючи за комір, підняли на півметра над землею.

— Ще раз щос зробиш Максові — матимеш спрау з паном Белло! — пригрозив чоловік. — Тоді пан Белло вкусит тебе в гепу, і ти три дні не зможеш систи!

Це був не хто інший, як пан Белло, який прийшов зустріти Макса зі школи.

— Зрозуміу? — спитав чоловік.

Роберт кивнув. З переляку йому відібрало мову.

— Зрозуміу, що сказау пан Белло? — повторив чоловік.

— Так! Відпустіть мене, — заканючив Роберт. — Я ніколи більше такого не робитиму. Ніколи в житті!

— Тоді щезни! Але швидко! Бігом! — наказав пан Белло і поставив Роберта на ноги.

Робертові не треба було повторювати двічі: наступні сто метрів він промчав з такою швидкістю, що пан Дроммель, вчитель фізкультури, мабуть, вручив би йому за цей результат золотий значок майстра спорту.

— Дякую, пане Белло, — сказав Макс. Здивований Моріц, який усе ще стояв поряд,

тихенько спитав Макса:

— Хто цей чоловік?

— Він мешкає у нас, — відповів Макс. — І він мій друг!

Вдома Макс сказав панові Белло:

— Взагалі-то я не хотів писати замість тебе листа. Через тата. Але ти мені допоміг, то й я тобі допоможу. Напишу тобі листа.

Отож після обіду Макс і пан Белло сиділи за кухонним столом і складали листа до пані Синеліхт. Зіркер у цей час був унизу, в аптеці.

У Максовому блокноті було вже як мінімум чотири перекреслені чернетки.

— Не так воно й легко — написати отакого от листа! — сказав Макс і покусав ковпачок своєї ручки. Від Максових зубів на ручці залишився глибокий слід. — Адже треба, щоб він якось переконав пані Синеліхт.

— Так, переконау, — завзято закивав пан Белло. — Може, напиши так: луба пані Синеліхт, я в тебе закохауса. Так закоханий я був тілки раз у житті.

— Ти вже був закоханий? — здивувався Макс.

— Так, в одну коллі. Дуже гарна діучинка, — почав замріяно розповідати пан Белло. — Мала таке гарне доуге волосса й такий гарний хвист!

— Ага, ти тоді ще був собакою, — здогадався Макс. — І чим закінчилось це кохання?

— Ничим, — сумно відказав пан Белло. — Ничо. Дурний господар мене ганяу. Заужди кидау у мене каминня!

— Розумію, — сказав Макс. — Але, наскільки я знаю, жінкам не подобається, коли чоловік їм пише, що колись уже був закоханий в іншу.

— Жінкам не подобаеца… — Пан Белло замислився. — Тоді просто напиши: пані Синеліхт, твій пан Белло лубит тебе.

— Не знаю, не знаю, — відказав Макс і похитав головою. — Це занадто прямо. Вона ж не здогадується, що в неї тут є таємний шанувальник. І отак відразу “твій пан Белло любить тебе”!.. Ні, так не можна.

— Таємний шанувалник — це добре! — похвалив пан Белло. — Напиши просто: я тебе лублу. Твій таємний шанувалник!

— Все одно занадто простолінійно, — сказав Макс. — Найкраще буде, якщо ти попросиш її про рандеву і тоді скажеш їй усе.

— Ранде — що? — не зрозумів пан Белло.

— Ну, про зустріч. Слухай, як тобі подобається таке: дорога пані Синеліхт, мені шкода, що наша розмова… — Тут Макс зробив паузу, замислився і знову покусав ручку. — Розмова — через “з” чи через “с”? — задумався він.

— Як? Що? — не второпав пан Белло.

— Я маю на увазі, як треба писати: “розмова” чи “росмова”, — пояснив йому Макс.

— Кажуть “розмова”.

— Дякую тобі за цю надзвичайно корисну пораду, — сказав Макс. — Знаєш що? Я напишу листа

на татовому комп’ютері. Він підкреслює червоною

рискою всі помилки. До того ж так вона не впізнає

мого почерку. Отож пані Синеліхт одержала такого листа: “Дорога пані Синеліхт. Шкода, що наша розмова

так раптово урвалася. Я хотів би зустрітися з Вами

знову.

Ваш шанувальник з другого поверху”.

Цього листа шанувальник з другого поверху кинув у помешкання пані Синеліхт крізь шпарину для пошти.

Прочитавши листа, пані Синеліхт одразу ж узяла ручку та папір і сіла за стіл писати відповідь.

— “Любий пане Зіркере…”— Вона похитала головою і закреслила перший рядок. “Любий Зіркере…” — Ні, це звучить якось дивно. Напишу просто: “Дорогий шанувальнику з другого поверху!” Точно!

Менше ніж за годину Макс знайшов у поштовій скриньці лист-відповідь, приніс його додому, сів з паном Белло на ліжко і прочитав уголос:

“Дорогий шанувальнику з другого поверху! Я теж радо продовжила б нашу перервану розмову. Найліпше — у спокійнішій атмосфері. Пропоную зустрітися сьогодні о сьомій в ресторані “Венеція”. Баша Верена Синеліхт”.

— Вона хоче зустритиса, вона хоче зустритиса з паном Белло! — закричав пан Белло, не тямлячи себе з радости. — Підемо до Венеції?

— По-перше, не “підемо”, а “підеш”. Звичайно ж, ти підеш туди сам. Ви зустрічаєтесь о сьомій. Ти маєш іще годину часу.

— Годину часу. Підеш сам, — повторив пан Белло й кивнув. Він устав з ліжка. — Пан Белло зараз іде в лазничку. Пан Белло причепуритса.

— Непогана ідея! А як ти причепуришся? — поцікавився Макс.

— Ну, помию руки, — відповів пан Белло. — Милом і пиною.

— Цього замало. Я піду з тобою, ми причепуримо тебе так, що на тебе задивлятимуться всі жінки.

— Задивлатимуца? — спитав пан Белло.

— Ну, так кажуть. Ходи в лазничку!

За чверть години пан Белло, голосно співаючи, вийшов з лазнички. Макс зачесав йому неслухняне волосся, намастивши великою кількістю гелю. А ще, як можна було почути вже на великій відстані, — пан Белло, не шкодуючи, покропив себе Зіркеровим лосьйоном після гоління.

Тепер він стояв у коридорі перед дзеркалом, задоволено розглядаючи себе і радісно наспівуючи:

— Ваша шанувалница з третого поверху, з тре-того поверху!

Макс пішов на кухню й дістав із шухляди коробку цукерок.

— Ось, цукерки! — сказав він, простягаючи панові Белло коробку. — Цукерки — це завжди

добре. Жінкам таке подобається. Цю коробку татові подарували на день народження, а він про неї забув. Я вже поласував кількома цукерками. Але бракує максимум трьох або чотирьох штук. Більшість ще тут. Пан Белло відкрив коробку.

”

— Білшіст ще ту, — підтвердив він. А тоді ще раз подивився на своє відображення в дзеркалі, продовжуючи співати.

Макс сказав:

— Годі співати, послухай мене. Коли йдеш у ресторан, то в кінці треба розраховуватися. Тут тобі знадобляться гроші.

— Гроши? — здивувався пан Белло. —*А де берут гроши?

— Ось, — сказав Макс і засунув панові Белло до кишені піджака купюру в двадцять євро. — Це з сімейного бюджету. Татові не обов’язково про це знати.

— З сімейного бу-у-удже-е-ету, — пан Белло одразу ж завів пісню.

Макс наказав:

— Годі співати! Йди! Хай щастить!

Панові Белло вдалося пройти без співу приблизно триста метрів. Потім він більше не зміг стримуватися й завів голосно та весело:

— З сімейного бу-у-удже-е-ету, з сімейного бу-у-удже-е-ету, з сімейного бу-у-удже-е-ету…

Погані новини

У той час як пан Белло, радісно наспівуючи, чимчикував до ресторану “Венеція”, Зіркер замкнув аптеку і саме хотів піднятися в квартиру, аж тут раптом задзвонив телефон. Це телефонував пан Едґар.

— Так, тепер я можу тобі науково довести, що ти здурів, — сказав він, почувши голос Зіркера.

— Що це має означати? — спитав Зіркер.

— Рятуючись від цих божевільних з їхнім безперервним “Едґа-ґа-ґар”, я пішов на прогулянку! На щастя, за той час, коли мене не було, вони піш1 ли геть.

— Пішли геть? Куди? — спитав Зіркер.

— Не знаю. Мені байдуже. Найголовніше, що їх уже тут нема, — сказав пан Едґар. — Але я зовсім не це хотів тобі розповісти. Уяви собі, поки я гуляв, до мене повернулася вся моя худоба. Один кролик і шестеро курей. А це доводить, що ти схибнувся! З твоєю дивацькою теорією.

— Вони всі повернулися? — спитав Зіркер. — То це означає, що мікстура діє лише певний час. І що, всі вони набули тваринної подоби?

— Само зрозуміло, що мої тварини мають тваринну подобу, ти, коміку, — лунав зі слухавки

гучний голос пана Едґара. — Щоправда, вони поводяться трішки дивно.

— Дивно? Що це означає? — спитав Зіркер.

— Ну, не хочуть виходити з кухні і ходять за мною назирці. А зараз, наприклад, сидять на канапі й розгойдуються під музику.

— Розгойдуються? — перепитав Зіркер.

— Так. Але, як на мене, то зовсім не в такт. Під “Турецький марш” Моцарта, якщо хочеш знати точно. Ми саме слухаємо по радіо програму класичної музики.

— Звісно, вони поводитимуться дивно, — сказав Зіркер. — Вони ж були людьми, а це не минає безслідно. В них, як я припускаю, залишилося багато людського. Знаєш, що це означає?

— Що ти геть збожеволів, — сказав пан Едґар.

— Ні, що пан Белло також знов перетвориться на собаку! — вигукнув Зіркер. — Мушу закінчувати. Мені треба негайно бігти нагору!

Пан Едґар прокричав у телефон:

— Зіркере, тобі треба не бігти, тобі треба лікуватися! Дозволь сказати тобі: тварини не можуть перетворюватися на людей, а люди ніколи не перетворюються на тварин! Ніколи! Зрозумій це врешті-решт!

Але цього Зіркер уже не почув, бо кинув слухавку.

— Пане Белло! — гукнув Зіркер, забігаючи у помешкання. А тоді ще голосніше: — Пане Белло! — врешті, здогадуючись, що того нема вдома: — Белло?

Макс вийшов зі своєї кімнати.

— Що сталося? — спитав він.

— Максе, де пан Белло? Його нема? — схвильовано спитав Зіркер.

Макс трішечки знітився.

— Пана Белло тут нема. Зіркер вигукнув:

— А де він подівся?

— Він… е-е-е… він пішов у ресторан … Тепер Зіркер не витримав і закричав:

— У який? Максе!!! В який ресторан?!

— У “Венецію”, — сказав Макс.

— У “Венецію”, — повторив Зіркер і, навіть не спитавши, якого дідька милого пана Белло понесло в ресторан, розвернувся й побіг сходами вниз.

Перетворення

Пан Белло, співаючи, крокував вулицею.

Деякі перехожі зацікавлено оберталися вслід життєрадісному чоловікові, який вимахував над головою коробкою цукерок і на повний голос співав:

— Цуке-е-ерки — це заужди добре! Цуке-е-ерки — це заужди добре!

Раптом голос пана Белло змінився, став набагато грубший. Незважаючи на це, він намагався співати далі, але в нього виходило тільки “зау-ау-ау-ау”, яке врешті перейшло в “ау, ау, ау”, страшенно схоже на собачий гавкіт.

А тим часом одяг, здавалося, почав йому заважати. Пан Белло струсився, вивернувся й вистрибнув з піджака, скинувши його просто на хідник. Незабаром на дорозі опинилася й сорочка.

На руках у пана Белло, на долонях і навіть обличчі почала рости довга густа темна шерсть. Його рот випнувся вперед і перетворився на псячу морду. Белло згинався дедалі нижче, аж поки не опустився на всі чотири кінцівки. Тепер йому почали заважати й штани. Він виплигнув з них і спокійнісінько почимчикував далі, до ресторану “Венеція”.

Пані Синеліхт прийшла на зустріч занадто пунктуально. Коли вона вкотре поглянула на годинник, який висів над шинквасом, була все ще за кілька хвилин сьома. Вона саме хотіла замовити другий келих шампанського, як двері ресторану розчахнулися. До залу зайшов великий кудлатий пес з коробкою цукерок у зубах. Він підійшов просто до її столика, поклав перед нею цукерки і подивився на неї так, ніби чогось чекав. Тепер вона впізнала собаку.

— Та це ж Белло, Зіркерів песик, — сказала вона й погладила його. Пес поклав їй голову на коліна.

— Де ти був весь цей час? — запитала вона. — Позавчора ввечері тебе не було вдома. — Вона погладила собаку по голові. Від задоволення той аж примружився. — Приніс мені цукерки від свого господаря. Яка оригінальна ідея! От молодець цей Зіркер: послати вперед собаку з цукерками! Але ж у тебе милий господар!

Пес енергійно потряс головою. Пані Синеліхт не звернула на це уваги і далі захоплено промовляла:

— Твій господар — наймиліший чоловік з усіх, з ким я останнім часом познайомилася. І до того ж музично обдарований. Кому-кому, а тобі я можу довіритись, ти ж нікому не скажеш, правда? — Вона тихенько засміялася. — Знаєш, я справді закохалася у твого господаря.

Белло підняв голову з її колін і почав жалібно скавуліти й підвивати. Інші відвідувачі ресторану незадоволено поглядали на столик пані Синеліхт.

— Белло, що це на тебе раптом найшло? — спитала пані Синеліхт. — Тихо! Нечемний песику! Будь тихо! Місце! Чуєш? Місце!

Пес послухався, але тільки частково: він хоч і ліг за командою на підлогу, але анітрішечки не “був тихо”. Навпаки — завив іще тужливіше.

Бармен за шинквасом щось сказав офіціантові й показав на стіл пані Синеліхт.

Офіціант підійшов до неї і сказав:

— Вибачте, але ваш пес заважає іншим гостям. Або він негайно припинить так голосно вити, або я буду змушений попросити вас вивести собаку й припнути перед входом.

— Мені дуже шкода, — вибачилась пані Синеліхт. — Не знаю, що на нього раптом найшло. Припускаю, що він сумує за своїм господарем. Але той зараз підійде… А ось і він!

У цей момент до ресторану ввійшов Зіркер і роз-зирнувся.

— Я тут! — гукнула пані Синеліхт і помахала йому.

— А, пане аптекарю! Добрий вечір, — привітався офіціант. — А ваш песик тут уже за вами плаче. Прошу сюди, на вас чекають.

— Ви тут? — ошелешено запитав Зіркер, побачивши пані Синеліхт, і, трохи повагавшись, присів за її столик. Белло люто загарчав.

— Що це за питання? — Пані Синеліхт спантеличено поглянула на Зіркера. — Ми ж з вами домовилися зустрітись!

— Хто? — перепитав Зіркер.

— Це що, жарт? Адже… домовленість, причому письмова: о сьомій у ресторані “Венеція”. Бо інакше чого б ви сюди прийшли?

— Здається, я починаю розуміти, — сказав Зіркер і подивився на Белло. Пес хижо гарчав. — Це він з вами домовлявся!

Белло загарчав ще голосніше.

— Хто? — не зрозуміла пані Синеліхт.

— Ну, він! — Зіркер показав на собаку, намагаючись пояснити ситуацію.

— Зіркере, я не маю звички домовлятися з собаками про зустрічі. А навіть якщо так, то вже аж ніяк не в письмовій формі, — усміхнулася пані Синеліхт. — І дуже вас прошу: припиніть ваші дивні жарти.

— Це й справді важко зрозуміти. Це перетворення видаватиметься вам дуже дивним, — визнав Зіркер. Він нахилився й поглянув під стіл. — Коли він увійшов сюди, він уже був собакою? Чи десь тут валяється мій костюм?

Пані Синеліхт мовчки витріщилася на Зіркера.

— Белло, припини це дурнувате гарчання, — попросив Зіркер. — Хіба я винен, що ти закохався?

— Зіркере, або ви мені негайно поясните, яку дивну гру ви тут затіяли, — сказала пані Синеліхт, — або я негайно йду геть!

— Пані Синеліхт, цього разу я скажу вам правду, — пообіцяв Зіркер.

— Цього разу? — спитала вона. — А коли ви мені брехали?

— Пан Белло зовсім не з Південного Тіролю, — почав Зіркер.

— Ні? А звідки ж? — зацікавилась вона.

— Я зараз усе поясню. Адже, чесно кажучи, ви дуже багато для мене означаєте! — запевнив Зіркер.

Здається, це зізнання трохи заспокоїло пані Синеліхт.

— Цікаво, цікаво, — промовила вона.

— Але дуже вас прошу нікому не казати. Бо я можу втратити свою ліцензію на аптеку. — Зіркер роззирнувся довкола, аби пересвідчитися, що ніхто не підслуховує, кивнув пані Синеліхт, щоб вона присунулась до нього, нахилився до неї через стіл, показав на собаку і прошепотів їй на вухо: — Це — пан Белло!

Пані Синеліхт відсахнулася від Зіркера й розгнівано подивилася на нього.

Він відчув, що вона не вірить жодному його слову, тому швиденько додав:

— Повірте мені: ще годину тому цей собака був людиною! Все сталося тому, що він напився блакитного сочку.

— Ви хочете мене переконати в тому, що якийсь блакитний сік перетворив пана Белло на собаку? — спитала пані Синеліхт, недовірливо поглянувши на Зіркера.

— Ні, на людину, на людину! — Зіркер відчув, що трохи розкричався, й перелякано озирнувся. Однак, крім пані Синеліхт, його ніхто не почув. Він стишив голос і повів далі: — Цей сік мені принесла незнайома старенька жіночка. Його винайшов мій дід. І, правду кажучи, тепер вже і я почав підозрювати, що старенька теж була раніше псом!

— Псом?! — вигукнула пані Синеліхт.

— Тихо! — цикнув Зіркер і нахилився ще ближче до неї. — Собакою, — уточнив він.

Пані Синеліхт не витерпіла.

— Зіркере, є дві можливості. Обидві однаково кепські, — сказала вона. — Або ви здуріли, або глузуєте з мене у підлий і підступний спосіб. Я йду геть! І не хочу вас більше бачити!

На очі їй навернулися сльози, вона з силою відштовхнула своє крісло, встала і пішла до виходу.

— Мені справді не щастить з чоловіками, — виходячи, сказала вона. — Вічно закохуюся не в того, в кого треба!

— Пані Синеліхт! — гукнув їй услід Зіркер. Але вона вже вийшла з ресторану, гримнувши дверима.

— А ти припини нарешті гарчати! — крикнув Зіркер до собаки.

Офіціант, який спостерігав за суперечкою з-за шинквасу, підійшов з пляшкою в руці.

— Пане аптекарю, не сприймайте цього так трагічно. Така сварка швидко забудеться! — сказав він.

— Ні, така сварка не забудеться. Вона не хоче мене більше бачити. Так вона сказала, — зітхнув Зіркер.

— Ось, випийте чарчину, — офіціант показав на пляшку.

— Взагалі-то я не вживаю алкоголю, — сказав Зіркер.

— Та що ви! Це ж аверна! А аверна — це лікер на травах. Він корисний для шлунку, а добрий шлунок — основа гарного настрою, — запевнив Зіркера офіціант.

— Ну, то будьмо! — відповів Зіркер, підняв свою чарку й випив лікер до дна одним ковтком.

Чоло&ічз розмова

Коли Зіркер вийшов з ресторану, надворі вже споночіло.

Аптекар трохи похитувався. Однією чарчиною не обійшлося. Але лікер не втопив його горя. Він тільки зробив Зіркера п’яним.

Зіркер ішов вулицею, затиснувши в кулаці шийку напівпорожньої пляшки, час від часу цмулив лікер і покрикував на пса, який ішов по другому боці вулиці.

— Те, що ти на мене гарчав, я б тобі ще пробачив! — кричав Зіркер. —Але на виході ти намагався вкусити мене за ногу і подер мені штани — це вже занадто! Однозначно! Хіба я винен, що вона тебе не любить?

Белло загарчав на нього з другого боку вулиці.

Зіркер зашпортався за щось м’яке, побачив, що це штани від костюма, які пан Белло скинув із себе під час свого перетворення, і підняв їх. Незабаром після того він знайшов і піджак із сорочкою.

— Покидав мій одяг просто на хідник! Ти вважаєш, що це гарно? — прокричав він до Белло.

Десь удалині загавкав пес, до нього озвався інший.

— А! Тепер Белло візьметься до своїх деяких штучок, — посміхнувся Зіркер. — Загавкали собаки, і його вже не стримати, він тікає, а наступного ранку покірно повертається назад.

Але Белло, похнюпивши голову, плентався вулицею. Він був такий нещасний, що його не цікавили навіть заклики друзяк-гавкунів. Він навіть не відгавкував їм у відповідь.

До аптеки пес і Зіркер підійшли одночасно.

Зіркер хотів відчинити двері й піднятися в квартиру, але Белло зупинився перед будинком і пристрасно подивився вгору. На третьому поверсі ще горіло світло — у вітальні пані Синеліхт.

Белло задер догори голову й завив.

Зіркер став поряд із собакою, теж поглянув угору і загукав, спочатку тихо, а потім щораз голосніше:

— Пані Синеліхт! Прошу вас, пані Синеліхт!

У відповідь вгорі вимкнули світло. Тепер в усьому будинку було темно.

Зайшовши разом з Белло до помешкання, Зіркер кинув у коридорі на підлогу одяг, який позбирав на вулиці. Тоді пішов у дитячу кімнату. Макс спав на своєму ліжку, вдягнений, біля нього лежала розгорнена книжка.

Очевидно, він довго чекав на тата і пана Белло, приліг, читав-читав і врешті-решт заснув.

Зіркер поставив пляшку лікеру на підлогу і обережно, щоб не розбудити, накрив сина ковдрою.

— Завтра ти дуже здивуєшся, коли побачиш, що пан Белло знову став твоїм песиком, — пробурмотів він.

Після того він підняв з підлоги пляшку, вимкнув у дитячій кімнаті світло і пішов шукати Белло.

Він застав його у своїй спальні. Собака люто шматував Зіркерів одяг. Сорочку він подер на дрібні клапті й саме заходився гризти найліпші Зіркерові штани.

— Ти що, сказився? — закричав Зіркер і потягнув за штани. Белло не хотів відпускати, і штани тріснули по всій довжині. •

Це так розлютило Зіркера, що він схопив Белло, перекинув на спину й притис до підлоги.

— Припини нарешті зганяти на мені свою лють! — важко дихаючи, промовив він. — Хіба я винний, що вона закохалася в мене? Все одно всьому кінець. Ти ж сам чув. Я їй більше не подобаюсь! У нас обох нема жодного шансу. Второпав?

Белло ствердно загарчав. Аж тепер Зіркер усвідомив, що розмовляє з псом так, ніби перед ним усе ще пан Белло. Або точніше — під ним. Бо він усе ще стискав його.

— А ти взагалі розумієш, що тобі кажуть? — спитав він.

Пес кивнув головою.

— Ага, отже це так само, як і з тваринами пана Едґара. Перебування в людській шкірі залишило сліди, — сказав Зіркер. — Ми можемо тепер нормально поговорити один з одним? — спитав він собаку. — Як чоловік з чоловіком? Белло ствердно заскавулів.

— Ну, — сказав Зіркер і відпустив собаку. — Тоді ходімо у вітальню!

Пізно вночі Макс прокинувся від того, що почув татів голос, який долинав з вітальні. Макс прислухався.

Хлопцеві видалося дивним, що його батько все говорить і говорить, а йому ніхто не відповідає. До того ж батько якось дивно розтягав слова. Невже він п’яний? Не може бути! Макс ще ніколи не бачив тата п’яного. Але коли по телебаченню актори грають п’яних, вони точнісінько так белькочуть.

Макс підвівся, вийшов у коридор і зупинився під дверима.

— Ти розумієш жінок, Белло? Я — ні! Вона хоче знати правду, ну, то я й кажу їй правду, а тоді вона заявляє, що я брехун! То що, мені ліпше було їй збрехати? — Було чути, що Зіркер ледве повертає язиком. — Тішся, що ти знову пес. Ні, ні, Белло, не сперечайся зі мною! Собачі жінки, мабуть, не такі складні!

— Знову пес? Чому? — спитав Макс, зайшовши у вітальню. Він зупинився в дверях і здивовано замовк.

Його батько й Белло зручно вмостилися рядочком на канапі. Перед ними на журнальному столику стояла пляшка лікеру, напівпорожня бан-

ка з огірками, коробка собачих галет і дві відкриті банки собачого їдла. .

— Ще ковток? — саме в цю мить запитав Зіркер, нахилившись до пса, і дав йому ковтнути з пляшки. Після цього Зіркер глибокодумно зазирнув у пляшку, трохи замислився і теж зробив чималий ковток.

— Тату! — вигукнув Макс. — Що ти робиш? І… і Белло… Чому… Що сталося?.. Чому пан Белло знову став собакою?!

Белло зіскочив з канапи, похитуючись, підійшов до Макса, став на задні лапи, поклав передні хлопцеві на плечі і спробував вилизати йому обличчя.

— Облиш, пане Белло! Тобто я маю на увазі — Белло! — вигукнув Макс. — Чому ти знову пес?

— Максе, присядь біля мене. Не журися. Що сталося, те сталося, — сказав батько. — Дія засобу за деякий час припиняється.

— Бідний Белло! — сказав Макс і погладив собаку. Той поклав хлопцеві на коліна голову і подивився на нього сумовитим поглядом.

Макс спитав:

— Його що, справді не можна знову зробити людиною?

Зіркер знизав плечима.

— Як? Блакитного соку більше немає. Ані краплини. Ти ж усе розлив, а Белло все випив. Нічого не лишилося.

На слові “випив” він знову згадав про пляшку. Зробив ще один великий ковток, а тоді спробував вертикально поставити пляшку назад на стіл.

— Тату, годі! Ти вже геть п’яний! — вигукнув Макс і забрав у нього пляшку.

— Так, п’яний. Уперше в житті. І в мене є на це причина, — сказав Зіркер, перекинувся на бік і в ту ж мить заснув.

Пес скочив назад на канапу, обернувся кілька разів довкола своєї осі і вмостився поряд із Зіркером.

Незабаром гучне хропіння засвідчило, що він теж заснув.

Макс приніс зі спальні ковдру, накрив нею людину й собаку, а тоді пішов назад у свою кімнату й ліг у ліжко.

Він почув, як на вежі бамкає годинник: спочатку чотири високі удари, потім чотири низькі.

— Четверта година ночі! — пробурмотів Макс. Незабаром після того заснув і він.

ІЬ

Несподіваний візит

У напівсні Зіркер почув дзвінок. Він спробував перекинутися на другий бік, щоб спати далі, і навпомацки пошукав подушку. Але те, що він намацав, було не подушкою. Це було щось доволі волохате. Зіркер трішки підвів голову і спантеличено роззирнувся: він лежав не в своєму ліжку, а на канапі. А те, що йому здалося подушкою, насправді було псом Белло.

У двері ще раз подзвонили. Досить настирливо.

Зіркер із тихим стогоном устав, скинув ковдру і схопився за голову. Голова розколювалася. Дорогою до вхідних дверей він відіпхнув ногою брудний одяг, що його сам-таки, повернувшись учора вночі додому, кинув на підлогу. Тоді взяв слухавку переговорного пристрою і невдоволено промовив:

— Хто там?

— Пане Зіркер? — спитав жіночий голос.

— Так. Хто ж би іще, — пробурчав Зіркер.

— Ну нарешті! Я — пані Княп, з відділу у справах неповнолітніх, — пролунав у слухавці бадьорий голос. — Скільки разів мені ще дзвонити вам у двері, щоб ви відчинили?

Зіркер умить прокинувся.

— А, пані Княп! — вигукнув він. — Ви прийшли дещо недоречно. Можливо, ми могли б домовитись на якийсь інший час…

Вона перебила його.

— Відділ у справах неповнолітніх завжди приходить дещо недоречно, — сказала вона. — А тепер відчиніть, будь ласка, двері!

Зіркер натис на кнопку, почув, як унизу з клацанням відчинилася брама, розвернувся й побіг назад у вітальню. Тут коїлося щось жахливе: розірвана Зіркерова сорочка валялась у дверях спальні, пляшка на журнальному столику перекинулась, рештки лікеру розлилися по столу й скапували на килим, на підлозі лежали штани, сорочки й піджаки. У пантофлю якимось дивним чином потрапила напівпорожня бляшанка з собачим їдлом, у черевику поряд стриміли маринований огірок і брудна столова ложка. І все це було густо посилане крихтами собачої галети.

Якби якийсь сценограф у театральній виставі намагався зобразити “невідповідні для утримання дитини умови”, то про кращі декорації йому годі було б і мріяти.

— Максе, вставай! Відділ у справах неповнолітніх! Бігом! Одягайся! — закричав Зіркер. Глянувши на годинник, він збагнув, що вже пів на дев’яту: Макс давно мав бути в школі.

Белло теж підскочив, почувши, що Зіркер вимовив “пані Княп”, і помчав до дверей. Для нього це було ключове гасло. Якби він був паном Белло, то мусив би зараз простягнути руку і привітатися: “Добрий день, дуже приємно!” Але тепер він дещо безпорадно зупинився перед дверима.

— Белло, на тебе можна покластися? — спитав Зіркер, у надзвичайному поспіху збираючи розкиданий у коридорі одяг.

Пес кивнув головою.

— Тоді вийди їй назустріч і спробуй її якось затримати! — скомандував Зіркер, відчиняючи двері квартири. — Прошу, затримай її! Подумай про Макса і сиротинець!

Пані Княп уже майже піднялась на другий поверх, аж тут побачила під дверима Зіркерів великого кудлатого пса. Вона зупинилася на середині маршу й спитала:

— А ти чий такий будеш? Ти кусаєшся? Чи ти чемний песик?

Пес нахилив голову набік і поглянув на гостю так довірливо, що та аж замилувалась:

— Ти, певно, чемний песик! А що ти вмієш? Ти вмієш “Місце!”?

Белло слухняно ліг і уважно подивився на гостю.

— Ти добре вихований песик! — сказала вона і попрямувала далі.

Пані Княп була вбрана у сірий костюм. У руці вона тримала портфель, що виглядав вельми офіційно.

— А “служити” вмієш? — запитала вона, поставила портфель на підлогу й підняла обидві руки, щоб показати Белло, чого вона від нього хоче.

І справді Белло сів на задні лапи, а передні підняв догори.

— Дуже добре! Чемний песик! — похвалила вона і вже хотіла взяти свій портфель і йти далі. Але Белло виявився прудкішим. Він схопив у зуби портфель і стягнув його на один марш униз. Там поставив на підлогу і, привітно вимахуючи хвостом, поглянув на пані Княп знизу вгору.

— Але ж ти й пустотливий песик! Любиш гратися! — сказала пані Княп. — Ходи сюди, віддай пані Княп її торбинку! Віддай! — наказала вона. Але пес і не думав нічого віддавати. Тож вона була вимушена спуститися ще на марш униз.

Тим часом Зіркер з Максом панічно намагалися прибрати в квартирі. Макс хутко вдягнувся. Від умивання й чищення зубів він вирішив відмовитися. Зараз це не актуально, бо таких дрібниць пані з відділу у справах неповнолітніх не зауважить.

Макс позбирав розкиданий одяг і сховав його в гостьовому туалеті. Його батько приніс з кухні відро й поскидав у нього пляшки, бляшанки з собачим їдлом, черевики й шкарпетки, а також брудний посуд з кухні. Це відро він теж відніс до туалету.

А що робити з просякнутим лікером килимом, що лежав посеред вітальні?

— Принеси мені торбинку! Принеси, віддай мені торбинку! — намагалась переконати собаку пані Княп. Вона зійшла ще на один марш донизу й уже простягла руку за портфелем, але Белло знову взяв його в зуби й відніс на самий низ, у браму, поставив його там на землю й очікувально поглянув на пані Княп.

— Ні, не втікай від мене! Принеси торбинку! — гукнула вона й пішла за псом донизу.

Зіркер і Макс скрутили брудний килим у товсту ковбасу й запхали його під канапу у вітальні. Зіркер приніс із кухні ганчірку й заходився витирати підлогу.

— Смітник був переповнений ще вчора! — гукнув він Максові. — Ти його виніс?

— Забув, — сказав Макс.

— Тоді візьми його і теж постав у туалет. Туди ж вона, мабуть, не заглядатиме.

— Не в підвал! Будь ласка, тільки не в підвал! — вигукнула пані Княп, побачивши, що Белло з торбою в зубах вирушив до підвальних сходів.

Але це не допомогло. Щоб відібрати у Белло свій портфель, їй довелось іти за ним аж у підвал.

— Так, тепер пані Княп може приходити, — задоволено констатував Зіркер, переводячи подих і наостанок ще швиденько стираючи шкарпеткою пилюку з полиці. А тоді запхав шкарпетку в кишеню штанів, відчинив вхідні двері й гукнув:

— Пані Княп? Ге-ей! Ми мешкаємо тут, угорі!

Пані Княп, з портфелем у руках, піднімалася сходами. Белло ґречно чимчикував поряд з нею, потім забіг уперед і прошмигнув у квартиру першим.

— То це ваш песик, пане Зіркер? — відхекуючись після біганини вгору-вниз сходами, спитала

занадто грайливий!

— Так, маєте рацію, — підтвердив Зіркер. — Доброго ранку, пані Княп. — Він ще навіть встиг зачесати волосся, поки пані Княп долала останні сходинки.

У коридор вийшов Макс і став поряд з батьком.

— Доброго ранку, пані Княп. Дуже приємно, — чемно привітався він, простягнув гості руку й злегка вклонився.

Пані Княп відкрила свій портфель, витягла з нього тоненьку течку й переглянула першу сторінку.

— Ти називаєшся Макс, і тобі дванадцять років, — сказала вона. — Максе, ти хіба зараз не маєш бути в школі?

— Наш учитель географії, пан Зіттер, у лікарні, — сказав Макс. І навіть не збрехав, бо пан Зіттер справді лежав у лікарні. Однак перші два уроки в нього була англійська, а її викладала пані Антробус.

— Так, я знаю. Подвійний перелом гомілки, — кивнула пані Княп. Вона була в курсі всіх

вона.
Він
й. Я б навіть сказала,
шкільних справ. — А тепер я дуже хотіла б оглянути приміщення.

— Прошу, пані Княп, — сказав Зіркер і пішов уперед.

Пані Княп упевнено попрямувала на кухню, перевірила мийку, провела пальцем по холодильнику. І

— Рівень чистоти — чотири, — сказала вона і щось занотувала.

Тоді відкрила холодильник і зазирнула в морозильну камеру.

— Ну-ну! — сказала вона, поглянувши на дату придатності на пачці болгарського перцю. — А це ми негайно викинемо у смітник! Ця паприка вже рік як неїстівна.

— Так, так, я знаю, — запевнив її Зіркер. — Ми привезли її з Угорщини. І не збираємося їсти, а просто аберігаємо як пам’ятку про нашу відпустку на озері Балатон.

— Ви дуже сентиментальний чоловік, пане Зіркер. Я б сказала, аж занадто сентиментальний. Ну добре, не хочу позбавляти вас приємних спогадів, — сказала пані Княп і поклала пачку назад. — Тепер у дитячу кімнату!

— Ну, це для мене звична картина! — промовила вона, зиркнувши в кімнату. — Нинішні діти вже не такі акуратні, як раніше. Я б сказала, рівень чистоти — три-чотири. — Вона знову щось

записала у свою папку. — А де живе італійський правопорушник?

— Хто-хто? — перепитав Зіркер.

— Ну, цей пан Белло. Я ж в основному тільки через нього тут, — пояснила вона.

— А! Цей! — вигукнув Зіркер. — Він більше в нас не мешкає. Він виїхав. Повернувся туди, звідки приїхав.

— То він тут більше не мешкає! — Пані Княп зробила якийсь дуже довгий запис у своїй папці.

Зіркер звернувся до гості:

— Вибачите мені, я мушу на хвилинку вийти на кухню.

Пані Княп спитала в Макса:

— А чий це матрац — отут біля стіни? — Вона показала на ліжко пана Белло.

— Тут спить Белло, мій пес, — сказав Макс.

— Твій пес, — повторила вона і знову щось занотувала.

Зазирнувши до вітальні, пані Княп помітила, що з-під канапи стирчить скручений килим. Вона вже зробила крок уперед, щоб роздивитися його, але тут увійшов Белло з сервірувальним столиком. Пес крокував на задніх лапах, передніми попиха-ючи перед собою столик на коліщатках. На столику стояла пляшка мінеральної води і склянка.

— Дозвольте запропонувати вам води, пані Княп? — запитав Зіркер, який зайшов до кімнати разом з собакою.

— Надзвичайно розумний пес! — вигукнула пані Княп. — Це ви його навчили всього цього?

— Так. Тато — добрий дресирувальник, — підтвердив Макс.

Пані Княп була в захваті.

— Пане Зіркере, над вашим стилем ведення домашнього господарства можна ще попрацювати, — сказала вона. — Але щодо ваших здібностей як дресирувальника: я б сказала, це захопливо! Знаєте, в мене теж є собака. Шпіц. Але, крім “Сидіти!”, він майже нічого не вміє. Хоч я треную його щодня.

— Треба мати терпець. Як з собаками, так із дітьми, — сказав Зіркер.

— Так, терпець ви, очевидно, маєте, — сказала пані Княп. — Отож, як на мене, то цю справу вирішено. З мого боку жодних претензій! Я ще тільки хотіла б скористатися вашим туалетом” якщо дозволите.

Пані Княп роззирнулася, шукаючи поглядом двері до гостьового туалету. Двері, за якими Макс із батьком заховали сміття з усієї квартири! Зіркер Заступив гості дорогу:

— Ліпше скористайтеся тим туалетом, що у лаз-ничці! Там зручніше.

— Так-так, набагато зручніше! — підтвердив Макс.

— Ні, ні, я краще сюди! — відповіла пані Княп і цілеспрямовано рушила до дверей туалету. Батько з сином затамували подих, коли вона, докладаючи неабияких зусиль, попхала двері, відсуваючи при цьому вбік якісь коробки.

— Трохи важко відчиняються ці ваші двері,,— зауважила гостя, звертаючись до Зіркера.

Однак, зазирнувши досередини крізь вузьку шпаринку в дверях, вона скрикнула:

”— О, пардон! Вибачте! Я не хотіла вам заважати.

Пес сидів на унітазі, як людина, і з докором в очах дивився на пані Княп.

— Неймовірне досягнення в дресируванні! Я таки, мабуть, мушу скористатися вашим туалетом у лазничці, — сказала вона.

Перед тим як попрощатись, вона ще раз звернулася до Зіркера:

— Дозвольте мені останнє особисте зауваження, пане Зіркере…

— Називайте мене, будь ласка, просто Зіркер, цього досить, — попрохав Зіркер.

— І останнє зауваження, Зіркере, — повторила вона. — Ви досить добре даєте собі раду зі своїми обов’язками батька-одинака. Але хай там як, у цьому господарстві відчувається брак жіночої руки. Ви колись уже про це думали?

Зіркер спохмурнів.

— Так, щойно вчора ввечері. Причому дуже докладно. Але це не так просто, як ви собі, можливо, уявляєте!

— Тоді, я б сказала, вам треба було б подумати про це ще більше. До побачення, — сказала пані Княп і пішла.

Коли Белло вийшов з туалету, Макс і Зіркер кинулись до нього і почали бурхливо обіймати його і гладити.

— Белло, чемний песик! — сказав Зіркер і погладив Белло по голові. — Не уявляю, що було б, якби ти її не затримав!

— Тоді вже наступного тижня ти міг би провідувати мене в сиротинці, — сказав Макс, міцно пригортаючи до себе свого собаку. — Белло, ти нас урятував!

Макс безпорадний

Мржна було б подумати, що тепер усі втішаться й розвеселяться. Небезпека врешті-решт минула. Белло нас порятував, і ми його за це страшенно хвалили. І татові не потрібно більше боятися, що мене в нього заберуть і відішлють до сиротинця’.

Але і тато, й Белло ходили похнюпившись. > Спочатку я думав, що в цьому винний алкоголь. По телебаченню я раз бачив чоловіка, який напився^ бо його жінка втекла з учителем кінного спорту. Бідолаха, коли витверезів, стогнав і тримався за голову. Я маю на увазі чоловіка, не вчителя кінного спорту.

Але, мабуть, це не було пов’язане з алкоголем. Коли я повернувся зі школи, нічого не змінилося. • Тато стояв в аптеці за прилавком з таким обличчям, ніби його щойно засудили до тюремного ув’язнення. І то принаймні довічно.

— Тату, що сталося? Що з тобою? — спитав я.

— Нічого, нічого, — відповів він, повернувся до мене спиною і почав сортувати желатинові цукерки. При цьому він клав червоні пачки до синіх. Раніше він такого ніколи не робив.

— Все-таки щось сталося, — не повірив я татові. — Ти що, не радий, що перевірка квартири закінчилася успішно?

— Звичайно, радий, — сказав він і обернувся до мене, — Певно, що так.

— Ага. Отож зазвичай такий вираз обличчя мають ті, хто радіє, — сказав я.

— Маєш рацію, — сказав тато, обійшов довкола прилавка і обійняв мене за плечі. — Але ти тут” ні до чого. Це пов’язано з пані Синеліхт. ;

— Пані Синеліхт? — перепитав я. — Вона вугщ. з тобою неґречна? Але загалом вона дуже приємна, правда?

,— Приємна? Вона більше ніж приємна. Вона… Як би то сказати? — розмірковував уголос тато, .т-г Чудова! Так, просто чарівна. Якби не це, то, ма7 буть, мені зараз було б трохи легше.

— Цього я щось не розумію, — сказав я. — Вона чарівна. А в чому, власне кажучи, проблема? ч. ..

— В тому, що мене вона не вважає ані чудовим, ані чарівним, — зітхнув тато.

— Головне, що я вважаю тебе чарівним, — сказав я. — Зараз я піду нагору і приготую нам смачний обід. Попоїси, і тобі відразу полегшає.

— Я не голодний. Попоїжте з паном Белло самі, — сказав тато.

— З Белло! — виправив його я.

Але здавалося, що Белло теж не голодний. Він навіть не доторкнувся до свого собачого їдла.

— Я тебе розумію: мені теж дуже шкода, що ти знову став собакою і ми не можемо більше розмовляти одне з одним, — сказав я і погладив його. — Просто згадай про те, що твоє собаче життя теж не було аж таке погане. Тобі ж у нас добре. Тебе регулярно годують, спиш у мене в кімнаті. Інші собаки мусять ночувати в холодній буді. До того ж ти став розуміти людську мову. Це ж так, правда?

Белло подивився на мене і кілька разів кивнув головою.

— От бачиш. Ходімо погуляємо. Без шворки. Може, надворі в тебе поліпшиться настрій.

Ми пішли в парк. Я сів на лавочку біля ставка і почав спостерігати за качками. Белло лежав поряд у холодочку. Я, як і пообіцяв, не взяв його на шворку. Але в нього все одно не було охоти бігати, як раніше. Він лежав, поклавши голову на передні лапи і втупившись у землю перед собою.

Раптом він сів і уважно подивився на доріжку. До нас наближався худорлявий літній пан з собакою на шворці. Белло страшенно розхвилювався. Він підвівся. Чоловік відчепив шворку й відпустив свою собаку.

Та підбігла до нас. Це була коллі. У неї була гарна довга, хвиляста шерсть, а на голові — яскрава бузкова стрічка, колір якої не дуже пасував до рудої масті голови.

Белло побіг назустріч коллі. Але не встигли вони обнюхатися, як чоловік різко скомандував:

— Адрієно, до мене! Негайно ходи сюди!

Собака, вагаючись, повернулася до свого господаря. Чоловік квапливо причепив до нашийника шворку, притягнув собаку до себе й накричав на Белло:

— Геть звідси, ти, дворняго! Зникни, приблудо! Дай спокій Адрієні!

А що Белло послухав не відразу, то чоловік нахилився, взяв із землі жменю камінчиків і кинув у напрямку Белло.

— Геть звідси! — вигукнув він. Я підскочив.

— Дайте моєму собаці спокій! — обурився я. — Яке ви маєте право кидати в нього камінням?.,

— То він належить тобі? — здивувався чоловік. — Тоді візьми його, будь ласка, на шворку!

— Мені не потрібна шворка. Белло й так рухається мене, — сказав я. — Белло, до мене! ,

Белло підійшов до мене, щоправда неохоче.

— Я не знав, що це твій пес, — сказав чоловік. — Думав, що це один із тих нічийних волоцюг. Не хочу, щоб він чіплявся до Адрієни! ,

— Адрієни? — перепитав я. — Дивне імя. для собаки.

— Чистопородні собаки мають особливі імена, її звати Адрієна фон Ешенгайм. Як ти чуєш, пер: ший приплід.

. .— Перший приплід? — перепитав я.

— Ти, мабуть, не надто розумієшся на собаківництві, — зневажливо сказав він. — Якщо собака вперше народжує цуценят, то її перший приплід називають 4 приплід А”. Тоді всі її діти одержують імена, які починаються на А. Аста, Астор, або ось, наприклад, Адрієна. Другий приплід називається “приплід Б”. Але я ні за що не повірю, що твій Белло походить з приплоду Б. У найліпшому випадку він мав би бути якимось “Нелло” або “Селло”. Він же все що завгодно, тільки не расовий пес. Одне, слово — дворняга.

— Мені це байдуже, — сказав я. — Він — найкращий пес, якого можна собі уявити. Ходи, Белло, ми йдемо додому!

Белло пішов за мною, але раз у раз оглядався і кидав тужливі погляди на коллі. Вона смикала свою шворку, і було видно, що понад усе їй кортить побігти за Белло.

Тут я здогадався:

— Белло, коли ти ще був паном Белло, ти якось розповів мені про своє велике собаче кохання. Так це була ця Адрієна?

Белло сумно поглянув на мене, і я відчув, як йому погано через те, що він не може розмовляти. Я й сам був геть пригнічений.

— Якщо це ця Адрієна, то їй страшенно не пощастило з господарем, — сказав я. — Не можу собі уявити, щоб їй у нього було добре.

Під аптекою ми зустріли пані Синеліхт, яка саме поверталася з роботи.

— Привіт, пані Синеліхт! — гукнув я. Вона тихо й сумно промовила:

— Ах, це ти, Максе, — майже не звернула уваги на Белло, швидко пройшла перед нами у браму і піднялася сходами нагору, до свого помешкання.

— Якби оголосили конкурс на найсумніше в світі обличчя, то тато й пані Синеліхт поділили б між собою перше місце, — сказав я Белло. — А ти б отримав друге! І якщо ти й далі ходитимеш

з такою похнюпленою міною, то я зможу претендувати на третє місце. Щоб ти знав, це заразне.

Я думав, що наступного дня настрій у тата покращиться. Але в понеділок усе виглядало, вважай, ще гірше. За сніданком тато сидів, сперши голову на руки, і мовчки дивився перед собою. Він не з’їв ані шматочка і залишив на столі непрочита-ну ранкову газету.

— Ще трохи, і я не на жарт розгніваюся на цю пані Синеліхт! — оголосив я.

— Чому? — не зрозумів тато.

— Це ж вона винна в тому, що ти такий зажурений, — пояснив я. — Що ж там таке сталося? Розкажи врешті!

Спочатку він довго дивився на мене й мовчав. Я вж^ подумав, що він не хоче про це говорити, але раптом він заговорив:

— Я їй розповів, що пан Белло спочатку був собакою і тепер знову став собакою.

— Ти їй розповів? — вигукнув я. — А мені ти казав, що нам у жодному випадку не можна нікому про це казати, бо інакше ти втратиш аптекарську ліцензію!

— Знаю, — зітхнув тато. — Та їй я мусив розповісти. В мене не було іншого виходу.

— І що? — спитав я.

— Вона не повірила жодному моєму слову. Була просто-таки обурена. Подумала, що я з неї насміхаюся, і сказала, що більше зі мною не розмовлятиме, — відповів тато. — Саме це мене так і засмучує. Тепер ти все знаєш.

Вимовивши це, він устав і пішов донизу в аптеку.

“Так не може тривати далі, треба щось робити”, — сказав я собі.

Раннього вечора, коли пані Синеліхт повернулася з роботи, я піднявся сходами на третій поверх і подзвонив у двері її квартири. Вона відчинила.

— Максе? Ти до мене?

Дивне питання! Я ж подзвонив саме в її двері! Мені хотілося відповісти: “А до кого ж?”. Але ж я збирався серйозно поговорити з нею і не хотів

бути непоштивим. Вона стояла в дверях і не запросила мене зайти. /

— Це через тата, — почав я. /

— Тебе прислав твій тато? — запитала пані Синеліхт. Вона була дуже схвильована. — Він послав тебе вперед, бо хоче вибачитися? Це мило. Це мене дуже тішить. Скажи йому…

Я перебив її.

— Він не мусить вибачатися, — сказав я. — Він вам не збрехав. Ви не вірите, що пан Белло колись був собакою? Але ж це правда! Ви ж самі бачили, що він знову став собакою! .

— Це тебе твій тато навчив, розказати мені цю байку? — спитала вона. — Можеш переказати йому: він мене розчарував. Дуже, дуже розчарував. — Вона витягла з кишені куртки хусточку і вдала, ніби сякається. Але я помітив, що вона плаче і не хоче мені цього показати..

— Пані Синеліхт, повірте мені! — вигукнув я. Вона запхала хусточку в кишеню й сказала:

— І те, що тепер і ти граєш у йото дурнувату гру, розчаровує мене ще більше. А зараз ліпше йди від мене!

І з цими словами вона захряснула двері просто в мене перед носом.

І*

Репетиція хору

У суботу ввечері Зіркер прийшов на репетицію хору дуже пунктуально. Він сподівався, що зустріне тут пані Синеліхт і матиме нагоду помиритися з нею і пояснити їй, що він зовсім не хотів її образити. Він добре підготувався й знав, що скаже.

І справді, пані Синеліхт зайшла в зал майже відразу після нього. Зіркер їй несміло посміхнувся. Але вона подивилася ніби крізь нього і, не звертаючи на нього уваги, пішла до першого голосу. Зіркер низько схилився над нотами. Він не хотів, щоб усі бачили, який він розчарований і як у нього від холодного погляду пані Синеліхт зіпсувався настрій.

Пан Едґар, який зазвичай приходив на репетицію першим, цього разу мало не спізнився. Під пахвово він тримав дуже великий кошик з накривкою. Коли він його поставив на підлогу і відкинув накривку, здивовані хористи побачили, що то він приніс трьох курей.

Пан Едґар нахилився над кошиком і сказав птахам:

— Можете вийти і слухати. Сядьте отам на кріслі і поводьтеся, будь ласка, тихо!

Кури вилізли з кошика і, балансуючи крилами, вистрибнули на крісло, яке їм підсунув пан Едґар. Там вони вмостилися, тісно притулившись одна до одної.

Пан Едґар відчув за спиною здивовані погляди хористів, обернувся і сказав:

— Ви ж нічого не маєте проти, якщо я дозволю бути присутніми на репетиції трьом моїм куркам? — Він трішки зніяковів і швидко додав: — Звичайно, тільки пасивно, вони ж не можуть співати. З’ясувалося, що вони навдивовижу люблять музику, толе я не хотів позбавляти їх насолоди послухати наш спів. Уявіть собі: ці троє мол<уть навіть відрізнити Бетговена від Моцарта!

— А звідки ви це знаєте? — спитав хтось із хористів.

— Почувши Бетговена, вони кивають у такт головами, — пояснив пан Едґар.

— А під Моцарта? — поцікавилась одна зі еді-вачок.

— Під Моцарта вимахують крилами. Я неодноразово проводив цей експеримент, і вони ще жодного разу не переплутали цих композиторів, їх неможливо збити з пантелику навіть дуже раннім Бетговеном, який іноді страшенно схожий на Моцарта. Однозначне кивання головами в усіх трьох! —гордо розповідав пан Едґар. —Але досить про це. Починаємо! Розгорніть ваші ноти на пер-

шій сторінці! “Форель” — пісня Франца Шуберта, обробка для змішаного хору Е. Стражне.

Хор заспівав. Пан Едґар диригував, а троє курей на своєму кріслі шкребли лапами в такт.

Після репетиції пан Едґар позбирав своїх курей і сховав їх до кошика.

Зіркер зачекав, поки інші хористи підуть, і, виходячи з залу, запропонував панові Едґару:

— Ходімо на пиво? Сьогодні я не мав би нічого проти…

— На жаль, сьогодні ні, — похитав головою пан Едґар. — Зазвичай мої кури ідуть спати, як то кажуть, “з курми”. Тобто між вісімнадцятою

годиною тридцять і дев’ятнадцятою нуль нуль. — Він подивився на годинник. — Уже три години і п’ятнадцять хвилин, як вони мали б спати. їх треба негайно відвезти додому. Бувай,‘Зіркере! Наступного разу!

З цими словами пан Едґар виліз на свій трактор і поставив кошик з курми біля себе. Він вже завів двигун і хотів рушити, але ще раз поглянув униз, на Зіркера, який сумно стояв поряд.

Пан Едґар вимкнув мотор і зійшов з трактора.

— Зіркере, в мене таке відчуття, що сьогодні ввечері тобі треба не пива, а просто когось, з ким ти міг би поговорити. У тебе якісь гризоти. Правда?

Зіркер кивнув головою. Пан Едґар спитав:

— Чи пов’язано це з тою жінкою, тою пані… е-е-е… Сіроліхт?

— Синеліхт, — виправив приятеля Зіркер і кивнув.

— Так-так. Синеліхт, — сказав пан Едґар. — Членський номер 39-Же. В мене завжди були проблеми з кольорами. Тут ти ще в школі мене обскакав. Ти що, закоханий? Нерозділена любов?

Зіркер кивнув.

Пан Едґар пошкріб потилицю.

— Хочеш почути мою пораду? — спитав він трохи згодом.

Зіркер з цікавістю поглянув на приятеля.

— Просто не думай про неї! — сказав пан Едґар. — Чи ти знаєш кращий спосіб щось забути?

Зіркер заперечно похитав головою.

— Забудь її! — переконував друга пан Едґар. — Просто не думай більше про це.

З цими словами він знову сів за кермо свого трактора.

— Так, ну тепер моїм курочкам і справді час їхати додому, — промовив він. — Сподіваюсь, наша розмова тобі хоч трішечки допомогла.

Зіркер знизав плечима.

— Так, інколи така серйозна розмова з другом може творити справжні чудеса, — задоволено констатував пан Едґар. — На добраніч, Зіркере.

— На Добраніч, пане Едґаре, — сказав Зіркер і, похнюпившись, пішов додому.

¿6

Макс розробляє план

Наступного тижня я більше не міг цього витримувати. В середу мій терпець увірвався.

Я дуже гарно, по-особливому накрив на стіл й сказав Белло:

— Сьогодні ми приготуємо смачну вечерю на трьох. У затишній атмосфері. Будь ласка, годі тобі морщити лоба. Ти забудеш на годинку про свою подругу-коллі, а тато перестане думати про пані Синеліхт.

Повернувшись з аптеки, тато, як завжди, сів вечеряти.

Я сподівався, що він зараз запитає, з якої нагоди в нас така святкова вечеря, або що він принаймні помітить, як гарно я накрив на стіл. Але він нічого не зауважив. Тоді в мене справді ввірвався терпець. Я розлютився.

— Скажи-но, тату, тепер ти збираєшся до кінця свого життя не розмовляти, максимум відповідати “так” або “ні”? — спитав я.

— Ні, — відповів тато. — Ні, ні.

— Ти хоч бачив, як гарно я накрив для тебе на стіл?

— Так, — відповів тато, оглянув стіл, і я помітив, що він тільки-но тепер по-справжньому звернув на нього увагу.

— І ти справді знаєш інші слова, крім “так” і “ні”? — спитав я.

— Так, так, — відповів він.

— Так, так! — перекривив його я. — Якщо ти так продовжуватимеш далі, то я добровільно піду в сиротинець!

Тут я, звісно, загнув. Ніколи в житті я не пішов би добровільно в сиротинець. І тим більш тепер, коли татові так кепсько. Я просто так пригрозив, але це подіяло. У будь-якому разі татова відповідь містила більше слів, ніж “так” або “ні”.

— Максе, тобі й справді так погано зі мною? — перелякано запитав він.

— Так, тату, — сказав я, встав, обійшов довкола столу і сів біля нього. — А це справді так погано, що пані Синеліхт не хоче більше нічого про тебе чути?

— Максе, як тобі це сказати, — вагаючись, відповів він. — Ти ж іще дитина і не розумієш, як це буває, коли кохаєш.

— Але ти . можеш мені пояснити, — наполягав я.

— Коли твоя мати розлучилася зі мою, я вирішив ніколи більше не закохуватися і ніколи не одружуватись. Між іншим, і заради тебе. Я не хотів, щоб тобі довелося звикати до нової матері. ,

— До пані Синеліхт я міг би звикнути, — зауважив я. — 3 нею можеш спокійно одружуватися.

— Так, і саме в неї я й справді закохався. Мене самого це здивувало, — сказав тато. — І що найгірше: мені навіть здається, що вона теж у мене закохалась. Вона щось таке сказала перед тим, як вибігти з ресторану. І попри це, у нас не склалося. Ось що найсумніше у всій цій історії.

— Але пані Синеліхт страшенно вперта, — пробурмотів я. — Чому вона не хоче повірити, що Белло був паном Белло!

— Я навіть можу її зрозуміти, — сказав тато. — Якби ще місяць тому я тобі розповів, що існує сік, який перетворює собак на людей, що б ти подумав?

— Що ти оповідаєш байки, — погодився я. — Знаєш, тату, ми мусимо їй довести, що це так. Якщо ми ще раз дамо Белло випити такого соку в неї на очах, то вона побачить, що ми не брехали. Ти не можеш зготувати такий сік? Адже прадідусеві це вдалося!

’ — Так, але він був генієм. “Магом з провулка Лева”. Я б так ніколи не зміг, навіть якби сто років експериментував.

— А звідки в тебе взагалі взявся цей сік? — спитав я.

— Я ж тобі розповідав, — сказав тато. — Мені подарувала його одна старенька жіночка. При цьому вона робила таємничі натяки. Мовляв, твій прадід випробував цей сік на ній чи щось подібне. Підозрюю, що вона теж колись була собакою.

— А чому вона тоді знов не перетворилася на собаку, коли дія соку припинилася? — спитав я.

— У неї було його багато. Ціла величезна пляшка, — відповів тато. — Коли вона відчувала, що дія соку закінчується, їй було досить лише випити ковток, і вона знову ставала людиною.

— Але тепер вона знов собака, — сказав я. — Якщо пан Белло перетворився назад, то й вона теж. Адже вона віддала весь свій сік тобі.

— Ні, ні. Вона відлила собі пляшечку і сховала на кухні. Про всяк випадок, сказала вона… — промовив тато, а тоді замовк і подивився на мене великими очима. — Це означає… це означає, що в неї ще є трохи цього соку! — вигукнув він.

— Якщо в неї ще є трохи соку, то нам треба лише попросити в неї одну чайну ложечку. Цього досить. Вона нам не відмовить, — сказав я.

Тато раптом немов на світ народився. Де й поділася його пригніченість!

— Геніальний план! — підскочив він. — Ми змішаємо сік з водою. І Белло вип’є його на очах у пані Синеліхт. Вона побачить, як він знову перетворюється на пана Белло, і буде змушена мені повірити!

Увесь цей час Белло сидів біля них і уважно слухав, але тепер енергійно замахав головою: здається, він зовсім не був у захваті від цієї ідеї.

— Це означає “ні”? Хіба ти не хочеш стати людиною? — здивувався тато.

Белло знову похитав головою.

— Але ж бути людиною — це так гарно, — спробував переконати його тато. — Бути людиною — це навіть дуже добре! Ти знову зможеш ходити на двох ногах! І носити одяг. І гарні черевики. Тебе пускатимуть на концерти, ти слухатимеш музику. Хіба це не чудово? І в тебе будуть не просто лапи, а руки з пальцями, і ти зможеш тримати, наприклад, ложку…

Я помітив, що це не найпривабливіші аргументи, і перебив тата.

— Ти знову зможеш розмовляти з нами, Белло, — сказав я. — Ми знову розумітимемо тебе, коли ти захочеш нам щось сказати.

Над цим Белло задумався. Але тоді знов-таки похитав головою, ніби хотів сказати: “Це було б непогано, але я все одно залишуся псом”.

— І що нам тепер робити? — спитав тато. — Якщо він відмовляється випити сік, то наш чудовий план нічого не вартий. Ти розумієш, чому він не хоче стати людиною?

— Здається, так, — сказав я. — Справа в тім, що Белло закоханий.

Белло енергійно закивав головою.

— Он воно що. Отже, цей пес не хоче, аби пані Синеліхт переконалася, що я сказав правду! — Тут тато розгнівався. — Белло не може допустити, щоб пані Синеліхт знову почала приязно до мене ставитися!

— Ні, тату, все не так! — заперечив я. — Він більше не закоханий у пані Синеліхт. Як пес він закохався в коллі. Він знає її вже досить давно.

— В собаку? — спитав тато. — Тоді все марно. Якщо Белло не вип’є соку, весь наш план — псові під хвіст.

— У мене теж є геніальна ідея! — сказав я и усміхнувся татові.

Я нахилився до Белло й пошепки розповів йому на вухо свій план. Пес уважно вислухав мене, а тоді поглянув мені в очі й кивнув.

— Добре, тату. Тоді візьмемо завтра плящинку, підемо до бабусі й попросимо, щоб вона відлила нам трішки блакитного соку, — сказав я.

— Як… що… чому? — затинаючись промимрив тато. — Але Белло…

— Не хвилюйся, Белло вип є сік, — запевнив я. — Правда, Белло?

Пес кивнув.

У пошуках

Наступного ранку Зіркер знову вивісив на скляних дверях аптеки табличку “Тимчасово зачинено”. Макс і пес стояли поряд і спостерігали за тим, як він це робить.

Тільки-но вони всі втрьох хотіли вирушити в дорогу, як нагодилася пані Ліссенков.

— А ваша аптека інколи буває відчинена, пане Зіркере? — спитала вона. — Чи “Тимчасово зачинено” означає у вас, що тим часом у вас уже повсякчас зачинено? Може, вам варто було б виготовити табличку “Тимчасово відчинено”?

— Доброго ранку, пані Ліссенков. Нині четвер! Я геть забув, що відтепер ви знову прибиратимете в нас. Ось ключ від помешкання, можете починати, — сказав Зіркер. — Це й справді кумедно, що ви завжди приходите саме тоді, коли я маю поважну причину, щоб зачинити аптеку. Ми з Максом мусимо відлучитися у надзвичайно важливій справі.

— Знову проблеми з добривом? — спитала вона.

— Так. У певному розумінні, — відповів Зіркер. Макс запитав:

— Пані Ліссенков, як вам подобається Белло?

— А, то це і є твій песик, — сказала пані Ліссенков. — Дуже гарна тваринка!

Макс звернувся до Белло:

— Подякуй пані Ліссенков. Якби не вона, тато ніколи не дозволив би мені завести собаку.

Белло пішов до пані Ліссенков і простягнув їй праву передню лапу. Вона спантеличено потисла її.

— І всього цього ти навчив песика за такий короткий час! Нечувано!

А тоді погладила Белло по вухах і запитала в Зіркера:

— А хіба ваш син не мав би зараз бути в школі?

— Взагалі-то так, — відповів Зіркер. — Я напишу вчительці записку. Сьогодні Макс мені конче потрібний.

— Ну, то не буду вас більше затримувати. Піду до роботи. Успіхів вам! — сказала пані Ліссенков і відчинила браму. Перед тим як зайти на подвір’я; вона ще раз обернулася. — Вашому собаці обов’язково треба помити вуха.

Коли пані Ліссенков зникла за дверима під’їзду, Макс спитав:

— Тату, а куди ми, власне кажучи, йдемо?

— Добре запитання! — сказав батько. — Саме в цьому-то й полягає проблема. Не маю й гадки, де нам шукати цю бабусю. Треба спитати пана Рюдіґера, мого перукаря. Перукарі завжди все знають.

— А чому ти не запитав пані Ліссенков? — здивувався Макс. — Вона ж теж завжди все знає!

— Варто спробувати, — сказав Зіркер. — Ходімо ще раз нагору. *

Пані Ліссенков саме почала чистити килим у вітальні. Злякавшись гуркоту порохотяга, Белло вистрибнув на канапу.

Пані Ліссенков осудливо похитала головою.

— І ви дозволяєте собаці вилазити на чисту канапу? — Вона намагалася перекричати гудіння. — Від цього на подушках залишатиметься собача шерсть!

— Нічого страшного! — гукнув Зіркер. — Зараз у нас інші проблеми.

— Проблеми? — зацікавлено спитала вона й вимкнула порохотяг. — Розповідайте!

— Ми шукаємо одну стареньку жіночку з коротким сивим волоссям. Вона завжди ходить у кожусі, — пояснив Зіркер.

— У кожусі? Зараз, у цю пору року? — здивувалася пані Ліссенков. — Тоді в неї такі ж дивні звички, як і в тої пані, яка мешкає там внизу, біля річки. Тої, що ночами виє на місяць.

— На місяць? — вигукнув Зіркер. — Це ж та жінка, яку ми шукаємо! Ви знаєте, де вона мешкає?

— Я знаю, де мешкає кожен у цьому місті, — не без гордості заявила пані Ліссенков. — Адже я живу тут понад шістдесят років.

— І де вона мешкає? — спитав Зіркер.

— Внизу на річці є старий шлюз, — почала пані Ліссенков.

— Там, де маленький дерев’яний місток? — уточнив Макс.

— Саме так, — підтвердила пані Ліссенков. — Поряд зі шлюзом ви побачите великий сад, а в глибині саду — двоповерховий будиночок. Він належить їй. Там вона й мешкає.

— Дякуємо, пані Ліссенков! Ви нам справді дуже, дуже допомогли, — сказав Зіркер. — Зараз ви підете на кухню і зварите собі гарну запашну каву, гаразд? А ми негайно вирушаємо в гості до загадкової літньої дами.

Вже через п’ятнадцять хвилин Зіркер, Макс і Белло стояли перед хвірткою. В глибині саду виднів будиночок, про який казала пані Ліссенков. Поряд із залізним, напівзаіржавілим замком висіла табличка. Букви на ній уже трохи пожовтіли. Зіркер нахилився ближче і прочитав уголос: “Б’янка фон Альтенштайн”.

— Другий приплід! — з виглядом знавця пробурмотів Макс.

Хвіртка була не зачинена. Зіркер, Макс і Белло пройшли посиланою піском стежкою до входу в будинок. На дверях таблички з іменем не було. Натомість поряд з дверима був дзвінок. Зіркер натиснув на кнопку дзвінка й прислухався. Ані найменшого звуку. Він подзвонив ще раз, а тоді ще раз. Ніхто не відчинив.

Раптом ззаду пролунав чоловічий голос:

— Ви до пані Альтенштайн?

Гості обернулися. З-за огорожі, яка відділяла бабусин сад від сусідньої ділянки, вистромилась голова старенького пана. Про те, що пан цей був старенький, свідчили зморшки на обличчі та сиве волосся, яке віночком оточувало його лисий, почервонілий від весняного сонечка череп. Сусід саме підстригав живопліт. Ліворуч він уже був акуратно підрівняний. Праворуч галузки ще стриміли навсібіч.

— Так, до неї, — відповів Зіркер.

— Ви її родичі? — допитувався сусід.

— Родичі? Ні, радше знайомі, — сказав Зіркер.

— То ви ще не знаєте? Пані фон Альтенштайн померла. Позавчора був похорон.

— Померла? Справді? — розпачливо промовив Зіркер і сів на ґанок.

— Померла? — й собі перепитав Макс.

— Вас це, здається, добряче сильно вразило, — співчутливо сказав чоловік. — Не сумуйте аж так. Вона була дуже старенька. Всі рано чи пізно помруть. Коли помирає молода людина, то й справді шкода. А для таких старих, як ми, це радше полегшення.

— Вона померла. Все марно, — пробурмотів Зіркер.

Старий запитав:

— Почекайте хвилинку. Я зараз щось винесу.

— Так, так. Ми трішки посидимо тут, — сказав Зіркер.

Голова чоловіка зникла за огорожею.

Макс і Зіркер сиділи на сходах, а Белло тим часом досліджував сад, обнюхуючи все навкруги. Він зник за будинком, та раптом прибіг назад, схопив Зіркера зубами за холошу штанів і потягнув.

— Белло, облиш! — наказав Зіркер. — Я не маю охоти з тобою бавитись. Мені зараз не до того.

— Тату, мені здається, він хоче тобі щось показати, — вигукнув Макс. — Куди ти нас ведеш, Белло?

Белло помчав уперед, забіг за ріг, штовхнув мордою двері веранди й зник усередині.

— Белло з’ясував, що двері відчинено, — тихо промовив Макс і навшпиньки пішов за собакою. Сусідові не конче треба знати, що вони вдираються в чужий дім.

Зіркер пішов за ними.

— Пошукаймо кухню й холодильник, — прошепотів він. — Хутко, поки не повернувся сусід.

Перші двері вели у спальню, наступні — у щось на кшталт вітальні, де на підлозі валялася купа подушок і ковдр. За третіми дверима вони нарешті знайшли кухню. Біля стіни стояв великий старовинний буфет із розмальованими дверцятами. Проте, хоч як вони шукали, пляшкою з блакитним соком ніде й не пахло.

Після невдалих пошуків вони вийшли з дому ще сумніші, ніж перед тим, сіли на ґанок, щоб дочекатися старенького сусіда.

За якийсь час його голова знову вигулькнула з-за живоплоту.

— Чи міг би я попросити вас про одну послугу? — запитав він.

— Про що йдеться? — поцікавився Зіркер.

— На зворотній дорозі ви, мабуть, проходитимете середмістя, — сказав старий.

— Так, ми й самі мешкаємо у середмісті, — кивнув Зіркер.

— Дуже добре. Чи можете ви передати від мене дещо одній людині? Розумієте, мене вже не дуже слухаються ноги. Справа в тому, що пані фон

Альтенштайн незадовго перед смертю попросила мене, щоб я пішов до аптекаря Зіркера і дещо йому відніс.

— До Зіркера? — вигукнув Зіркер. — Та це ж я! Я — аптекар Зіркер!

— Який збіг! — утішився старенький сусід. — Отже, ця річ відразу потрапить у потрібні руки.

— А що це? — нетерпляче запитав Макс. — Що ви нам маєте передати?

— Ось, цю пляшку, — сказав чоловік і простягнув через паркан велику пляшку, майже по вінця наповнену блакитною рідиною. — Аптекар знатиме, навіщо цей сік, сказала вона.

Зіркер обережно прийняв цінний дарунок. Старенький чоловік сказав:

— Дуже вам дякую, що ви забрали в мене цю пляшку! Тепер мені не треба вибиратися до міста.

— Нема за що дякувати. Ми тішимося, що змогли вам допомогти, — сказав Макс. — Правда, тату?

— Правда. Не знаю, чи існує ще щось, що втішило б мене зараз більше, ніж це, — відповів Зіркер.

Друге перетворення

Щойно пані Синеліхт повернулася з роботи, як у двері її квартири подзвонили. Вона відчинила. На порозі стояли Зіркер, Макс і пес Белло. Зіркер тримав у руці маленьку порцелянову мисочку, Макс перекинув через руку аптекарський халат.

— Слухаю вас! — сказала вона.

— Пані Синеліхт, — почав Макс, — тепер тато нарешті зможе вам довести, що не хотів вас образити. І не брехав. Можна нам зайти?

На мить пані Синеліхт завагалася. Тоді поглянула на Зіркера і сказала:

— Не знаю, що за дивну гру ви тут знову замишляєте. Але добре, заходьте!

— Дякую, пані Синеліхт, — сказав Зіркер, і всі троє попрямували слідом за господинею до вітальні.

— Прошу сідати, — сказала вона. — Ось тут, на канапі є місце, — сказала вона, показавши на канапу з квітчастим візерунком.

Зіркер і Макс сіли. Макс поклав біля себе аптекарський халат, Зіркер не випускав з рук порцелянової мисочки. Пані Синеліхт сіла навпроти у фотель.

Белло, почувши слово “місце”, ліг на підлогу. Зрештою, він міг трохи полежати, адже перед перетворенням пса на пана слід було ще дещо обговорити.

— Пані Синеліхт, ви не хочете мені повірити, що цей пес був паном Белло, — почав Зіркер і показав на собаку. — Ви думаєте, що я з вас насміхаюся…

Пані Синеліхт знервовано подивилася на стелю й зробила застережний рух рукою.

— Будь ласка, не починайте знову цю історію, — сказала вона. — Якщо ви хочете перепроситися, то я з радістю прийму ваші вибачення. Ми дорослі люди і, звісно ж, зуміємо помиритися. Але, прошу вас, більше жодних побрехеньок!

— Але я якраз і хочу довести вам, що це не побрехеньки! — вигукнув Зіркер. — Ходи сюди, Белло, вставай!

Але встала й пані Синеліхт. Макс відчув, що зараз вона вижене непроханих гостей.

— Пані Синеліхт, погляньте, будь ласка, — квапливо втрутився Макс і наказав собаці: — Белло, ходи до мене і покажи мені праву лапу!

Белло підійшов до Макса і підняв праву передню лапу.

— А тепер ліву! — сказав Макс, і Белло підняв ліву передню лапу.

— Неймовірно! — Пані Синеліхт знову сіла. — Небачені успіхи у дресируванні!

— Це не дресирування, пані Синеліхт, — сказав Макс. — Пес розуміє все, що ми говоримо, бо був людиною. Дивіться: Белло, пані Синеліхт гарна?

Пес кілька разів енергійно кивнув головою.

— Чи вірить пані Синеліхт, що ти був людиною?

Пес заперечно похитав головою.

— Тепер я справді не розумію… — почала пані Синеліхт, але не закінчила цього речення. Очевидно, вона не знала, що й казати.

Зіркер встав і поставив маленьку порцелянову мисочку на підлогу. В ній була блакитна рідина.

— Люба пані Синеліхт, а тепер стежте уважно, — сказав він. — Тут, у цій мисочці, є сік, про який я вам розповідав. Зараз Белло вип’є цей сік і…

— Зажди, тату! — вигукнув Макс і прошепотів батькові на вухо: — Як краще поставити Белло, так чи так?

— Так чи так? — перепитав тато, не розуміючи, про що йдеться.

— Я маю на увазі, коли він знову стане людиною, то він же спочатку буде зовсім голий. То як краще, щоб вона його побачила: ззаду чи спереду?

— Складне запитання, — прошепотів у відповідь Зіркер. — Гм… Можливо, нехай він ліпше повернеться до неї спиною. А тоді ти одразу ж одягнеш на нього аптекарський халат. Ми ж для цього його й узяли.

— Гадаю, було б неввічливо демонструвати пані Синеліхт задок пана Белло, — прошепотів Макс.

— Може, ти й маєш рацію… — засумнівався Зіркер. — Знаєш, мабуть, тримай халат так, щоб вона побачила Белло, аж коли він повністю перетвориться. — А вголос сказав: — Ну, Белло, можеш пити!

Пес нахилив морду до миски й почав жлуктити блакитну рідину.

Протягом деякого часу нічого не відбувалося. А тоді Белло почав видавати дивні звуки. Вони виходили з усього його собачого тіла. Немов хрумтіли кістки. Точнісінько такі самі звуки, як і тоді у під-собці аптеки, коли Белло перетворився на людину вперше. Пес ріс і ріс, шерсть поступово зникала, морда втягнулася, знову стала людським обличчям, Белло випростався — і незабаром перетворився на голого волохатого чоловіка у собачому нашийнику.

Коли раптом голова чоловіка вигулькнула над краєм халата, пані Синеліхт перелякано зойкнула.

Макс швидко накинув на пана Белло аптекарський халат.

Пан Белло опустив голову і, розглядаючи своє тіло, захоплено промовив:

— Пан Белло лудина. Пан Белло зноу лудина. — Він підійшов до пані Синеліхт, простягнув їй руку і привітався: — Добри ден, дуже приємно!

Спочатку пані Синеліхт нічого не сказала. Вона немов приросла до свого фотеля і сторопіло витріщилася на пана Белло.

Трохи згодом вона поволі простягла долоню, недовірливо похитала головою й потисла панові Белло руку.

— Не можу повірити. Це немов чари. Як таке може бути? — спитала вона. — Я бачила це на власні очі і все одно не можу повірити.

Зіркер, посміхаючись, стояв поряд з нею і з задоволенням спостерігав за її спантеличенням. ’

— Ну? Тепер ви мені вірите? — запитав він. Пан Белло поплескав пані Синеліхт по плечі й

промовив:

— Тато Зіркер не брехау!

Зіркер не міг стриматися, щоб не виправити пана Белло.

— Тільки Зіркер, без “тато”! — прошепотів він. Пані Синеліхт підвелася й підійшла до Зіркера.

— Отже, таки була до вас несправедлива. Не вам треба вибачатися, а мені. Дуже шкодую, дуже шкодую, — сказала вона. — Як я можу це виправити?

Зіркер узяв її за руку.

— Чи те, що ви сказали, виходячи з ресторану, усе ще залишається в силі?

— А що я тоді сказала? — спитала вона. — Я була така схвильована й обурена. Не пригадую, що я наговорила.

— Ви сказали: “Завжди я закохуюся не в того, в кого треба”, — нагадав їй Зіркер.

— Неправда, — запротестувала пані Синеліхт.

— Ні, правда. Я добре почув, — сказав Зіркер.

— Я не це маю на увазі: все-таки я не завжди закохуюся не в того, в кого треба. Цього разу це, мабуть, саме той, що треба.

— Ходімо! — звернувся Макс до пана Белло. — Пора залишити їх наодинці. Ми їм тільки заважаємо. В кіно на цьому місці показали б обійми, а потім поцілунок.

Макс підняв з підлоги порцелянову мисочку і разом з паном Белло вийшов з квартири. У дверях він ще раз озирнувся.

— Ну, що я тобі казав, Белло? — засміявся він. — Все точнісінько як у кіно!

Макс розповідає, чим усе скінчилося

Повернувшись додому, пан Белло одразу ж схопив пляшку з чарівним соком, відлив приблизно чайну ложечку блакитної рідини у маленьку порцелянову мисочку і долив до неї склянку води.

— Ти що, хочеш піти отак? — спитав я його.

— Так? — перепитав він.

— Ходи, спочатку ми тебе пристойно вдягнемо. Ти ж не можеш вийти на вулицю в цьому халаті.

— Але пан Белло вже був на вулиці в цому халаті, — заперечив він.

— Так, але тоді це закінчилося тим, що тебе затримала поліція, — нагадав йому я. — Ти що, хочеш знову опинитися в поліційній дільниці?

— Пан Белло не хоче опинитиса, — відказав він і слухняно пішов за мною до татової спальні. Вдягання не справляло йому труднощів, але із взуттям були проблеми. Перебуваючи у собачій подобі, він, мабуть, цілком забув, що люди носять черевики. Він скавулів, як першого разу, стогнучи, дибав по вітальні, піднімав ноги, мов чапля.

— Тепер ти виглядаєш набагато ліпше. Так ти не привертатимеш до себе уваги в парку. В тебе є всі шанси, — запевнив пана Белло я. Тут мені спало на гадку щось дуже важливе: — Тобі треба сукню!

— Сукну? — перепитав пан Белло. А тоді второпав. — Так, прауда. Сукну!

— Подивися вгорі на татовій шафі! — наказав я йому. — Я не дістаю, ще замалий. Там угорі має стояти коробка.

Пан Белло зняв із шафи коробку й поставив її на татове ліжко. Спочатку я витер покришку, бо коробка була вкрита пилюкою, а тоді відкрив її.

51 не помилився. Всередині лежала сукня, яку мама носила багато-багато років тому. Здається, коли була заручена з татом. Потім вона стала їй затісна, і мама зібралася порізати її на ганчірки і чистити нею черевики, але тато не дозволив і сховав сукню в коробці на шафі. І забув про неї.

— Так, тепер можеш іти, — сказав я. — Щасти тобі, пане Белло!

— Дякую, Максе, — сказав він і спробував лизнути мене в обличчя.

— Та добре вже, — відсахнувся я й засміявся. — Іди вже нарешті!

— Пан Белло іде вже нарешти, — кивнув пан Белло.

Я відчинив йому двері. Закинувши собі сукню на шию, мов шарф, він обережно, двома руками поніс порцелянову мисочку.

Коли тато й пані Синеліхт спустилися в нашу квартиру, надворі вже стемніло.

— Ми з Вереною вирішили сьогодні ввечері відсвяткувати тут наше примирення, — сказав тато. — За гарною вечерею і пляшкою шампанського.

— З Вереною? — перепитав я. — А, он що, так, розумію!

— Ти теж можеш називати мене Верена, — сказала пані Синеліхт.

Тато роззирнувся й запитав:

— А де ж наш пан Белло?

— Він гуляє. В парку. Він там має з кимось зустрітися, — пояснив я.

За інших обставин тато обов’язково поцікавився б, з ким це раптом зустрічається пан Белло. Але зараз тато так захопився надзвичайно важливою справою — обміном закоханими поглядами з пані Синеліхт, — що навіть не слухав як слід і лише неуважно повторив:

— А, так, у парку…

Коли ми сіли вечеряти — тато саме відкорковував пляшку шампанського, — пролунав дзвінок у двері.

— Максе, відчини, будь ласка. Це, мабуть, пан Белло, — сказав тато і вистрілив корком у стелю.

Це й справді був пан Белло. Але не сам.

Разом з ним у двері ввійшла симпатична молода жінка. Вона мала гарне хвилясте рудувате волосся, перев’язане яскравою бузковою стрічкою, яка не дуже пасувала до її рудої шевелюри.

Тато забув про шампанське і дещо розгублено запитав:

— А це хто?

— Моя диучина, — гордо заявив пан Белло.

— У тебе є дівчина? — здивувався тато.

— У тебе теж, — відповів пан Белло й усміхнувся до пані Синеліхт.

— Я… отже, я не знав, що в тебе є подруга, — сказав тато. Він кивнув жінці: — Підійдіть ближче.

Я стояв поряд з гостями, бо відчиняв їм двері, і почув, як пан Белло прошепотів:

— Дати руку. Луди не облизуют обличча! Рудоволоса жінка простягнула татові руку.

— Молодец, — похвалив її пан Белло. Правда, тато не встиг потиснути їй руку, бо вона швиденько забрала її назад.

— Як вас звати? — поцікавився тато.

— Мене звати Адрієна фон Ешенгайм, — промовила вона.

— Привіт, Адрієно, — сказав я і підморгнув панові Белло.

— Ти її знаєш? — спитав тато.

— Так, ми вже одного разу бачилися, — відповів я. — У парку.

— У вас дуже гарна сукня, пані фон Ешенгайм, — сказав тато. — Щось вона мені нагадує…

— Тато Зіркер нас погодує? — спитав пан Белло, поглядаючи на накритий стіл.

Цього разу тато не став пояснювати панові Белло, що він не його тато, а мій. Тато мав набагато важливішу проблему.

— Скажи-но, пане Белло, ти, мабуть, хочеш і далі мешкати у нас, як і раніше? — почав він.

— Так, пан Белло мешкає у Макса, — кивнув пан Белло.

— А твоя дівчина? — допитувався тато.

— Теж мешкає у Макса, — відповів пан Белло.

— Пане Белло, це неможливо, — сказав тато. Він зніяковіло поглянув на подругу пана Белло. — Ви мусите це зрозуміти.

Пані Синеліхт, яка дотепер мовчала й здивовано слухала, прийшла татові на допомогу.

— Це й справді неможливо, пане Белло, ти мусиш з цим погодитися, — сказала вона. — Двоє дорослих людей разом з Максом у дитячій кімнаті. .. Як ти це собі уявляєш?

Пан Белло з нещасним виглядом позирав то на одного, то на другого.

— Неможливо? — перепитав він.

І тут настав час утрутитися в розмову мені. Я сказав:

— У мене ідея!

Всі подивилися на мене. Я спитав:

— Як вам такий варіант: пані Синеліхт, тобто Верена, переїжджає до нас із татом, а Белло і його дівчина оселяються у квартирі на третьому поверсі? Вона ж звільниться. Чи це не розв’язало б проблему?

Тато подивився на Верену і сказав:

— Особисто я не мав би жодних заперечень проти такого розв’язання.

Верена трішки зашарілася й відповіла:

— Добре. Я над цим поміркую.

І врешті-решт усе сталося точнісінько так, як я запропонував!

Післямова

Написавши два сценарії про Суботика, ми з моїм співавтором і кінопродюсером Ульріхом Ліммером, разом із нашими родинами поїхали у відпустку. Вечорами ми сиділи біля каміна й вигадували історії. Тобто одну історію, яка росла й росла і набувала дедалі реальніших обрисів. Щодня ми розповідали одне одному історію про Макса і його тата й про те, як пес Белло перетворився на пана Белло.

Повернувшись додому, я записав цю історію. І хтозна: можливо, Ульріх Ліммер колись зробить із цього фільм.