Рік написання: 1980
Рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш, вірш-медитація.
Вид лірики: філософська.
Напрям: модернізм.
Мотив: глибокі роздуми про силу й вагу слова в людському житті, осмислення сутності мистецтва.
🎨 Художні засоби:
Риторичний оклик: “а ти їх маєш вимовити вперше!”
Епітет: “страшні слова”; “безсмертний дотик”.
Персоніфікація: “слова мовчать”; “слова причаїлись”.
Порівняння: “поезія - неповторність, дотик до душі”.
Метафора: “хтось ними (словами) плакав, мучився, болів”.
Антитеза: “краса й потворність”; “асфальти й спориші”.
Анафора: “коли…”
Про твір
Митцю часто нелегко віднайти свіже, влучне слово, яке заграє новими барвами і точно передасть емоцію. У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…» ліричний герой визнає гірку правду: «усі слова уже були чиїмись», але поет мусить вдихнути в них нове життя, змусити зазвучати ніби вперше.
Скільки разів у світі промовлялися “люблю”, “кохана”, “дорогий”, “зіронько”! Хтось вкладав у них біль, інші – радість і світло, а дехто – лише порожню звичку. Ці колись прекрасні звертання часто стираються від надмірного вживання, перетворюючись на банальність.
Та справжній талант і щире почуття здатні подолати цю затертість: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Саме ця неповторність робить вірш мистецтвом, а не просто набором слів.
Образність у творі твориться через контрасти: антоніми “краса і потворність”, контекстуальні протиставлення “асфальти” (місто) і “спориші” (село), а також через персоніфікацію («слова… мовчать, причаїлися») і виразні повтори.