Туга за рідним краєм залишається болючою реальністю для мільйонів українців і в наші дні. Війна, що розпочалася у 2022 році, змусила понад шість мільйонів наших співвітчизників покинути домівки та шукати притулку в інших країнах. Як і сто років тому, коли Богдан Лепкий писав свої “Журавлі”, українці знову відчувають гіркоту розлуки з батьківщиною.
Сучасні українські емігранти, як і журавлі з пісні Лепкого, змушені “відлітати сірим шнурком” до далеких країн. Вони несуть у серці той самий біль, що і їхні попередники століття тому. Соціальні мережі сьогодні сповнені фотографій українських прапорів у вікнах європейських квартир, записів колискових українською мовою для дітей, які народилися на чужині, спогадів про смак борщу та запах маминого хліба.
Особливо гостро цю тугу відчувають діти, які змушені вивчати нові мови та звикати до чужих традицій. Вони, як і герої пісні Лепкого, розуміють, що “в чужині” може довестися прожити довгі роки, а можливо, і все життя. Батьки намагаються зберегти українську мову та культуру в сім’ях, читають дітям українські казки, співають народні пісні, щоб не втратити зв’язок з корінням.
Водночас сучасні технології дозволяють підтримувати зв’язок з рідним краєм значно тісніше, ніж це було можливо за часів Богдана Лепкого. Відеодзвінки з рідними, онлайн-трансляції українських свят, можливість читати українські новини в реальному часі - все це допомагає зменшити відчуття відірваності від батьківщини.
Проте жодні технології не можуть замінити відчуття рідної землі під ногами, аромату весняних садів, звуків рідної мови на вулицях. Туга за Україною сьогодні має особливий відтінок - це не лише ностальгія за мирним життям, а й біль за країну, яка бореться за своє існування. Кожен українець за кордоном носить у серці надію на повернення додому, коли настане мир.
Слова Богдана Лепкого “гине, гине в синіх хмарах слід по журавлях” сьогодні звучать особливо пронизливо, адже багато хто не знає, чи зможе коли-небудь повернутися до рідних місць, чи залишаться вони такими, якими були в пам’яті.